Страница 54 из 158
Мій батько, отримавши призначення, зайнявся підготовкою до подорожі, сів на корабель в Алхесірасі й щасливо висадився на берег у Сеуті. Охоплений радістю, він ступив на чужу землю з відчуттям, яке має моряк, коли приходить в порт після страшної бурі.
Новий комендант спершу постарався якомога докладніше пізнати свої обов’язки, не тільки для того, щоби бути здатним їх виконувати, але щоб виконувати їх у міру можливості якомога краще; щодо фортифікації, то над цим йому працювати не довелося, бо Сеута завдяки самому своєму положенню забезпечувала достатній захист від нападів берберійців. Зате усі сили свого розуму він скерував на покращення життя залоги й жителів, а також на примноження всіляких радощів для них. Сам він відкинув будь-які матеріальні вигоди, якими, за традицією, не нехтував ніхто з його попередників. Усе поселення обожнювало його за таку поведінку. Крім того батько дбайливо опікувався державними злочинцями, які перебували під його охороною, і часто відходив від суворих вимог інструкцій, чи то полегшуючи їм пересилання листів до сімей, чи то вигадуючи їм якісь розваги.
Коли все в Сеуті було вже належним чином упорядковано, батько знову взявся до роботи над точними науками. Двоє братів Бернуллі наповнювали тоді учений світ відгомоном своїх суперечок. Мій батько жартома називав їх Етеоклом і Полініком, в душі, однак, щиро ними цікавився. Він часто втручався в їх боротьбу, посилаючи анонімні листи, які комусь одному з двох виявляли несподівану підтримку. Коли велика ізопериметрична загадка була представлена на розгляд чотирьох найзнаменитіших європейських геометрів, мій батько переслав їм методи аналізу, які можна вважати шедевром винахідливості; однак ніхто навіть подумати не міг, щоб автор хотів зберегти своє інкоґніто, тому їх приписували то одному брату, то другому. І помилялися; мій батько любив науки, а не славу, яку вони приносять. Пережиті нещастя зробили його відлюдькуватим і боязким.
Якоб Бернуллі помер у той момент, коли мав отримати вирішальну перемогу, тому поле бою залишилось за його братом. Мій батько добре знав, що той брат робить помилку, беручи до уваги тільки два елементи кривих ліній, однак не хотів продовжувати боротьбу, яка непокоїла весь учений світ. Тим часом Миколай Бернуллі не міг всидіти спокійно, тож оголосив війну маркізу Лопіталю, заявивши права на всі його відкриття, а через кілька років напав навіть на Ньютона. Предметом тих нових суперечок було диференціальне числення, яке Лейбніц винайшов у той же час, що і Ньютон і яке англійці вважали своєю національною гордістю.
Таким чином мій батько провів найкращі роки свого життя, приглядаючись здалеку до тих великих битв, у яких найзнаменитіші тогочасні уми ставали до бою з найгострішою зброєю, яку тільки може вигадати людський ґеній. Однак при всій своїй любові до точних наук він зовсім не нехтував іншими галузями знань. На скелях Сеути жило безліч морських істот, які за природою своєю дуже наближаються до рослин і становлять перехід між тими двома царинами. У мого батька завжди було кілька таких у закритих банках, і він із задоволенням спостерігав за всіма чудесами їхніх організмів. Окрім того він зібрав величеньку колекцію праць стародавніх істориків; йому вони були потрібні, щоб підкріпити доказами, основаними на фактах, принципи правдоподібності, викладені Бернуллі в його праці під назвою «Ars coniectandi».
Ось так мій батько, живучи тільки думкою, переходячи по черзі від досліджень до роздумів, майже ніколи не виходив з дому; більше того, завдяки неустанній праці свідомості він забув про той страшний період свого життя, коли нещастя затьмарило його розум. Однак часом серце домагалося своїх прав, що найчастіше траплялося під вечір, коли розум був втомлений цілоденною працею. Тоді, не звикши шукати розваг поза домом, він виходив на бельведер, дивився на море й на обрій, який десь далеко спирався на темний пісок берегів Іспанії. Цей вид нагадував йому дні слави й щастя, коли він, любимий своєю родиною, обожнюваний коханою, шанований найзнаменитішими в країні людьми, з душею, яка горіла молодечим запалом і була освітлена блиском зрілого віку, дихав усіма почуттями, що становлять насолоду життя, і заглиблювався в дослідження істин, якими може пишатися людський розум. Потім він згадував брата, який відібрав у нього кохану, маєток, честь і залишив його в безумстві на оберемку соломи. Часом він хапав скрипку й грав ту нещасну сарабанду, яка подарувала Карлосові серце Бланки. Від звуків цієї музики він обливався сльозами й тільки тоді відчував душевне полегшення. Так він провів п’ятнадцять років.
Одного дня королівський намісник Сеути, прагнучи побачитися з моїм батьком, зайшов до нього увечері й знайшов його охопленим звичною тугою. Хвилинку подумавши, він сказав:
— Дорогий наш коменданте, уважно вислухай мої слова. Ти нещасливий, ти страждаєш, в цьому немає ніякого секрету, ми всі про це знаємо, і моя донька також знає. Вона мала п’ять років, коли ти приїхав до Сеути, і відтоді не було й дня, щоб вона не чула, як люди говорять про тебе з любов’ю, бо ти й справді є ангелом-хранителем нашого маленького поселення. Часто вона казала мені: «Наш любимий комендант тому так страждає, що йому нема з ким розділити свої нещастя». Дон Енріке, дай умовити себе, прийди до нас, це буде для тебе більшою розрадою, ніж постійне рахування морських хвиль.
Мій батько дозволив відвести себе до Інеси де Каданса, через шість місяців одружився з нею, а через десять місяців після їх шлюбу я прийшов на світ. Коли моя слабенька особа вперше побачила сонячне світло, батько взяв мене на руки й, піднісши до неба, сказав:
— О могутня сило, покажчиком якої є нескінченність, останній член усіх зростаючих прогресій — Боже всемогутній — ось ще одне чуле створіння, кинуте в простір; проте якщо воно має бути таким же нещасливим, як його батько, нехай краще твоя доброта позначить його знаком віднімання.
Проказавши цю молитву, батько з радістю обняв мене й промовив:
— Ні, бідна моя дитино, ти не будеш такою нещасливою, як твій батько, присягаюся святим іменем Господа, що ніколи не наказуватиму вчити тебе математики, зате ти вдосконалюватимешся в сарабанді, балетах Людовика XIV й усіх безглуздостях і зухвальствах, про які я лишень десь почую.
Сказавши це, батько облив мене гіркими сльозами й віддав акушерці.
Прошу вас тепер, аби ви звернули увагу на мою дивну долю. Батько присягнув, що я ніколи не вивчатиму математики, натомість умітиму танцювати. Тим часом діється зовсім протилежне. Сьогодні я володію глибокими знаннями в точних науках, зате ніколи не вмів навчитися — я не кажу сарабанди, яку тепер уже не танцюють, але й жодного іншого танцю. Я й справді не розумію, як можна запам’ятати фігури контрдансу. Жодна з них не випливає з одного центра, не відповідає якимось точним принципам, жодна не може бути представлена формулою, і я не можу собі уявити, яким чудом знаходяться люди, які все це знають напам’ять.
Поки дон Педро Веласкес розповідав нам про свої пригоди, ватажок циган зайшов до печери й сказав, що справи табору вимагають спішно вирушити в подорож і заглибитися в гори Альпухари.
— Дякувати Богові! — відповів кабаліст. — Таким чином ми ще раніше зустрінемося з Вічним Жидом, оскільки ж йому не можна відпочивати, то він вирушить з нами в похід, і тим довше ми зможемо поговорити. Він бачив дуже багато всього, і неможливо мати досвід, більший від його досвіду.
Потім ватажок циган обернувся до Веласкеса й сказав:
— А ти, сеньйоре, чи хочеш ти піти з нами, чи волієш, щоб тобі дали охорону, яка проведе тебе до найближчого міста?
Веласкес трохи подумав, а тоді відповів:
— Я залишив деякі важливі папери біля ліжка, на якому заснув перед тим, як прокинутися під шибеницею, де мене знайшов сеньйор, котрий є капітаном валлонської гвардії. Накажи, будь ласка, послати до Вента-Кемади. Якщо я не знайду своїх паперів, то мені нема чого їхати далі і треба повертатися до Сеути. А тим часом, якщо дозволиш, я можу подорожувати з вами.