Страница 78 из 158
На п’ятий день нашої подорожі ми опинилися серед ескадри дона Фернандо Арудеса. Нам наказали пройти за кормою адміральського судна. На визолоченому й прикрашеному різнобарвними прапорами мостику я побачив дона Фернандо, щедро прикрашеного ланцюгами різних орденів. Його шанобливо оточувала група офіцерів. Адмірал приклав до вуст рупор і запитав, чи ми не зустрічали кого дорогою, а потім наказав плисти далі. Минувши його, капітан нашого корабля сказав:
— Ось ви бачили адмірала, сьогодні він маркіз, а починав же таким самим корабельним юнґою, який ондечки замітає палубу.
Коли Ермосіто дійшов до цього місця своєї розповіді, він кинув кілька заклопотаних поглядів на Менсію. Я здогадалася, що він не хоче пояснювати всього в її присутності, тому відправила її з кімнати. Керувалася я при цьому тільки своєю приязню до Хіральди, й думка, що це може викликати якісь підозри, не прийшла мені навіть у голову. Коли Менсія вийшла, Ермосіто продовжив так:
— Мені здається, що скуштувавши першої в житті їжі з одного з тобою, сеньйоро, джерела, я розділив з тобою одну душу, так що думати міг тільки про тебе чи про те, що з тобою пов’язане. Капітан сказав мені, що дон Фернандо став маркізом, почавши від корабельного юнґи; я знав, що твій батько також маркіз, тож мені здавалося, що немає нічого прекраснішого від цього титулу, і запитав, яким чином дон Фернандо його отримав. Капітан пояснив мені, що він ішов від ступеня до ступеня і всюди відзначався чудовими подвигами. Відтоді я вирішив поступити на морську службу й почав вправлятися у видиранні на щогли. Капітан, якому мене довірили, противився цьому, як міг, але я не хотів його слухати, і поки ми пливли у Веракрус, я вже став досить добрим матросом.
Дім мого батька стояв на березі моря. Ми підпливли до нього шлюпкою. Батько привітав мене, оточений чередою молодих мулаток, і наказав мені по черзі їх обійняти. Невдовзі дівчата почали танцювати, спокушали мене тисячами способів, і вечір минув у безлічі шаленств.
Наступного дня корехідор Веракруса сповістив моєму батькові, що не годиться приймати сина в домі з такими порядками і що він повинен віддати мене в колеґію театинців. Батько хоч і з жалем, але повинен був послухатись.
В колеґії моїм ректором був монах, який для заохочення до науки часто повторював нам, що маркіз Кампо Салес, тодішній другий державний секретар, також був колись бідним школярем, а своїм піднесенням завдячує старанності в науках. Бачачи, що й на цій дорозі можна стати маркізом, я два роки працював з небувалою старанністю.
Тим часом корехідора Веракруса перевели в інше місце, а його наступник був людиною менш суворих принципів. Мій батько відважився забрати мене додому. Знову я був наражений на легковажність молодих мулаток, які, заохочувані батьком, спокушали мене всілякими способами. Не можу сказати, що мені подобалися ці шаленства, але я навчився багатьом новим для мене речам і тільки тепер зрозумів, чому мене випровадили з Асторґаса.
Отоді весь мій напрям думок зазнав жахливих змін. В моїй душі народилися незнані почуття й пробудили спогади про невинні забави моїх дитячих років. Думка про втрачене щастя, про сади в Асторґасі, де ми з тобою, сеньйоро, бігали, непевні спогади про численні докази твоєї доброти — все це в одну мить звалилося на мій розум. Я не міг опиратися стільком ворогам і запав у стан моральної і фізичної пригніченості. Лікарі вважали, що в мене виснажлива лихоманка; щодо мене, то я не вважав себе хворим, але часто бував настільки отуманеним, що бачив предмети, яких зовсім не було перед моїми очима.
Це ти, сеньйоро, найчастіше являлася в мареннях моїй розбуялій уяві — не така, якою я тебе зараз бачу, а така, якою тебе покинув. Уночі я раптом зривався з ліжка й бачив, як біла й промениста ти являєшся мені в туманній далині. Коли я виходив з міста, гамір далеких сіл і шелест полів повторювали мені твоє ім’я. Часом мені здавалося, що ти рухаєшся по рівнині перед моїми очима, а коли я підносив погляд до неба, благаючи його покласти край моїм мукам, то бачив, як твій образ пропливає у хмарах.
Я помітив, що найменше зазвичай страждаю в костелі, особливо молитва приносила мені полегшення. Скінчилося тим, що я цілими днями пропадав у святих місцях. Один монах, який посивів у молитвах і покаяннях, підійшов одного дня до мене й промовив:
— Сину мій, твоє серце переповнює любов, якої цей світ не гідний; ходи зі мною до моєї келії, там я покажу тобі стежки до раю.
Я пішов за ним і побачив волосяницю, батоги й тому подібні знаряддя мучеництва, вигляду яких я зовсім не злякався, бо ніякі страждання не могли зрівнятися з моїми. Монах прочитав мені кілька сторінок у «Житіях святих». Я попросив його позичити мені цю книжку додому й цілу ніч віддавався читанню. Нові думки оволоділи моїм розумом, я бачив уві сні розверсті небеса й ангелів, які нагадували мені тебе.
Тоді я довідався у Веракрусі про твій шлюб з герцоґом Сидонією. Я віддавна мав намір присвятити себе духовному стану, усе своє щастя пов’язував з молитвами за твоє щастя у цьому й спасіння в майбутньому житті. Мій побожний наставник сказав мені, що розпуста проникла до багатьох американських монастирів, і порадив, щоб я подався на послушенство в Мадриді.
Я повідомив про цей намір мого батька. Йому вже віддавна не подобалася моя побожність, однак він не насмілювався відверто звести мене з цього шляху, попросив лиш, щоб я почекав принаймні приїзду матері, якого вже недовго було чекати. Я відповів йому, що вже не маю батьків на землі й що небо — єдина моя родина. Він нічого мені на це не відповів. Потім я пішов до корехідора, який похвалив мій намір і відправив мене першим же кораблем до Іспанії.
Прибувши до Більбао, я довідався, що моя мати щойно відпливла до Америки. Я мав, як вже казав, рекомендаційні листи до Мадрида. Коли я проїздив через Бурґос, мені сказали, що ти, сеньйоро, живеш в околицях цього міста, тож я прагнув ще раз тебе побачити, перш ніж назавжди зречуся світу. Мені здавалося, що якщо я ще раз тебе побачу, то з тим більшим запалом зможу молитися за тебе.
Тож я подався дорогою до вашого дому. Увійшов у перший двір, гадаючи, що знайду когось із колишніх твоїх слуг, бо я чув, що ти залишила у себе всю челядь з Асторґаса. Я хотів, щоб він мне упізнав, тоді попросив би його помістити мене в таке місце, де я зміг би тебе побачити, коли ти сідатимеш у карету. Я прагнув побачити тебе, сеньйоро, але сам не хотів показуватись.
Тим часом проходили самі тільки незнайомі, і я не знав, що мені робити. Я увійшов до якоїсь цілком порожньої кімнати; врешті мені здалося, що я помітив когось знайомого. Я вийшов, і раптом мене зненацька вдарили каменем по голові… Але я бачу, що моя розповідь схвилювала тебе, сеньйоро.
— Можу тебе запевнити, — продовжувала герцоґиня, — що набожне безумство Ермосіто збудило в мені тільки жаль, але коли він почав говорити про сади в Асторґасі, про ігри наших дитячих років — спогади про щастя, яке я тоді переживала, думка про теперішнє моє щастя і якийсь острах перед майбутнім, якесь почуття, водночас миле й сумне — стиснули мені серце, і я відчула, як сльози покотилися по обличчю.
Ермосіто підвівся; мені здається, він хотів поцілувати край моєї сукні, але коліна в нього затремтіли, голова впала на мої коліна, а руки сильно обхопили мою талію.
У цю мить я кинула погляд на дзеркало, що стояло навпроти; я побачила Менсію і герцоґа, але риси цього останнього набрали такого страшного виразу, що я ледь могла його пізнати.
Кров застигла у мене в жилах, я знову подивилася в дзеркало, але цього разу вже нікого не побачила.
Я вивільнилася з обіймів Ермосіто, покликала Менсію, наказала їй, щоб подбала про цього хлопця, який раптом втратив притомність і пішла до другої кімнати. Цей випадок сильно занепокоїв мене, хоча слуги запевнили, що герцоґ ще не повернувся з Біскайї.
Наступного дня я пішла довідатися про здоров’я Ермосіто. Мені сказали, що його вже немає в домі.