Страница 84 из 158
Тим часом обидва приятелі розмовляли, пригадуючи безліч спільних спогадів, після чого Толедо сказав:
— Не розумію, яким чином, обдаровані зовсім протилежними характерами, ми можемо жити в такій тісній дружбі. Тобі притаманні всі чесноти, я ж, незважаючи на це, люблю тебе так, наче ти найгірший чоловік на землі. І я справді поведінкою своєю підтверджую ці слова, бо я досі ні з ким не заприятелював у Мадриді, і ти все ще залишаєшся єдиним моїм другом. Але, правду кажучи, я не настільки ж вірний у коханні.
— Ти все ще дотримуєшся тих самих поглядів стосовно жінок? — запитав Аґілар.
— Не зовсім, — відповів Толедо, — раніше я чимшвидше кидав одну коханку заради другої, тепер же переконався, що в цей спосіб трачу надто багато часу й зазвичай розпочинаю новий роман, ще не закінчивши перший, а десь вдалині вже виглядаю третій.
— Отже, — сказав Аґілар, — ти все ще не зрікся своєї легковажності?
— Я ні, — відповів Толедо, — але боюся, щоб вона мене не покинула. Мадридські жінки мають у своєму характері щось таке улазливе, таке невідчепне, що людина часто мимоволі стає більш моральною, ніж би їй того хотілося.
— Я зовсім не розумію твоїх слів, — сказав Аґілар, — зрештою, в цьому немає нічого дивного, адже наш орден — військовий і водночас духовний; ми приносимо обітницю і як монахи, і як священики.
— Саме так, — додав Толедо, — або як жінки, коли вони присягають на вірність чоловікам.
— І хто ж із нас знає, — сказав Аґілар, — чи не чекає їх страшна кара на тому світі за порушення присяги?
— Друже мій, — сказав Толедо, — я вірю у все те, в що повинен вірити християнин, але мені здається, що тут є певне непорозуміння. Це що ж, чорт забирай, ти хочеш, щоб дружину оїдора Ускаріса цілу вічність смажили в огні тільки за те, що вона сьогодні одну годинку провела зі мною?
— Віра вчить нас, — відповів Аґілар, — що є ще й інші місця для покаяння.
— Ти маєш на думці чистилище, — сказав Толедо. — Я пройшов крізь нього, коли був закоханий у ту чортову Інесу з Наварри, найдивовижніше, найвимогливіше і найревнивіше створіння, яке я бачив колись у житті; але відтоді я зарікся мати будь-коли справу з театральними богинями. Але я тут патякаю, а ти ані п’єш, ані закусюєш; я вже спорожнив цілу пляшку, а твоя чарка все ще повна. Про що ти думаєш? Над чим так замислився?
— Я замислився, — сказав Аґілар, — над сонцем, яке сьогодні бачив.
— Не можу тобі заперечити, — перебив його Толедо, — бо я теж його бачив.
— Замислився також, — додав Аґілар, — над тим, чи побачу його завтра.
— Я не сумніваюся в цьому, особливо якщо не буде туману.
— Не ручайся, бо я, може, не доживу до завтра.
— Мушу сказати, — промовив Толедо, — що ти привіз нам з Мальти думки, які не надто надаються до столу.
— Людина завжди упевнена в своїй смерті, — перебив його Аґілар, — лиш ніколи не знає, коли прийде її остання хвилина.
— ГІослухай-но, — сказав Толедо, — признайся, від кого ти почув такі приємні новини? Це мав бути хтось дуже потішний. Ти часто з ним вечеряєш?
— Помиляєшся, — відповів Аґілар, — сьогодні вранці мені казав про це мій духівник.
— Як це, — вигукнув Толедо, — ти приїздиш у Мадрид і того самого дня ідеш сповідатися? Чи не дуель привела тебе сюди?
— Саме тому я й пішов до сповіді.
— Чудово, — сказав Толедо, — давно вже я не тримав у руках шпаги; якщо хочеш, я можу бути твоїм секундантом.
— Дуже жаль, — відповів Аґілар, — але ти якраз та єдина людина, яку я не можу просити про таку послугу.
— Господе милосердний! — вигукнув Толедо. — Ти знову розпочав ту чортову суперечку з моїм братом?
— Саме так, друже мій, — відповів Аґілар, — герцоґ Лерма не погодився дати мені сатисфакцію, якої я від нього вимагав, і сьогодні вночі ми маємо битися при світлі смолоскипів на березі Мансанаресу, під великим мостом.
— Великий Боже! — з гіркотою вигукнув Толедо. — Значить, сьогодні увечері я маю втратити брата або друга?
— Можливо, обох, — відповів Аґілар. — Ми битимемося не на життя, а на смерть; замість шпаг ми погодилися на довгий стилет у правій і кинджал у лівій руці. Ти сам знаєш, яка це страшна зброя.
Толедо, чула душа якого легко піддавалася різним настроям, після буйних веселощів одразу впав у найпохмуріший розпач.
— Я передчував твій біль, — сказав Аґілар, — і тому не хотів бачитися з тобою, але пролунав голос з неба, наказавши мені, щоб я застеріг тебе перед карами, які чекають нас у майбутньому житті.
— Ах, — закричав Толедо, — прошу тебе, не думай про моє навернення.
— Я всього лиш солдат, — сказав Аґілар, — я не вмію читати проповіді, але повинен слухатись гласу Божого.
Тут годинник пробив одинадцять, Аґілар обійняв приятеля й сказав:
— Послухай, Толедо: потаємні передчуття підказують мені, що я загину, але я хочу, щоб моя смерть послужила твоєму спасінню. Я відтягну поєдинок аж до півночі. Тоді будь уважним; якщо померлі можуть якимись знаками дати про себе знати живим, у такому разі будь певен, що твій приятель постарається переконати тебе в існуванні того світу. Тільки попереджаю тебе, будь дуже уважний рівно опівночі.
Сказавши це, Аґілар ще раз обняв приятеля і вийшов. Толедо кинувся на ліжко й залився слізьми, я ж вийшов у передпокій, не зачиняючи за собою дверей. Мені було цікаво, як це все закінчиться.
Толедо вставав, дивився на годинник, після чого знову падав на ліжко й плакав. Ніч була темною, тільки спалахи далеких блискавок продиралися часом крізь шпари віконниць. Гроза була чимраз ближчою, і її загроза тільки посилювала похмурість нашого становища. Пробило північ, і з останнім ударом ми почули, як хтось тричі стукнув у віконницю.
Толедо відкрив віконницю й запитав:
— Ти загинув?
— Загинув, — відповів замогильний голос.
— Чи є чистилище на тому світі? — запитав Толедо.
- Є, і я там перебуваю, — відповів той самий голос, після чого ми почули протяжний, болісний стогін.
Толедо впав на землю ниць, потім підхопився, узяв плащ і вийшов. Я подався за ним; ми повернули на дорогу до Мансаранесу, але ще не дійшли до великого мосту, як побачили групу людей, кілька з яких несли смолоскипи. Толедо пізнав свого брата.
— Тобі немає потреби йти далі, — сказав йому герцоґ Лер-ма, — якщо не хочеш спіткнутися об труп свого приятеля.
Толедо впав непритомний. Бачачи, що він у руках близьких людей, я повернувся на свою паперть і почав роздумувати над усім тим, свідком чого був. Отець Санудо не раз згадував нам про чистилище, і цей новий доказ не справив на мене надзвичайного враження. Заснув я міцно, як завжди.
Наступного дня першою людиною, яка зайшла до костелу святого Роха, був Толедо, але такий блідий і вимучений, що я ледь пізнав його. Він довго молився і нарешті зажадав сповідника.
Коли циган дійшов до цього місця, його дальшу розповідь перервали, він мусив нас покинути, і ми розійшлися кожен у свій бік.
День тридцять другий
Зі сходом сонця ми вирушили далі й заглибились у найбільш сховані гірські долини. Через годину ми побачили Жида Агасфера, який наблизився до нас і, зайнявши своє місце між мною і Веласкесом, продовжив історію своїх пригод:
Одного дня нам сповістили про прихід римського судового чиновника. Його ввели, і ми дізналися, що мій батько був звинувачений у державній зраді: він буцімто хотів видати Єгипет в руки арабів. Коли римлянин пішов, Деллій сказав:
— Любий Мардохею, тобі нема потреби виправдовуватись, бо всі ми переконані в твоїй невинності. У тебе всього лиш хочуть забрати половину твого майна, тож найкраще буде, як ти її віддаси добровільно.
Деллій мав слушність, ця справа коштувала нам половини нашого маєтку.
Наступного року мій батько, виходячи одного ранку з дому, побачив чоловіка, який лежав перед дверима і, як здавалося, ще дихав; він наказав принести його в дім і хотів повернути до життя, як побачив кількох судових чиновників і сусідів у кількості восьми чоловік, які присяглися, що бачили, як мій батько убивав того чоловіка. Батько просидів шість місяців у в’язниці й вийшов, позбувшись другої половини маєтку, тобто всього, що в нас залишалося.