Страница 56 из 158
Віце-король висадив мене з лектики, але замість відвести туди, де був накритий стіл, відійшов набік, посадив мене в тіні й, сівши поруч, сказав:
— Чарівна Ельвіро, чим більше я маю щастя зближуватися з тобою, тим більше переконуюся, що небо призначило тебе стати окрасою вечора бурхливого життя, присвяченого добробуту країни й славі мого короля. Я забезпечив для Іспанії володіння Філіппінським архіпелагом, відкрив половину Нової Мексики й примусив скоритися непокірні племена інків. Я весь час боровся за життя: з океанськими хвилями, змінами клімату чи отруйними випарами відкритих мною копалень. І хто ж винагородить мені найпрекрасніші роки мого життя? Я міг присвятити їх відпочинкові, солодким поривам дружби чи почуттям стократно приємнішим. Яким би могутнім не був король Іспанії та Індії, але що ж він може зробити, щоб винагородити мене? Ця нагорода знаходиться в твоїх руках, незрівнянна Ельвіро. Якщо я поєднаю твою долю з моєю, мені більше нічого не залишиться бажати. Проводячи дні тільки у відкритті нових сторін твоєї прекрасної душі, я буду ощасливлений кожною твоєю усмішкою і переповнений радістю від найменшого доказу твоєї прив’язаності, який ти схочеш мені дати. Картина цього спокійного майбутнього, прийде після буревіїв, яких я зазнав у житті, такою мірою захоплює мене, що цієї ночі я вирішив прискорити хвилину нашого поєднання. Зараз я покидаю тебе, прекрасна Ельвіро, і чимшвидше їду до Бурґоса, де ти сама пересвідчишся в наслідках мого поспіху.
Сказавши це, віце-король приклякнув, поцілував мені руку, скочив на коня й помчав чвалом до Бурґоса. Я не мушу описувати вам стан, у якому перебував. Я очікував щонайнеприємніших подій, які всі закінчувались немилосердним шмаганням мене на подвір’ї колеґії театинців. Я пішов приєднатися до двох тіток, які якраз обідали; я хотів розповісти їм про нове освідчення віце-короля, але намагання мої були марні. Невтомний гофмейстер підганяв мене, щоб я вже сідав у лектику; я повинен був його слухатись.
Під’їхавши до брами Бурґоса, ми зустріли пажа мого майбутнього чоловіка, який сповістив нам, що на нас чекають у палаці архиєпископа. Холодний піт, що виступив у мене на чолі, переконав мене, що я ще живий; водночас страх занурив мене в такий стан безпомічності, що лише опинившись перед архиєпископом, я прийшов до тями. Прелат сидів у кріслі напроти віце-короля. Духовенство сиділо нижче крісла, знатні мешканці Бурґоса сиділи біля віце-короля, а в глибині кімнати я помітив олтар, приготований до церемонії. Архиєпископ встав, поблагословив мене й поцілував у чоло.
Шарпаний самими різними почуттями, які роздирали мене зсередини, я впав до ніг архиєпископа, і тоді мій розум немов пронизало щось; я закричав:
— Преосвященний отче, зжалься наді мною, я хочу стати черницею, саме так, я прагну стати черницею!
Після цієї заяви, яку почула вся громада, я визнав за потрібне зомліти. Я підвівся, але знову впав в обійми обох тіток, які самі ледве трималися на ногах. Трошки розплющивши очі, я побачив, що архиєпископ надзвичайно шанобливо стоїть перед віце-королем і, схоже, очікує його рішень.
Віце-король попросив архиєпископа, щоб той сів на своє місце й дав йому час подумати. Архиєпископ сів, і тоді я побачив лице мого високопоставленого шанувальника: суворіше, ніж будь-коли, воно набрало виразу, який міг перелякати найсміливіших. Якийсь час він був занурений у роздуми; потім, гордо надягнувши на голову капелюха, сказав:
— З моїм інкоґніто покінчено — я віце-король Мексики, архиєпископа прошу не підводитись.
Усі шанобливо підвелися зі своїх місць, віце-король же продовжував:
— Сьогодні якраз минає чотирнадцять років, як безсоромні наклепники рознесли чутки, ніби я є батьком цієї молодої особи. Тоді я не міг примусити їх мовчати інакше, ніж присягнувшись, що коли вона доросте до відповідного віку, я візьму її собі в дружини. Поки вона росла, прекрасна і цнотлива, король, прихильно ставлячись до моїх послуг, підвищував мене від одного звання до іншого й врешті-решт виявив мені честь, дарувавши звання, що наближає мене до трону. Прийшов час виконати мою обіцянку; я просив у короля дозволу прибути до Іспанії з метою одруження, і Рада Індії від імені монарха дала позитивну відповідь, однак з умовою, що я лишень до часу одруження зберігатиму титул віце-короля. Водночас мені було дозволено наближатися до Мадрида не більше, ніж на п’ятдесят миль. Я легко зрозумів, що мені слід зректися або одруження, або монаршої милості, але я урочисто присягнувся — так що вибору в мене не було. Коли я побачив чарівну Ельвіру, мені здалося, що саме небо хоче, щоб я покинув дорогу слави, аби обдарувати мене новим щастям спокійних домашніх радощів, але оскільки це заздрісне небо кличе до себе душу, якої світ не гідний, то я віддаю її тобі, превелебний отче архиєпископе; накажи відвезти її в монастир салезіанок, де нехай одразу ж стане послушницею. Я присягався ніколи не мати іншої дружини і дотримаю своєї присяги; я напишу до короля й попрошу в нього дозволу прибути в Мадрид.
З цими словами грізний віце-король попрощався капелюхом з усіма присутніми, потім, суворо глянувши, знову натягнув його на очі і пішов до карети, супроводжуваний архиєпископом, чиновниками, духовенством і всім своїм почтом. Ми залишилися самі в кімнаті, окрім кількох ключарів, які розбирали олтар. Тоді я втягнув обох тіток до прилеглої кімнати в надії, що знайду якийсь спосіб утекти й уникнути монастиря.
Вікно виходило на велике подвір’я з фонтаном посередині. Я помітив двох хлопців, обірваних, ледь живих від утоми, які тамували спрагу. На одному з них я пізнав одяг, який віддав свого часу Ельвірі, і тут же побачив її саму. Другим хлопцем був Лонсето. Я закричав від радості. В нашій кімнаті було четверо дверей; перші, які я відчинив виходили на сходи, що вели на подвір’я, де знаходилися наші втікачі. Я чимшвидше побіг по них, і тітка Торрес мало не вмерла від радості, обіймаючи своїх дітей.
У ту ж мить ми побачили архиєпископа, який, провівши віце-короля, вертався, щоб наказати відвезти мене до монастиря салезіанок. Мені ледь вистачило часу, щоб кинутися до дверей і замкнути їх на ключ. Моя тітка закричала, що молода особа знову зомліла і не може нікого бачити. Ми спішно помінялися одежею, перев’язали Ельвірі голову, наче вона поранилася, падаючи, і заслонили їй у цей спосіб майже все лице, щоб важче було пізнати.
Коли все вже було готове, ми з Лонсето вислизнули з кімнати, і тоді було відчинено двері. Архиєпископ уже пішов, але залишив свого вікарія, який відвіз Ельвіру й сеньйору де Торрес до монастиря. Тітка Даланоса подалася до заїжджого двору «Лас-Росас», де призначила мені зустріч і де найняла зручну квартиру. Цілий тиждень ми тішилися щасливим закінченням цієї пригоди і сміялися зі страху, який пережили. Лонсето, який вже перестав були погоничем мулів, жив з нами під своїм ім’ям сина сеньйори де Торрес.
Моя тітка кілька разів ходила з відвідинами до монастиря салезіанок. Домовилися, що Ельвіра спочатку виявить нестримне бажання стати черницею, але цей запал помалу остигатиме, і вона нарешті покине монастир і тоді звернеться в Рим за дозволом вступити в шлюб зі своїм двоюрідним братом.
Невдовзі ми довідалися, що віце-король прибув у Мадрид, де був прийнятий з великими почестями. Король навіть дозволив передати в спадок маєток і титули на ім’я племінника, сина тієї самої сестри, яку він колись привозив у Вільяку. Скоро після цього віце-король виїхав до Америки.
Щодо мене, то події тієї незвичайної подорожі ще більше посилили мою схильність до бродяжництва. Я з огидою думав про той час, коли мене мали замкнути в монастирі театинців, але дядько моєї тітки наполягав на цьому, тому треба було, після всіх зволікань, які я тільки міг вигадати, скоритися своїй долі.
Поки ватажок циган усе це розповідав, прийшов один з його підданих доповідати йому, що було зроблено за цей день. Кожен з нас висловив свої думки з приводу такої незвичайної пригоди, але кабаліст пообіцяв нам значно цікавіші речі, які ми почуємо від Вічного Жида, і запевнив, що наступного дня ми неодмінно побачимо цю надзвичайну особу.