Страница 81 из 158
— До цього мене схиляють дві причини, — відповів Веласкес, — по-перше, я почав важливе обчислення, яке прагну тут і закінчити; по-друге, визнаю тобі, сеньйоро, що в товаристві жодної жінки я не відчував такого задоволення, як у твоєму, тобто, простіше кажучи, ти, сеньйоро, єдина жінка, розмова з якою справляє мені задоволення.
— Ваша світлість, — відповіла ізраїльтянка, — я була б рада, якби ця друга причина стала колись першою.
— Для тебе, сеньйоро, мабуть, не так важливо, — сказав Веласкес, — чи я думаю про тебе до, чи після геометрії; мені ж щось інше справляє клопіт. Я досі не знаю твого імені і мушу позначати його знаком X чи Z, які ми в алгебрі зазвичай надаємо невідомим величинам.
— Моє ім’я, — сказала ізраїльтянка, — є таємницею, яку б я охоче довірила твоїй порядності, якби не боялася наслідків твоєї розсіяності.
— Не бійся, сеньйоро, — перервав її Веласкес. — Часто вживаючи в розрахунках підстановки, я звик завжди одним способом позначати ті самі цінності. Тому як тільки я надам тобі якесь ім’я, то потім, як би ти не хотіла, ти вже не зможеш його змінити.
— Ну, добре, — сказала Ребека, — тоді називай мене Лаура Уседа.
— З великим задоволенням, — відповів Веласкес, — або ж прекрасна Лаура, вчена Лаура, чарівна Лаура, бо все це — покажчики твого загального значення.
Поки вони так одне з одним розмовляли, мені пригадалася обіцянка, яку я дав розбійникові, що зустрінуся з ним у чотирьохстах кроках на захід від табору. Я взяв шпагу й, відійшовши на таку відстань від табору, почув постріл з пістолета. Я вирушив у той бік лісу, звідки почувся постріл і знайшов людей, з якими вже мав справу раніше. Їх ватажок звернувся до мене:
— Привіт тобі, сеньйоре кавалере, я бачу, що ти вмієш дотримувати слово, і не сумніваюся, що ти настільки ж хоробрий. Бачиш отой отвір у скелі? Він веде в підземелля, де тебе дуже нетерпляче очікують. Сподіваюся, що ти виправдаєш виявлену тобі довіру.
Я увійшов у підземелля, залишивши незнайомого, який зовсім не поспішив за мною. Пройшовши кілька кроків уперед, я почув за собою гуркіт і побачив, як величезні камені завалили вхід за допомогою невідомого механізму. Слабенький промінь світла, який проникав крізь розколину в скелі, гинув у темному коридорі. Однак, незважаючи на темінь, я легко ішов уперед, бо дорога була рівненька, а похилість незначна. Тому я не відчував ніякої втоми, але гадаю, що не один на моєму місці відчув би страх, вирушивши отак без цілі в нутрощі землі. Я йшов добрих дві години; в одній руці я тримав шпагу, другу простяг уперед, щоб не зіштовхнутися з чимось. Раптом повітря поряд зі мною затремтіло, і я почув тихий, гармонійний голос, який шепнув мені на вухо:
— По якому праву смертний насмілюється входити до країни гномів?
Другий голос, такий же лагідний, відповів:
— Може, він прийшов відібрати в нас наші скарби?
Перший голос продовжив:
— Якби він кинув шпагу, ми б до нього наблизились.
Я, в свою чергу, відповів так:
— Чарівні гномики, якщо не помиляюся, я пізнаю ваші голоси. Мені не можна кидати шпагу, але я встромив вістря в землю, тож ви сміливо можете наблизитись.
Підземні божества взяли мене в обійми, проте якимось підсвідомим відчуттям я відгадав, що це мої кузини. Живе світло, яке раптом спалахнуло з усіх боків, переконало мене, що я не помилився. Вони відвели мене до печери, викладеної подушками й оздобленої чудовими каменями, що виблискували всіма відтінками опалу.
— Ну, то що, — сказала Еміна, — чи ти радий зустрічі з нами? Ти зараз живеш у товаристві молодої ізраїльтянки, розум якої дорівнює її красі.
— Можу тебе запевнити, — відповів я, — що Ребека не справила на мене жодного враження, зате щоразу, коли я бачу вас, то завжди з неспокоєм думаю, що вже не побачу вас більше. Мене хотіли переконати, що ви нечисті духи, але я ніколи цьому не йняв віри. Якийсь внутрішній голос запевнював мене, що ви — істоти, схожі на мене, створені для кохання. Усі вважають, що можна по-справжньому кохати тільки одну жінку — це, без сумніву, не так, бо я кохаю вас обох однаково. Серце моє ніяк вас не розділяє, ви зразу обидві пануєте в ньому.
— Ах, — вигукнула Еміна, — це кров Абенсерраґів у тобі говорить, бо ти можеш кохати одразу двох жінок. Прийми ж святу віру, яка дозволяє багатоженство.
— І може бути, — втрутилася Зібельда, — що ти тоді сидів би на троні в Тунісі. Якби ти бачив цей чарівний край, сералі Бардо і Мануби, сади, фонтани, розкішні лазні й тисячі молодих невільниць, значно від нас гарніших…
— Не будемо говорити, — сказав я, — про ті царства, які освітлює сонце, ми зараз знаходимося сам не знаю, в якому проваллі, але хоча ми й межуємо з пеклом, ніщо нам не заважає пережити тут насолоди, які, як кажуть, Пророк обіцяє своїм вибраним.
Еміна журно усміхнулася, проте за мить вже глянула на мене ніжними очима. Зібельда ж кинулася мені на шию…
День тридцятий
Прокинувшись, я вже не знайшов своїх кузин. Стурбований, я озирнувся довкруж і побачив перед собою довгу, освітлену ґалерею; я здогадався, що це дорога, якою повинен іти. Я швиденько одягнувся й пішов; через півгодини я дійшов до стрімких сходів, якими за власним бажанням міг або піднятися на поверхню землі, або заглибитись у її нутрощі. Я обрав другий шлях і спустився в підземелля, де побачив надгробок з білого мармуру, освітлений чотирма лампами, і старого дервіша, який читав біля нього молитви.
Старець повернувся до мене й промовив лагідним голосом:
— Привіт тобі, сеньйоре Альфонсе, ми вже давно чекаємо тут на тебе.
Я запитав його, чи це часом не підземелля Касеар-Ґомелесу.
— Ти не помилився, шляхетний назарею, — відповів дервіш. — Ця труна містить у собі знамениту таємницю Ґомелесів; але перш ніж я розповім про цей важливий предмет, дозволь запропонувати тобі легку закуску. Тобі потрібні будуть усі сили твого розуму й тіла, а може ж так бути, — додав він злостиво, — що це останнє домагається відпочинку.
Після цих слів старець відвів мене в сусідню печеру, де я знайшов чисто накритий стіл зі сніданком; коли я поїв, він попросив мене, щоб я уважно послухав, і сказав:
— Сеньйоре Альфонсе, мені відомо, що твої прекрасні кузини розказали тобі про історію твоїх предків і про значення, якого вони надавали таємниці Кассар-Ґомелесу. Бо й справді немає в світі нічого важливішого. Людина, яка володіє нашою таємницею, легко могла би примусити скоритися цілі народи й, можливо, заснувати навіть всесвітню імперію. Проте, з іншого боку, ці могутні й небезпечні засоби, опинившись у нерозважливих руках, могли б надовго знищити порядок, що оснований на підкоренні. Закони, які одвічно керують нами, передбачають, що таємниця може бути відкрита людям тільки з роду Ґомелесів, та й то лиш тоді, коли численні випробування підтвердять незламність і чесність напрямку їх думок. Слід би також вимагати принесення урочистої присяги, підкріпленої безліччю релігійних обрядів. Однак, знаючи твій характер, ми можемо задовольнитися твоїм чесним словом, що ти нікому не зрадиш того, що тут побачиш чи почуєш.
Мені в першу мить здалося, що, будучи на службі іспанського короля, я не повинен давати слова, не довідавшись спершу, чи не побачу я в печері речей, які б заперечували його гідність. Я сказав про це дервішу.
— Твоя обачливість, сеньйоре, цілком доречна, — відповів старець. — Твоя рука належить королю, але тут ти знаходишся в підземних краях, куди його влада ніколи не проникала. Рід, з якого ти походиш, також накладає на тебе певні обов’язки, нарешті чесне слово, якого я від тебе вимагаю, є тільки продовженням того, яке ти вже дав своїм кузинам.
Я погодився з цим поясненням, хоча й дещо особливим, і дав слово, якого від мене вимагали.
Тоді дервіш штовхнув одну стіну надгробка й показав мені сходи, які вели до ще глибшого підземелля
— Зійди туди, — сказав він, — мені немає потреби супроводжувати тебе, однак увечері я прийду по тебе.