Страница 51 из 158
— Я й сам не знаю, що відповісти на це питання, — мовив я. — Таємниця, яка займає твого брата, зовсім мені невідома. Щодо мене, то я переконаний, що мене приспали за допомогою якогось напою і віднесли під шибеницю. Зрештою, ти сама казала мені про те, яку потаємну владу мають Ґомелеси в цих околицях.
— Це правда, — сказала Ребека, — мені здається, що вони хочуть, аби ти перейшов у віру Пророка, і на мою думку, ти так і повинен зробити.
— Як це? — вигукнув я. — Значить, і ти теж їхня союзниця?
— Нічого подібного, — відповіла вона, — я прямую до своєї мети; я ж говорила тобі, що ніколи не покохаю нікого з моїх одновірців ані християнина. Але повернімося до товариства, поговоримо про це детальніше іншим разом.
Ребека пішла до брата, я ж подався в протилежний бік і почав роздумувати над усім тим, що бачив і чув. Але чим більше я заглиблювався у власні думки, тим менше міг дошукатися в них якогось смислу.
День дев’ятнадцятий
Усе товариство зібралося зранку в печері, один тільки ватажок не прийшов. Геометр уже був зовсім здоровий і, переконаний, що то він витягнув мне з води, дивився на мене дуже зацікавленим поглядом, яким ми звичайно дивимося на тих, яким зробили важливу послугу. Ребека помітила цей його дивний стан, і це її дуже розважало. Після сніданку вона сказала:
— Ми багато втратили, що з нами немає ватажка, бо я вмираю від бажання дізнатися, яким чином він прийняв пропозицію руки й маєтку віце-короля. Проте, можливо, цей шляхетний незнайомець винагородить нам цю втрату, розповівши про свої пригоди, які мають бути дуже цікавими. Мені здається, що він присвятив себе наукам, не зовсім чужим для мене, і, без сумніву, все, що стосується такої людини, має право на мою пильну увагу.
— Не думаю, — відповів незнайомець, — що ти, сеньйоро, присвячувала себе тим самим наукам, бо жінки найчастіше не можуть зрозуміти навіть їх азів; але оскільки ви так гостинно прийняли мене, то найсвятіший мій обов’язок — розповісти вам про все, що має до мене відношення. Тому я почну від того, що мене звуть… мене звуть…
Говорячи це, він шукав по кишенях свої таблички.
— Я, щоправда, помітила, — сказала Ребека, — що ти, сеньйоре, дещо розсіяний, але не повірю, що ти можеш бути розсіяним настільки, щоб забути власне ім’я.
— І матимеш рацію, — відповів геометр, — я по природі зовсім не розсіяний, але мій батько одного дня, підписавшись через неуважність іменем свого брата, одразу втратив дружину, маєток і своє становище. Тому, щоб не зробити подібної помилки, я написав своє ім’я на цих табличках і відтоді щоразу, коли мені треба поставити підпис, я точно його переписую.
— Але ж ми просимо, — сказала Ребека, — щоб ти нам, сеньйоре, не підписував, а сказав своє ім’я.
— Ти й справді маєш слушність, — відповів незнайомець і, сховавши таблички в кишеню, почав так:
Мене звуть дон Педро Веласкес. Походжу я зі славного роду маркізів Веласкесів, які від часів винайдення пороху всі служили в артилерії і були найбільш вмілими офіцерами, яких мала Іспанія в цьому роді військ. Дон Раміро Веласкес, головнокомандуючий артилерією за часів Філіпа IV, був піднесений до ступеня ґранда його наступником. Дон Раміро мав двох синів, обох жонатих. Тільки старша гілка зберігала титул і маєток, однак — цураючись байдикування на придворних посадах — завжди займалася достойним трудом, якому завдячувала своїм становищем, і, в міру можливості, завжди й усюди намагалася підтримувати молодшу гілку.
Так тривало аж до дона Санчо, п’ятого герцоґа Веласкеса, правнука старшого сина Раміро. Цей достойний муж, так само, як і його предки, займав посаду головнокомандуючого артилерією, а окрім того був намісником Галісії, де переважно й проживав. Він одружився з донькою герцоґа Альби, шлюб цей був настільки ж щасливим для нього, як і почесним для всього нашого роду. Однак надії дона Санчо виправдались не в усьому. Герцоґиня мала тільки одну дочку, яку звали Бланка. Герцоґ призначив її в дружини одному з Веласкесів молодшої гілки, до якої мав перейти титул і маєток.
Мій батько, дон Енріке, і його брат, дон Карлос, щойно втратили свого батька, який точно так, як і герцоґ Веласкес, походив від дона Раміро. Згідно з наказом герцоґа обох доставили в його дім. Мій батько мав тоді дванадцять років, а дядько одинадцять. Характери в обох були зовсім різні.
Батько був серйозний, заглиблений в науки й надзвичайно чулий, а його брат Карлос, легковажний, пустотливий, навіть хвилини не міг висидіти з книжкою. Дон Санчо, розібравшись у цих відмінностях, вирішив, що його зятем стане мій батько; а щоб серце Бланки не зробило протилежного вибору, він вислав дона Карлоса в Париж, де той мав виховуватись під наглядом графа Ерейри, його родича й тодішнього посла у Франції.
Мій батько своїми винятковими якостями, добрим серцем і невтомною працею з кожним днем завойовував собі все більшу прихильність герцоґа; Бланка ж, знаючи про зроблений для неї вибір, щораз сильніше до нього прив’язувалась. Вона навіть поділяла інтереси свого молодого коханого й здалеку слідувала за ним дорогою наук. Уявіть собі молодого чоловіка, виняткові здібності якого охоплювали весь обшир людських наук, у віці, коли інші ледве приступають до найперших азів, далі уявіть собі того самого молодого чоловіка, закоханого в особу одного з ним віку, позначену незвичайними розумовими якостями, яка прагне зрозуміти його і щаслива від успіхів, які розділяє з ним, і тоді ви матимете невеличке уявлення про щастя, якого зазнав мій батько в цей короткий період свого життя. І чому ж Бланка не мала бути в нього закохана? Старий герцоґ пишався ним, уся провінція поважала його, і йому не було ще й двадцяти років, коли слава про нього вийшла за межі Іспанії. Бланка любила свого нареченого виключно з самолюбства, Енріке ж, який жив тільки для неї, кохав її всім серцем. До старого герцоґа він відчував майже те саме, що й до його доньки, і часто з жалем думав про відсутність свого брата Карлоса.
— Дорога Бланко, — говорив він своїй коханій, — ти не вважаєш, що для повного щастя нам бракує Карлоса? У нас тут багато прекрасних дам, які могли б виявити на нього благотворний вплив; він, щоправда, легковажний, рідко пише до мене, але солодка й ніжна жінка змогла б прив’язати до себе його серце. Люба Бланко, я обожнюю тебе, поважаю твого батька, але якщо природа обдарувала мене братом, то чому ж провидіння так надовго розлучило нас?
Одного дня герцоґ наказав покликати до себе мого батька й сказав йому:
— Дон Енріке, я щойно отримав від короля, нашого наймилостивішого повелителя, лист, який хочу тобі прочитати. Ось його слова:
Мій кузене!
На останній нашій раді ми вирішили на підставі нових планів зміцнити деякі місця, які служать обороні нашого королівства. Ми бачимо, що Європа вагається між системами дона Вобана і дона Когорна. Запроси найздібніших людей для вирішення цього питання. Пришли нам їх плани, а якщо ми виявимо серед них такі, які зможуть нас задовольнити, то їх автору буде доручено їх виконання. Окрім того, наша королівська величність відповідно його нагородить. А зараз полишаємо тебе милості Божій і залишаємося прихильним тобі
Королем
— Ну, то що, — запитав герцоґ, — чи відчуваєш ти в собі сили, любий Енріке, щоб взяти участь у цьому змаганні? Застерігаю тебе, що твоїми суперниками будуть найкращі інженери не тільки з Іспанії, а й з усієї Європи.
Мій батько на хвильку замислився, а тоді впевнено відповів:
— Так, сеньйоре, і хоча я лише вступаю в цю професію, однак ви, ваша вельможність, можете мені вірити.
— Добре, — сказав герцоґ, — старайся виконати цю роботу якомога краще, я коли завершиш її, ніщо вже не затримуватиме вашого щастя. Бланка стане твоєю.