Страница 55 из 158
— Усі мої люди в твоєму розпорядженні, — сказав циган, — я зараз же пошлю кількох чоловік до венти, вони приєднаються до нас на місці ночівлі.
Згорнули намети, ми вирушили в дорогу й, проїхавши чотири милі, зупинилися на ночівлю на якомусь пустому плоскогір’ї.
День двадцятий
Ранок ми провели, очікуючи на людей, яких ватажок вислав по папери Веласкеса до венти, і охоплені мимовільною цікавістю, ми придивлялися до дороги, якою вони мали повертатися. Сам тільки Веласкес, знайшовши на скельному схилі вигладжену дощами сланцеву плитку, покривав її цифрами, іксами та ігреками.
Написавши безліч чисел, він звернувся до нас і запитав, чому ми так непокоїмося. Ми відповіли, що причина цього — його папери, яких усе не несуть. Він відповів нам, що цей неспокій через його папери доводить, які в нас добрі серця, і що як тільки він закінчить свої підрахунки, то прийде непокоїтися разом з нами. Після чого завершив свої рівняння й запитав, чому ми зволікаємо з дальшою подорожжю.
— Але ж, сеньйоре геометре, дон Педро Веласкес, — сказав кабаліст, — якщо ти сам ніколи не непокоївся, то повинен був іноді помічати цей стан у інших?
— Справді, — відповів Веласкес, — я часто спостерігав неспокій і завжди гадав, що це має бути неприємне почуття, яке зростає з кожною хвилиною, але так, що ніколи не можна докладно визначити закони цього зростання. Однак можна сказати в цілому, що воно залишається обернено пропорціональним силі інерції. Тому я, якого вдвічі важче від вас схвилювати, лише за годину досягну такого ступеня неспокою, тоді як ви будете вже на наступному. Такі міркування можна застосувати для всіх пристрастей, які, за припущенням, збуджують хвилювання.
— Мені здається, сеньйоре, — сказала Ребека, — що ти чудово обізнаний з усіма пружинами людського серця і що геометрія — це найпевніша дорога до щастя.
— Цей пошук щастя, — відповів Веласкес, — може, на мою думку, вважатися розв’язанням рівняння найвищого ступеня. Ти знаєш останній член і те, що він складає суму всіх основ, але перш ніж вичерпаєш дільники, то вже доходиш до уявних чисел. Тим часом день минає в неперервній насолоді від обчислень і підрахунків. Так само і з життям: ти також приходиш до уявних величин, які вважала реальними вартостями, але тим часом ти жила й навіть діяла. А дія є всезагальним законом природи. Ніщо в ній не є бездіяльним. Тобі здається, що ця скеля перебуває в стані спокою, а земля, на якій вона лежить, виявляє протидію, яка сильніша від сили тиску, але якби ти, сеньйоро, могла підкласти під скелю ногу, то одразу переконалась би, що вона діє.
— Але хіба почуття, яке називається коханням, — сказала Ребека, — також можна оцінити за допомогою підрахунків? Так, наприклад, запевняють, що близькі стосунки зменшують любов у чоловіків, а у жінок навпаки — збільшують. Чи можеш ти мені це пояснити?
— Задача, яку ти мені пропонуєш, — відповів Веласкес, — доводить, що одна з двох любовей розвивається в наростаючій прогресії, а друга — в спадаючій. Тому повинен бути такий момент, коли закохані будуть кохати абсолютно однаково. Від цього моменту проблема підпадає під теорію максимумів і мінімумів і її можна представити кривою лінією. Я вигадав дуже зручне рішення для всіх задач такого типу. Припустимо, наприклад, що ікс…
Якраз коли Веласкес дійшов до цього місця свого аналізу, ми помітили посланців, які верталися з венти й принесли папери. Веласкес узяв їх, уважно переглянув і сказав:
— Мені повернули всі мої папери за винятком одного, який, щоправда, не так сильно мені потрібний, але який дуже цікавив мене під час ночі, що завершилася під шибеницею. Але це не має значення, я ні в якому разі не хочу вас затримувати.
Ми рушили в дорогу і їхали більшу частину дня. Коли ми зупинилися, товариство зібралося в наметі ватажка, і після вечері ми попросили його, щоб він продовжив розповідь про свої пригоди, що він і зробив.
Ви залишили мене зі страшним віце-королем, який розповідав мені про стан свого маєтку.
— Я це дуже добре пам’ятаю, — сказав Веласкес, — той маєток становив шістдесят мільйонів двадцять п’ять тисяч сто шістдесят один піастр.
— Саме так, — відповів циган, після чого продовжив розповідь:
— Якщо віце-король налякав мене у перший момент зустрічі, то я перелякався ще більше, коли він розповів, що йому витатуювали голкою змію, яка обкручувалася навколо його тіла шістнадцять разів і закінчувалась на великому пальці лівої ноги. Тому я не звертав уваги на все те, що він говорив мені про свій маєток, зате тітка Торрес зібрала всю свою відвагу й сказала:
— Твій маєток, ясновельможний пане, безумовно, великий, але й багатства цієї молодої особи теж мають бути значними.
— Граф Ровельяс, — відповів віце-король, — своєю марнотратністю завдав великої шкоди своєму маєтку, і хоча я взяв на себе всі кошти процесу, проте зміг відсудити тільки шістнадцять плантацій у Гавані, двадцять дві акції копальні срібла в Санлукарі, дванадцять — у філіппінській компанії, п’ятдесят шість — в Асьєнто і деякі дрібніші цінні папери. Тому сьогодні вся сума приблизно становить не більше двадцяти семи мільйонів піастрів.
Тут віце-король викликав свого секретаря, велів йому принести шкатулку з коштовного індійського дерева й, приклякнувши на одне коліно, сказав:
— Донько прекрасної матері, яку я і зараз продовжую любити, прийми, прошу, цей плід тринадцятирічних трудів, бо саме стільки часу знадобилося мені, щоб вирвати це добро з рук твоїх жадібних родичів.
Спершу я хотів прийняти шкатулку з вдячною усмішкою, але думка, що біля моїх ніг стоїть на колінах чоловік, який розбив стільки індіанських голів, та ще й сором від виконання ролі особи протилежної статі, а крім того сам не знаю, що ще, спричинили, що я ледь не втратив свідомість. Але тітка Торрес, хоробрість якої дивовижним чином посилили оті двадцять сім мільйонів піастрів, схопила мене в обійми й учепившись за шкатулку жестом, можливо, надто відвертої жадібності, сказала віце-королю:
— Ясновельможний пане, ця молода особа ніколи не бачила чоловіка, який стояв би перед нею на колінах. Дозволь же, щоб вона повернулася до своїх покоїв.
Віце-король поцілував мені руку, а потім, подавши свою, відвів мене до моїх покоїв. Коли ми залишились самі, то замкнули двері на два засови, і лише тут тітка Торрес віддалася поривам нестримної радості, обціловуючи шкатулку й дякуючи небу за забезпечення Ельвірі не тільки пристойного, а чудового життя.
Невдовзі після цього в наші двері постукали, й увійшов секретар віце-короля з судовим чиновником. Вони переписали папери, які знаходилися в шкатулці, і зажадали від тітки Торрес свідоцтва, що вона їх отримала. Що стосується мене, додали вони, то оскільки я ще неповнолітня, у моєму підписі немає ніякої потреби.
Ми знову замкнулися, і я сказав обом тіткам:
— Щоправда, життя Ельвіри вже забезпечене, але ще треба подумати, як доставити фальшиву Ельвіру театинцям і де шукати справжню.
Ледь я вимовив ці слова, як обидві дами почали гірко нарікати. Тітці Даланосі здавалося, що вона вже бачить мене в руках катів, а сеньйора де Торрес тремтіла від страху за свого сина й племінницю на думку про небезпеки, які загрожують бідним дітям, які блукають десь без допомоги й даху над головою. Охоплені глибоким сумом, ми розійшлися й полягали спати. Я ще довго роздумував над способами виплутатися з ситуації; я міг утекти, але віце-король одразу вислав би за мною погоню. Заснув я, не знайшовши жодного виходу, а нас же тільки півдня відділяло від Бурґоса.
Становище моє робилося чимраз тривожнішим; однак на другий день треба було сісти до лектики. Віце-король гарцював біля моїх дверцят, пом’якшуючи звичну суворість рис сам не знаю, якими чулими усмішками, вигляд яких заморожував мені кров у жилах. Так ми доїхали до схованого в тіні джерела, де застали обід, приготований для нас городянами Бурґоса.