Страница 77 из 158
Я відповіла, що мені не потрібен час для роздумів, бо передбачаючи, що герцоґу може сподобатися донька його приятеля, я завчасно продумала і його напрям думок, і вікову різницю, яка нас розділяє.
— Однак, — додала я, — іспанські ґранди звикли шукати шлюбів у рівних їм родинах. Як же вони сприйматимуть наш союз? Може навіть статися, що вони перестануть говорити «ти» герцоґу, що є першим доказом їхньої зневаги.
— Те саме я сказав герцоґу, — сказав батько, — але він на це відповів, що прагне тільки твоєї згоди, а все інше владнає сам.
Сидонія був поблизу; він увійшов з боязкою міною, яка дивно контрастувала з його вродженою погордливістю.
Мене це зворушило, і герцоґ недовго чекав на мою згоду. Таким чином, я ощасливила обох, бо мій батько теж не міг приховати свою радість. Хіральда також поділяла наше щастя.
Наступного дня герцоґ запросив на обід ґрандів, які в цей час перебували в Мадриді. Коли всі зібралися й сіли до столу, він промовив до них такими словами:
— Альбо, до тебе я звертаюся, бо вважаю тебе першим з-поміж нас, не тому, що твій рід кращий за мій, а з поваги до пам’яті героя, ім’я якого ти носиш. Упередження, яке приносить нам честь, вимагає, щоб ми вибирали дружин поміж дочками ґрандів, і я, без сумніву, зневажав би того, хто вступив би в недостойний союз заради багатства чи для задоволення гріховної пристрасті. Випадок, про який я хочу з вами говорити, є зовсім іншого роду. Ви добре знаєте, що астурійці вважають себе благороднішими за народженням, ніж сам король; і хоча це, можливо, дещо перебільшене твердження, однак, оскільки вони носили свої титули ще до приходу в Іспанію маврів, то мають право вважати себе найдавнішим дворянством в усій Європі. Найчистіша астурійська кров плине в жилах Елеонори де Вальфлорида, не кажучи вже про її загальновідомі чудові якості. Тому я тверджу, що подібний шлюб може тільки виявити честь родині кожного іспанського ґранда, а хто вважає, що це не так, нехай підніме цю рукавицю, яку я кидаю посеред нашого зібрання.
— Я підніму, — сказав герцоґ Альба, — щоб повернути її тобі разом із побажаннями щастя в такому прекрасному шлюбі.
З цими словами він обійняв герцоґа, так само вчинили й інші ґранди. Мій батько, розповідаючи мені про цей випадок, додав дещо сумним голосом:
— І завжди в ньому те саме лицарство; аби він тільки міг позбутися своєї давньої запальності. Люба Елеоноро, заклинаю тебе, намагайся ніколи ні в чому його не образити.
Признаюся тобі, що в моєму характері була певна схильність до марнолюбства, але жага почестей покинула мене, як тільки я заспокоїлася. Я стала герцоґинею Сидонія, і моє серце наповнилося найсолодшими почуттями. Герцоґ у сімейному житті був найприємнішим з людей, кохав мене безмежно, завжди виказував мені постійну доброту, невичерпну лагідність, неустанну чулість, і тоді його ангельська душа відбивалася в рисах його обличчя. Тільки іноді, коли якась чорна думка примушувала його хмуритися, лице його ставало страшним. Тоді, тремтячи, я мимоволі пригадувала вбивцю ван Берґа.
Проте мало речей могли його розгнівати, а все в мені робило його щасливим. Він любив дивитися на мої заняття, слухати, як я говорю, й відгадувати найпотаємніші мої думки. Я вважала за неможливе, щоб він кохав мене ще більше, але поява на світ маленької донечки подвоїла його кохання, і щастя наше стало повним.
У той день, коли я піднялася після пологів, Хіральда прийшла до мене й сказала:
— Дорога моя Елеоноро, ти вже дружина й матір, одне слово, ти щаслива; я тобі більше не потрібна, а мої обов’язки кличуть мене в інше місце. Я вирішила виїхати до Америки.
Я хотіла її затримати.
— Ні, — сказала вона, — моя присутність там необхідна.
Через кілька днів вона поїхала. З її від’їздом скінчилися щасливі роки мого життя. Я розповіла тобі про період неземного щастя; він тривав недовго, бо щастя таке велике, як наше, мабуть, не може випадати людям за життя. У мене вже немає сил, щоб розповідати тобі сьогодні про свою недолю. Прощавай, молодий мій приятелю, завтра ти знову побачиш мене.
Розповідь молодої герцоґині дуже мене зацікавила. Я прагнув почути продовження й довідатися, як таке велике щастя могло перетворитися в недолю. Але невдовзі мої думки пішли в іншому напрямку. Я пригадав слова Хіральди, яка вважала, що я зможу витримати два роки в ув’язненні. У мене аж ніяк не було таких намірів, і я почав обдумувати втечу.
Наступного дня їжу мені знову принесла герцоґиня. Очі мала червоні, наче довго плакала. Однак сказала, що їй вистачить сил розповісти мені про свої нещастя, і почала так:
Я казала тобі, що Хіральда виконувала при мені обов’язки старшої дуеньї. На її місце мені дали донью Менсію, жінку тридцяти років, ще досить гарну, яка мала достатньо розвинутий розум, і тому ми часом допускали її до нашого товариства. Тоді вона зазвичай поводила себе так, наче була закохана в мого чоловіка. Я сміялася з того й не звертала на це жодної уваги. Зрештою, донья Менсія намагалася сподобатися мені, а передовсім докладно мене пізнати. Часто вона звертала розмову на якісь смішні предмети або переказувала мені міські плітки, так що я не раз мусила наказувати їй замовчати.
Я сама годувала свою дочку й, на щастя, перестала годувати її перед страшними подіями, про які ти ще довідаєшся. Першим ударом, який поцілив у мене, була смерть батька, який, виснажений раптовою і тяжкою хворобою, віддав Богу душу в моїх обіймах, благословивши нас обох і не здогадуючись про гіркі хвилини, які нас чекали.
Незабаром виникли заворушення в Біскайї. Герцоґа послали туди, а я супроводжувала його аж до Бурґоса. Ми маємо помістя в усіх провінціях Іспанії і доми майже в усіх містах; однак тут у нас був лише заміський дім, розташований у милі від міста, той самий, у якому ти зараз знаходишся. Герцоґ залишив мене з усім моїм почтом і поїхав до місця свого призначення.
Одного дня, вертаючись додому, я почула галас на подвір’ї. Мені повідомили, що схопили злодія, поранивши його каменем у голову, і що це юнак неймовірної краси. Кілька слуг принесли його до моїх ніг, і я пізнала Ермосіто.
— Господи! — закричала я. — Це ніякий не злодій, це чесний хлопець, вихований в Асторґасі у мого діда.
Потім, звернувшись до мажордома, я наказала йому забрати бідолаху до себе і якнайкраще доглядати за ним. Здається, навіть сказала, що це син Хіральди, але точно я не пригадую.
Наступного дня донья Менсія доповіла мені, що молодого хлопця мучить лихоманка і він у маячні говорить речі надто вже чулі й пристрасні. Я відповіла їй, що якщо вона наважиться коли-небудь згадати про щось подібне, я накажу негайно її вигнати.
— Побачимо, — сказала вона.
Я заборонила їй потрапляти мені на очі. Наступного дня вона прийшла просити змилуватись над нею, впала мені до ніг і отримала пробачення.
Тижнем пізніше, коли я була сама, увійшла Менсія, підтримуючи надзвичайно ослабленого Ермосіто.
— Сеньйора наказала мені прийти? — запитав він тремтячим голосом.
Я здивовано глянула на Менсію, але не хотіла образити сина Хіральди, і наказала поставити йому стілець у кількох кроках від мене.
— Дорогий Ермосіто, — сказала я, — твоя мати ніколи не згадувала твого імені в моїй присутності, тому я хотіла б зараз довідатись, що з тобою діялося від часу нашої розлуки.
Ермосіто, зупиняючись час від часу від слабості, почав розповідати.
Побачивши, що корабель наш пливе, розпустивши всі вітрила, я втратив будь яку надію дістатися на берег і розплакався через якусь особливу суворість, з якою мати вигнала мене від себе. Я ніяк не міг відгадати причин такої її поведінки. Мені сказали, що я у тебе, сеньйоро, на службі, тож служив би тобі з усією старанністю, на яку мене було стати. Покірність моя була безмежною, чому ж тоді мене вигнали, наче я вчинив якусь страшенну провину? Чим більше я про це думав, тим менше міг зрозуміти.