Страница 52 из 158
Можете здогадатися, з яким запалом мій батько взявся до роботи. Дні й ночі він сидів над столом, а коли втомлений розум настійливо вимагав відпочинку, він проводив час у товаристві Бланки, розмовляючи про своє майбутнє щастя і про радість, з якою він обніме Карлоса після його повернення. Так минув цілий рік. Нарешті поприсилали безліч планів з усієї Іспанії і з різних країн Європи. Усі були запечатані й зберігалися в канцелярії герцоґа. Мій батько вирішив, що слід остаточно закінчувати роботу, й довів її до такої досконалості, про яку я можу дати вам лише слабке уявлення. Почав він від усталення головних засад атаки й оборони, потім показав, у чому Когорн погоджується з цими засадами, і довів, що завжди, коли він від цих засад відступає, то припускається помилки. Вобана він ставив значно вище від Когорна, однак передрікав, що той ще раз змінить свою систему; в майбутньому це підтвердилося. Усі ці арґументи ґрунтувалися не тільки на вченій теорії, але й на детальних поясненнях способів будівництва укріплень, де враховувалися місцеві умови й додавалися кошториси й математичні розрахунки, незрозумілі навіть для найбільш здібних учених.
Закінчивши останній параграф своєї праці, батько виявив у ній цілий ряд недоробок, яких він одразу не помітив, тому тремтів, коли відносив рукопис герцоґу, який наступного дня віддав його моєму батькові зі словами:
— Улюблений племіннику, ти став першим; я негайно відсилаю твої плани, а ти можеш думати тільки про своє весілля, яке незабаром відбудеться.
Батько в пориві радості впав герцоґу до ніг і сказав:
— Ясновельможний пане, дозволь же приїхати моєму брату, бо щастя моє не буде повним, якщо я не обійму його після такої довгої розлуки.
Герцоґ насупив брови й відповів:
— Я передчуваю, що Карлос морочитиме нам голови вихвалянням чудес двору Людовика XIV, але оскільки ти просиш мене, то я пошлю по нього.
Батько поцілував герцоґу руку й пішов до своєї нареченої. Відтоді він вже не займався геометрією, а кохання заповнило всі хвилини його життя, забираючи всі душевні сили.
Тим часом король, який брав фортифікаційні справи близько до серця, наказав, аби перечитали й розглянули усі плани. Невдовзі батько отримав листа від міністра, в якому той висловлював йому величезне задоволення і за дорученням короля запитував, у який спосіб він прагне бути винагороджений. У листі, скерованому до герцоґа, міністр двору давав зрозуміти, що молодий чоловік, без сумніву, міг би отримати звання першого полковника артилерії, якби його зажадав.
Батько відніс листа герцоґу, який у відповідь прочитав йому свій, однак сказав, що ніколи не насмілиться прийняти звання, якого він, на свою думку, поки що не заслужив, і благав герцоґа, аби той від його імені відповів міністру.
Герцоґ відмовив йому:
— Це тобі, — сказав він, — міністр писав, і ти повинен йому відповідати. Без сумніву, міністр має для цього свої причини, оскільки ж він у листі, написаному до мене, назвав тебе молодим чоловіком, то, мабуть, твоя молодість зацікавила короля, якому міністр хоче представити власноручний лист юнака, який подає такі надії. Зрештою, ми зуміємо написати такого листа без зайвої самовпевненості.
З цими словами герцоґ сів до столу й написав:
Ясновельможний пане!
Задоволення Його королівської величності, виявлене мені через Вашу світлість, є вже достатньою нагородою для кожного шляхетного кастильця. Разом з тим, заохочений Його добротою, насмілююся просити Його королівську величність про утвердження мого шлюбу з Бланкою Веласкес, спадкоємицею маєтків і титулів нашого роду.
Така зміна сімейного стану ніяк не послабить моєї ревності в служінні країні і монарху. Буду вельми щасливий, якщо колись своєю працею зможу заслужити звання першого полковника артилерії, яке з гордістю носили багато моїх предків.
Покірний слуга Вашої світлості, etc.
Батько подякував герцоґу за труд, якого він собі завдав написанням листа, пішов до себе, переписав його слово в слово, але в ту мить, коли він вже мав його підписати, почув, як у дворі кричать:
— Дон Карлос приїхав! Дон Карлос приїхав!
— Хто? Мій брат? Де він? Дайте мені його обняти!
— Закінчи спершу листа, дон Енріке, — сказав йому посланець, який мав одразу ж виїхати до міністра. Батько, якого переповнювала радість від приїзду брата і якого підганяв посланець, замість «дон Енріке» написав «дон Карлос Веласкес», запечатав лист і побіг привітатися з братом.
Правду кажучи, обидва брати палко обнялися, але дон Карлос, тут же відскочивши назад, почав на весь голос сміятися й сказав:
— Любий Енріке, ти як дві краплі води схожий на Скарамуша в італійській комедії: твоє жабо навкруг підборіддя нагадує миску для гоління. Але я все одно люблю тебе. А тепер ходімо до старого добродія.
Вони разом увійшли до старого герцоґа, якого Карлос мало не задушив своїми обіймами, згідно зі звичаєм, який панував тоді при французькому дворі, після чого сказав йому:
— Дорогий дядечку, добряга посол дав мені листа для тебе, якого я спромігся загубити у свого банщика. А зрештою, це не має значення, Ґрамон, Роклер і всі ці старі сердечно тебе цілують.
— Але ж, племіннику дорогий, — перебив його герцоґ, — я не знаю нікого з цих сеньйорів.
— Тим гірше для тебе, — вів своє Карлос, — це дуже приємні люди. Але де ж моя майбутня братова? Вона від тих часів мала шалено погарнішати.
У цю хвилину увійшла Бланка. Дон Карлос фамільярно наблизився до неї зі словами:
— Божественна моя невісточко, наші паризькі звичаї дозволяють нам цілувати гарних жінок, — і, сказавши це, розцілував їй обличчя на превелике здивування дона Енріке, який бачив Бланку завжди в оточенні юрби жінок і ніколи не насмілювався поцілувати навіть краєчка її сукні.
Карлос наговорив ще цілу купу всіляких дурниць, які щиро засмутили дона Енріке й жахнули старого герцоґа. Нарешті дядько суворо сказав йому:
— Іди й переодягнися з дороги; у нас цього вечора буде бал. Пам’ятай: те, що за горами вважають ввічливістю, те у нас вважається зухвальством.
— Дорогий дядечку, — відповів Карлос, аж ніяк не збентежений, — я одягну новий костюм, який Людовик XIV вигадав для своїх дворян, і ти переконаєшся, наскільки це великий монарх в усіх відношеннях. Запрошую мою прекрасну кузину на сарабанду; це іспанський танець, але ви побачите, як французи його вдосконалили.
З цими словами дон Карлос вийшов, наспівуючи якусь арію Люллі. Брат його, прикро вражений цією легковажністю, хотів виправдати його перед герцоґом і Бланкою, але марно, бо старий герцоґ був уже сильно розгніваний, а Бланка ні в чому не вважала його винним.
Коли розпочався бал, Бланка з’явилася не в іспанських, а у французьких одежах. Це всіх здивувало, хоча вона виправдовувалась, що її дід, посол, прислав їй це все через дона Карлоса. Проте це пояснення нікого не задовольнило, а здивовані були всі.
Дон Карлос примусив довго на себе чекати, нарешті увійшов, виряджений по моді, прийнятій при дворі Людовика XIV. На ньому був блакитний каптан, весь обшитий сріблом, перев’яз і облямівки з білого атласу, також розцяцькованого, комір з алансонського мережива, а також світла перука неймовірних розмірів. Цей костюм, чудовий сам по собі, здавався ще прекраснішим серед скромних одеж, які наші останні королі з австрійського дому запровадили в Іспанії. Не носили вже навіть жабо, які принаймні якоюсь мірою додавали їм привабливості, і замінили їх простими комірцями, які носять сьогодні альґвасили та юристи. Такі одежі, як влучно зауважив дон Карлос, дійсно нагадували костюм Скарамуша.
Наш шелихвіст, який так відрізнявся від іспанської молоді своїм костюмом, ще більше виділився тим, у який спосіб він увійшов на бал. Замість глибокого уклону чи виявлення комусь якоїсь люб’язності, він з протилежного кінця залу став кричати на музикантів.
— Гей, лайдаки, замовкніть! Якщо ви не гратимете виключно мою сарабанду, я порозбиваю скрипки об ваші вуха!