Страница 80 из 158
Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.
Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.
В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.
— Зовсім ні, — відповіла вона, — люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.
— Але він, мабуть, закритий залізними дверцятами?
— Нічого подібного, — відповіла вона, — двері досить благенькі, але старанно сховані, зрештою, виходячи, я завжди замикаю свою кімнату на ключ. Тут є ще й інші підземелля, схожі на це, і я гадаю, що до нас тут повинен був жити не один ревнивець, який скоїв не один злочин.
Сказавши це, Хіральда хотіла вже йти.
— Чому ти вже йдеш, сеньйоро? — запитав я.
— Бо маю обмаль часу, — відповіла вона, — у герцоґині закінчився сьогодні шостий тиждень жалоби, й вона хоче вийти на прогулянку.
Я довідався, чого хотів, і не затримував більше Хіральду, яка вийшла й не закрила за собою і цього разу двері. Я чимшвидше написав герцоґині листа з вибаченнями, поклав його на решітку, тоді витягнув прут і через недоступну мені раніше частину підземелля, а потім темним коридором дістався до якихось замкнених дверей. Тут до мене долинув туркіт коліс карети й цокіт копит кількох коней; з цього я зробив висновок, що герцоґиня разом із годувальницею мала виїхати з вілли.
Я почав виламувати двері. Спорохнявілі дошки недовго опиралися моїм зусиллям. Я дістався до кімнати годувальниці й, знаючи, що вона замикає двері на ключ, вирішив, що можу без страху кілька хвилин перепочити.
Я оглянув себе в дзеркалі й ствердив, що моя зовнішність зовсім не відповідає становищу, яке я хотів обрати. Набрав з комина трохи сажі й дещо затемнив своє надто бліде обличчя, потім подер сорочку й штани. Підійшов до вікна й побачив, що воно виходить у сад, колись любимий господарями дому, але зараз зовсім занедбаний.
Відкривши вікно, я побачив, що жодне інше не виходить на цей бік дому; тут було невисоко, можна було скочити, але я волів скористатися простирадлами Хіральди. Видряпавшись потім на перголу, я перескочив з неї на садовий мур і опинився в чистому полі, щасливий, що дихаю повітрям свободи й позбуваюся театинців, інквізиції, герцоґині і її годувальниці.
Удалині я бачив Бурґос, але вирушив у протилежний бік і невдовзі дійшов до вбогої корчми; я показав господині двадцять реалів, які були в мене старанно загорнуті в папір, і сказав, що усі ці гроші я хочу тут у неї витратити. Почувши це, вона розсміялася й принесла мені по подвійній ціні хліба й цибулі. У мене з собою було трохи більше грошей, але я побоювався їй у цьому признатися. Поївши, я пішов до стайні й заснув, як зазвичай засинає людина на шістнадцятому році життя.
До Мадрида я прибув без жодних пригод, які б заслуговували згадки. Коли я входив до міста, надворі смеркалося.
Я знайшов будинок моєї тітки; можете собі уявити, як вона мене привітала. Однак затримався я в неї не дуже довго, бо боявся, що мою присутність можуть відкрити. Пройшовши весь Мадрид, я опинився на Прадо, де ліг на землі й заснув.
Наступного дня я прокинувся на світанку й пробігся площами й вулицями, шукаючи найкращого місця для мого нового заняття. Проходячи вулицею Толедо, я зустрів дівчину, яка несла пляшку з чорнилом. Я запитав, чи випадково не від сеньйора Авадоро вона вертається.
— Ні, — відповіла вона, — я йду від дона Феліпе дель Тінтеро Ларґо.
Я переконався, що мого батька й далі знають під тим самим ім’ям і що він досі займається тими самими речами.
Однак же слід було подумати про вибір місця. Під папертю костелу святого Роха я побачив кілька жебраків мого віку, зовнішність яких припала мені до смаку. Я підійшов до них і сказав, що приїхав з провінції, аби прислужитися милосердним душам, але залишилась у мене жменька реалів, яку охоче внесу в спільну касу, якщо вони таку мають. Ці слова справили на слухачів приємне враження. Вони відповіли мені, що й справді мають спільну касу, яку тримає перекупка каштанів на розі вулиці. Відвели мене туди, після чого ми повернулися на паперть і почали грати в тарок. Поки ми з усією старанністю віддавалися тій грі, якийсь добре одягнений сеньйор став начебто уважно приглядатися до нас. Ми вже збиралися крикнути йому яку-небудь дурницю, як він випередив нас і показав жестом, щоб я йшов за ним.
Завівши мене в бічну вуличку, він сказав:
— Дитя моє, я вибрав тебе з-поміж твоїх товаришів тому, що лице твоє світиться більшим, ніж в інших, розумом, а він буде тобі потрібний для доручення, яке ти маєш виконати. Тому слухай уважно. Ти побачиш, як тут буде проходити багато жінок, однаково одягнених у чорні оксамитні сукні й мантильї з чорним мереживом, які так щільно заслоняють їхні обличчя, що ні одну неможливо розпізнати. На щастя, візерунки оксамиту й мережив різні, і в цей спосіб легко стежити за прекрасними незнайомками. Я є коханцем однієї молодої особи, яка, як мені здається, має певну схильність до невірності, і я вирішив до кінця в цьому переконатися. Ось тобі два взірці оксамиту й два — мережив. Якщо ти побачиш двох жінок, сукні яких відповідають цим зразкам, то простеж, чи увійдуть вони до костелу, а чи до того он будинку напроти, який належить кавалеру Толедо. Тоді прийдеш дати мені звіт до торгівця винами на розі вулиці. Маєш тим часом золоту монету; дістанеш другу, якщо зробиш усе, як належить.
Поки незнайомець це говорив, я уважно розглядав його, і мені здалося, що він більше схожий на чоловіка, ніж на коханця. Мені спали на думку жорстокості герцоґа Сидонії, і я боявся згрішити, жертвуючи любовні почуття чорним підозрам шлюбу. Тому я вирішив виповнити тільки половину доручення, тобто донести ревнивцю, якби оті дві жінки увійшли до костелу; в протилежному ж випадку я вирішив попередити їх про небезпеку, яка їм загрожує.
Я повернувся до товаришів, сказав їм, щоб грали, не звертаючи на мене уваги, і ліг на землю за ними, розстеливши перед собою взірці оксамиту й мережива.
Незабаром багато жінок почали приходити парами; нарешті підійшли дві, на яких я побачив сукні з такого самого матеріалу, як мої взірці. Обидві жінки вдали, що заходять до костелу, але затрималися під портиком, озирнулися довкруж, чи ніхто за ними не йде, після чого швидко перебігли вулицю й увійшли в будинок напроти.
Коли циган дійшов до цього місця в розповіді, по нього прислали, і він мусив піти. Тоді заговорив Веласкес:
— Я, правду кажучи, боюся цієї історії. Усі пригоди цигана починаються дуже просто, й слухач гадає, що незабаром почує кінець; тим часом нічого подібного: одна історія породжує другу, з якої висновується третя, щось на зразок залишків частки, які в окремих випадках можна ділити до нескінченості. На затримання всілякого роду прогресій є свої способи, тут же в якості загальної суми всього того, що нам розповідає циган, можна отримати тільки незрозумілу плутанину.
— І все ж, — сказала Ребека, — ти слухаєш його, сеньйоре, з великим задоволенням, бо мені здається, що ти мав намір вирушити просто до Мадрида, а тим часом ніяк не можеш нас покинути.