Страница 83 из 158
Тоді я втрутився й запитав Вічного Жида, чому він особливо вподобав для себе ті пустельні околиці.
— Бо там я не зустрічаю людей, — відповів він, — а якщо часом і зустріну заблукалого мандрівника чи якусь кафрську родину, тоді, знаючи лігво левиці, яка годує своїх дітей, я наводжу її на здобич і з задоволенням дивлюся, як вона пожирає їх в мене на очах.
— Сеньйоре Агасфере, — перервав його Веласкес, — ти здаєшся мені людиною з недостойним складом думок.
— Я вас застерігав, — сказав кабаліст, — що це найбільший негідник на світі.
— Якби ти прожив вісімнадцять століть так, як я, — відповів волоцюга, — то, мабуть, був би не кращим за мене.
— Сподіваюся жити довше і значно достойніше, — перебив його кабаліст. — Але досить вже цієї зухвалості, розповідай далі про свої пригоди.
Вічний Жид не відповів ані слова і продовжив так:
— Старий Деллій залишився з моїм батьком, на якого одразу звалилося стільки клопотів. Вони продовжували жити в своєму сховищі, а тим часом Седекія, який зі смертю Ірода втратив заступника, неспокійно допитувався про нас. Страх, що ми приїдемо в Єрусалим, постійно мучив його. Тому він вирішив пожертвувати нами заради власного спокою, і здавалося, що все сприяє його намірам, бо Деллій осліп, а мій батько, який був до нього щиро прив’язаний, став ще більшим відлюдником, ніж завжди. Так минуло шість років.
Тут якийсь несподіваний шум перервав розповідь блукача, який одразу скористався цією можливістю й зник нам з очей. Незабаром ми прибули на місце ночівлі, де застали вже приготовану й накриту вечерю. Їли ми, як і годилося подорожуючим, а коли все вже прибрали, Ребека, звертаючись до цигана, сказала:
— Якщо я не помиляюся, в той момент, коли нас перервали, ти говорив, що дві жінки, упевнившись, що ніхто їх не вистежує, швидко перебігли вулицю й увійшли в будинок кавалера Толедо.
Ватажок циган, бачачи, що ми прагнемо почути продовження його пригод, почав так:
Я наздогнав обох жінок якраз, коли вони входили на сходи, і, показавши їм взірці, розповів про доручення, дане мені ревнивцем, додавши:
— Зараз, сеньйори, ви й справді увійдіть до костелу, я ж тим часом побіжу по гаданого коханця, який, як мені здається, є чоловіком однієї з вас. Як тільки він вас побачить, то не бажаючи, мабуть, аби ви знали, що він вас вистежував, піде собі, а ви тоді зможете піти, куди вам подобається.
Незнайомки послухалися моєї поради, я ж побіг до торгівця винами й розповів ревнивцю, що обидві жінки справді прийшли до костелу. Ми пішли з ним разом, і я показав йому дві оксамитні спідниці, схожі на взірці, які я тримав у руках.
Він наче ще сумнівався, але тут одна з жінок озирнулася й ніби неумисно підняла дещо заслону. І тут подружня радість розлилася по обличчю ревнивця, він невдовзі змішався з натовпом і вийшов з костелу. Я вибіг за ним на вулицю, він подякував мені й дав ще одну золоту монету. Совість не дозволяла мені прийняти її, але я не хотів зрадити себе, тож мусив сховати її в кишеню. Я провів його поглядом, потім пішов по тих жінок і провів їх до будинку кавалера. Гарніша з них хотіла мені дати золоту монету.
— Вибач, сеньйоро, — сказав я, — совість наказувала мені зрадити твого гаданого коханця, бо я розпізнав у ньому чоловіка, але негарно було б брати гроші від обох сторін.
Я повернувся до паперті святого Роха й показав дві золоті монети. Мої товариші аж скрикнули від здивування, їм часто давали подібні доручення, але ніхто їх так щедро не винагороджував. Я заніс золото до спільної каси; хлопці пішли за мною, бо хотіли натішитись здивуванням перекупки, яка й справді була вражена, побачивши стільки грошей одразу. Сказала, що не тільки дасть нам стільки каштанів, скільки ми самі схочемо, але ще й запасеться маленькими ковбасками й усім тим, що потрібно, аби напекти їх. Сподівання такого бенкету наповнило радістю нашу ватагу, я один не поділяв її і вирішив відшукати собі кращого кухаря. А тим часом ми наповнили кишені каштанами й повернулися на паперть святого Роха. Поївши, я загорнувся в плащ і заснув.
Наступного дня одна з тих жінок, з якими я вчора познайомився, підійшла до мене й вручила листа, попросивши, щоб я відніс його до кавалера. Я пішов і віддав листа його камердинеру. Незабаром мене ввели до кімнати. Зовнішність кавалера Толедо справила на мене приємне враження. Я легко зрозумів, чому він подобається жінкам. Це був молодик дуже привабливого вигляду. Йому не треба було усміхатися, бо веселість світилася в кожній рисочці його обличчя, при цьому була якась принадність у кожному його русі; можна було здогадуватись про пустотливість і несталість його поведінки, що, без сумніву, могло б зашкодити йому у жінок, якби кожна з них не буда переконана, що зможе угамувати найлегковажнішого мужчину.
— Друже мій, — сказав кавалер, — я вже знаю твою кмітливість і чесність. Хочеш поступити до мене на службу?
— Це неможливо, — відповів я. — Я дворянського походження і не можу виконувати обов’язки слуги. А жебрацьке становище я обрав сам, бо від цього нікому немає ніякої шкоди.
— Чудово, — вигукнув кавалер, — оце відповідь, достойна справжнього кастильця. Скажи мені, що я можу для тебе зробити?
— Сеньйоре кавалере, — відповів я, — мене повністю влаштовує моє становище, воно цілком пристойне і дає мені засоби для життя, але признаюся щиро, що кухня там не найкраща. Якщо ти дозволиш мені, щоб я їв з твоїми людьми, то вважатиму це найбільшим щастям для себе.
— З найбільшою охотою, — сказав кавалер. — У ті дні, коли я приймаю у себе жінок, то, як правило, відсилаю слуг, і якби тоді твоє шляхетське походження дозволило тобі прислужувати нам за столом…
— Якщо ти, сеньйоре, будеш зі своєю коханкою, — відповів я, — тоді я з задоволенням можу вам прислужувати, бо стаючи корисним для тебе, я тим самим ушляхетнюю свій вчинок.
Сказавши це, я попрощався з кавалером і подався на вулицю Толедо. Запитав про будинок сеньйора Авадоро, але ніхто не міг мені відповісти. Тоді я запитав про будинок Феліпе дель Тінтеро Ларґо. Мені показали балкон, де я побачив солідного чоловіка, який курив сиґару і — як мені здалося — рахував черепиці на палаці герцоґа Альби. Голос природи живо відгукнувся в моєму серці, але водночас мене зацікавило, що природа обдарувала батька таким надлишком поважності, так мало приділивши її в той же час синові. Я гадав, що вона вчинила б краще, розділивши ту поважність порівну між обома; щоправда, я тут же подумав, що Господу слід дякувати за все, і задовольнившись цим висновком, повернувся до товаришів. Ми пішли спробувати ковбаски в перекупки, які так мені припали до смаку, що я зовсім забув про обід у кавалера.
Під вечір я помітив обох жінок, які заходили до його дому. Бачачи, що вони залишаються там досить довго, я пішов довідатись, чи не потрібні мої послуги, але саме в цей момент вони вийшли. Я звернувся з кількома двозначними словами до гарнішої, яка замість відповіді легенько вдарила мене віялом по щоці. Трошки пізніше до мене підійшов молодий чоловік досить пихатого вигляду з вишитим на плащі мальтійським хрестом. Решта його одягу зраджувала в ньому подорожнього. Він запитав мене, де живе кавалер Толедо. Я відповів, що можу його відвести. В передпокої ми не знайшли нікого, тому я відчинив двері й увійшов разом з ним усередину.
Кавалер Толедо страшенно здивувався.
— Що я бачу, — вигукнув він, — чи це ти, любий мій Аґіларе? Ти в Мадриді, яке ж це щастя! А що там діється на Мальті? Що поробляє великий маґістр? А великий командор? А пріор послушників? Дай же я обніму тебе, любий друже!
Кавалер Аґілар відповідав на це з такою ж чулістю, але з далеко більшою повагою. Я здогадався, що двоє приятелів захочуть повечеряти разом. У передпокої я знайшов потрібний посуд і побіг чимшвидше по вечерю. Коли стіл був уже накритий, кавалер Толедо попросив мене принести з винарні дві пляшки французького шипучого вина. Я виконав його прохання і відкрив пляшки.