Страница 79 из 158
Через три дні, коли я мала лягати до ліжка, Менсія принесла мені лист від герцоґа, який містив лиш наступні слова:
Роби, що тобі скаже донья Менсія. Це тобі наказує твій чоловік і суддя.
Менсія зав’язала мені очі хусткою; я відчула, що мене тягнуть за руку й ведуть ось до цього підземелля. Почувся брязкіт ланцюгів. Хустку зняли, і я побачила Ермосіто, прикутого за шию до стовпа, на який ти зараз спираєшся. Очі його втратили блиск, а лице було надзвичайно блідим.
— Це ти, сеньйоро, — сказав він голосом помираючого, — я не можу говорити, мені не дають води, і язик присихає мені до піднебіння. Муки мої триватимуть недовго; якщо я потраплю на небо, то молитимуся за тебе.
У ту ж мить пролунав постріл з цього ось отвору, і куля розтрощила плече Ермосіто.
— Великий Боже, — крикнув він, — пробач моїм катам.
Другий постріл пролунав з того самого місця, але наслідків я не бачила, бо втратила притомність.
Прийшовши до тями, я побачила, що знаходжуся серед своїх служниць, які, схоже, нічого не знали; сказали мені тільки, що Менсія покинула дім. Наступного дня зранку прийшов конюший герцоґа й сповістив мені, що його пан виїхав цієї ночі з таємним дорученням до Франції і повернеться лише через кілька місяців.
Полишена на саму себе, я прикликала на поміч мужність, довірила свою справу Найвищому Судді й віддалася вихованню доньки.
Через три місяці з’явилася Хіральда. З Америки вона приїхала до Мадрида, де шукала сина в монастирі, в якому він мав відбувати послушенство. Не знайшовши його там, вона поїхала до Більбао і слідами Ермосіто дісталася до Бурґоса. Боячись вибухів розпачу, я розповіла їй тільки частину правди; пройнята горем, вона зуміла вирвати в мене всю таємницю. Ти знаєш твердий і рішучий характер цієї жінки. Гнів, відчай, найстрашніші почуття, які тільки можуть опанувати душу, всі по черзі терзали її свідомість. Сама я була надто нещасною, щоб втішати її.
Одного дня Хіральда, переставляючи в своїй кімнаті меблі, виявила дверці сховані в стіні під шпалерами й проникла аж у підземелля, де побачила стовп, про який я їй згадувала. На ньому ще помітні були сліди крові. Вона увірвалася до мене в несамовитому стані. Відтоді вона часто закривалася в своїй кімнаті, але я гадаю, що вона просиджувала в страшному підземеллі, виношуючи план помсти.
Через місяць мені сказали, що приїхав герцоґ. Він увійшов спокійний і опанований, погрався з дитиною, після чого сказав мені сісти і сам сів поряд.
— Сеньйоро, — сказав він, — я довго думав, як мені з тобою бути, і вирішив не впроваджувати ніяких змін. Тобі служитимуть у моєму домі з такою ж шанобою, як і до цього, ти, на перший погляд, отримуватимеш від мене докази такої ж прив’язаності. Усе це триватиме, поки твоїй дочці не виповниться шістнадцять років.
— А коли моїй дочці виповниться шістнадцять років, що зі мною буде? — запитала я герцоґа.
У цей час Хіральда принесла шоколад; у мене в думках майнуло, що він отруєний. Герцоґ продовжував:
— У день, коли твоїй доньці виповниться шістнадцять, я покличу її до себе і скажу їй так: «Твої риси, дитя моє, нагадують мені обличчя жінки, історію якої я тобі розповім. Вона була прекрасною, і здавалося, що душу має ще прекраснішу, але що ж з того, коли вона тільки вдавала цнотливу. Так довершено вміла прикидатися, що завдяки цьому вмінню уклала один із найкращих в Іспанії шлюбів. Одного дня, коли її чоловік повинен був виїхати на кілька тижнів, вона наказала привезти зі своїх околиць малого негідника. Вони пригадали собі давні флірти й кинулися одне одному в обійми. Цією гидкою облудницею є твоя мати». Потім я вижену тебе зі свого дому, й ти підеш плакати на могилі своєї матері, яка була не кращою за тебе.
Несправедливість уже так загартувала моє серце, що ці слова не справили на мене ніякого враження. Я взяла дитину й пішла до своєї кімнати.
На нещастя, я забула про шоколад, герцоґ же, як я пізніше довідалася, два дні нічого не їв. Чашка стояла перед ним, він випив її душком, після чого пішов до себе. Через півгодини він послав по доктора Санґре Морено і наказав, щоб крім нього нікого не впускали.
Побігли по доктора, але той виїхав до заміського будинку, де проводив свої розтини. Поїхали за ним, але його вже там не було, шукали його у всіх пацієнтів, нарешті він через три години приїхав і застав вже лиш труп герцоґа.
Санґре Морено з великою уважністю вивчав тіло герцоґа, розглядав нігті, очі, язик, наказав принести від себе велику кількість пляшечок і почав робити якісь дослідження. Потім прийшов до мене й сказав:
— Сеньйоро, можу запевнити тебе, що герцоґ помер внаслідок отруєння сумішшю наркотичної камеді і їдкого металу. Проте я не маю нічого спільного з кривавим трибуналом, тому залишаю цю справу Найвищому Судді в небі. Світові я оголошу, що герцоґ помер від апоплексії.
Приходили ще й інші лікарі й підтвердили діагноз Санґре Морено.
Я наказала покликати Хіральду й повторила їй слова доктора. Її збентеженість зрадила її.
— Ти отруїла мого чоловіка, — сказала я. — По якому праву християнка могла скоїти такий злочин?
— Я християнка, — відповіла вона, — це правда, але я також мати, і якби вбили твою власну дитину, хто знає, чи не стала б ти жорстокішою від розлюченої тигриці.
На це я не зуміла відповісти їй, однак вказала, що вона могла отруїти мене замість герцоґа.
— Ні в якому разі, — відповіла вона, — я підглядала крізь дірку від ключа і негайно б зайшла до кімнати, якби ти тільки торкнулася чашки.
Потім прийшли капуцини, вимагаючи тіло герцоґа, а оскільки вони принесли папір від архиєпископа, то неможливо було їм заперечувати.
Хіральда, яка досі була такою хороброю, раптом зробилася неспокійна. Її кидало в дрож від думки, що під час бальзамування тіла виявлять сліди отрути, і її настійливі прохання схилили мене до тієї нічної вилазки, якій я завдячую приємністю мати тебе в своєму домі.
Мій пишномовний монолог на цвинтарі мав на меті обдурити слуг. Побачивши, що замість тіла принесли сюди тебе, ми, щоб не пробудити в них підозри, повинні були біля садової каплиці поховати якесь опудало.
Незважаючи на всі ці остороги, Хіральда все ще неспокійна, весь час говорить про повернення до Америки й прагне тримати тебе тут, поки вона чогось остаточно не вирішить. Щодо мене, то я нічого не боюся, і якщо мене поставлять перед судом, я щиро визнаю всю правду. Зрештою, я попередила про це Хіральду.
Несправедливість і жорстокості герцоґа позбавили його мого кохання, я ніколи б не могла жити з ним разом. Єдине моє щастя — це моя маленька донечка; за її долю я не боюся. Вона успадкує титули й великі багатства, тож я не мушу непокоїтися про її майбутнє.
Оце і все, про що ти хотів довідатись, мій молодий друже. Хіральда знає, що я розповідаю тобі нашу історію, і вважає, що не слід залишати тебе з непотрібними здогадками. Але мені душно в цьому підземеллі, мені треба вийти нагору, дихнути свіжим повітрям.
Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.
Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги — і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску — і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?