Страница 27 из 158
— Прекрасна мандрівна зірко, якщо вже моя зоря так підгадала, що я зустрів тебе цієї ночі, то зроби мені ласку й скажи, хто ти й де живеш.
Молода жінка спершу вагалася, але потім осміліла й сказала так:
Мене звуть Орландина, принаймні так називали мене кілька осіб, які жили разом зі мною в замку Сомбр-Рош у Піренеях. Я не бачила там жодної людської істоти крім моєї дуеньї, яка була глухою, прислужниці, яка так затиналася, що її можна було вважати німою, і старого сліпого сторожа.
У сторожа роботи було не так вже й багато, бо лише раз на рік він відчиняв ворота, та й то тільки одному-єдиному панові, який приходив до нас, аби полоскотати мене під підборіддям і поговорити з моєю дуеньєю біскайською говіркою, якої я зовсім не розуміла. На щастя, я вже вміла говорити, коли мене замкнули в замку Сомбр-Рош, інакше б так ніколи й не навчилася з двома товаришками мого ув’язнення. Щодо сліпого сторожа, то я бачила його тільки тоді, коли він подавав нам обід через єдине наше заґратоване віконечко. Щоправда, моя глуха дуенья часом кричала мені над вухом якісь моральні повчання, але я з того розуміла стільки, наче сама була глухою, бо вона говорила мені про шлюбні обов’язки, ніколи не пояснюючи, що то таке шлюб. Не раз правила мені й про інші речі, але ніколи не давала жодного пояснення. Часто й прислужниця-недоріка намагалася розповісти мені якусь історію, в забавності якої запевняла мене, але не будучи в стані дійти до другого речення, обривала й перше й ішла геть, белькочучи виправдання, які йшли їй так само важко, як і сама історія.
Я вже сказала, що ми мали тільки одне вікно, яке виходило на замкове подвір’я; всі інші відкривалися на друге подвір’я, засаджене кількома деревами, що мали являти собою сад, єдиний вихід з якого вів у мою кімнату. Я доглядала там якісь квіти, і це були всі мої розваги. Ні, я помилилася, я мала ще одну, таку ж невинну забаву. Це було велике дзеркало, в якому я розглядала себе кожного ранку, як тільки вставала з ліжка. Моя дуенья, роздягнена, також приходила розглядати себе, і я гралася порівнянням її постаті з моєю. Цій забаві я віддавалася також перед сном, коли дуенья вже міцно спала. Часом я уявляла собі, що бачу в дзеркалі товаришку свого віку, яка відповідає на мої рухи й поділяє мої почуття. Чим більше я піддавалася омані, тим більше ця гра мене розважала.
Я вже сказала тобі про певного пана, який раз на рік приїздив до замку, лоскотав мене під підборіддям і розмовляв біскайською говіркою з моєю дуеньєю. Одного дня цей пан, замість того, щоб полоскотати, узяв мене за руку й відвів у карету, в якій замкнув мене з моєю дуеньєю. Я сміливо кажу, що він замкнув нас, бо світло доходило тільки згори.
Вийшли ми з неї на третій день, а радше на третю ніч, бо було вже вельми темно, коли ми зупинилися, завершивши подорож. Якийсь незнайомець відімкнув дверцята карети й сказав:
— Ви зараз на площі Белькур, біля входу на вулицю Сен-Рамон, а той будинок на розі належить раднику де ла Жак’єру. Куди ви хочете, щоб вас тепер відвезли?
— Накажи в’їхати в перші ворота за будинком радника, — відповіла моя дуенья.
Тут Тибальд став дуже уважним, бо він і справді мав сусідом певного дворянина, який звався де Сомбр-Рош і вважався надзвичайно ревнивим. Він неодноразово хвалився Тибальду, що покаже йому, як можна мати вірну дружину; казав, що виховує в своєму замку привабливу дівчину, з якою він одружиться, щоб підтвердити істинність свого твердження. Але молодий Тибальд зовсім не знав, що дівчина в цей час знаходиться в Ліоні, і дуже тішився, що вона попалася йому в руки. Тим часом Орландина продовжувала:
— Отож, ми під’їхали до воріт, звідки нас відвели у великі й багаті кімнати, а звідти крученими сходами у вежу, з якої, як мені здавалося, можна би вдень бачити усе місто. Проте я помилялася, навіть вдень неможливо було нічого побачити, бо вікна були затягнуті товстим зеленим сукном. Сама ж вежа була освітлена позолоченою кришталевою люстрою. Дуенья посадила мене в крісло й дала для розваги свої чотки, сама ж вийшла й замкнула за собою двері.
Коли я лишилася сама, то покинула чотки, взяла ножички, які мала на поясі, і розрізала зелене сукно, яке заслоняло вікно. Тоді я побачила поряд ще одне вікно, а за тим вікном — ясно освітлену кімнату, в якій сиділи біля столу троє молодих дівчат і троє молодих людей, гарніших, ніж можна собі уявити. Вони співали, пили, сміялися й загравали з дівчатами, часом навіть лоскотали їх під підборіддям, але з зовсім іншим виразом обличчя, ніж отой пан у Сомбр-Рош, який, однак, тільки для цього і приїздив до нашого замку. А потім ті дівчата й ті молоді люди почали помаленьку скидати з себе одяг, так як я часто це робила вечорами перед дзеркалом. Вони й справді робили це так, як я, а не так, як моя стара дуенья.
З цих слів Тибальд здогадався, що йшлося про вечірку, яку він учора влаштував своїм друзям, тож обійняв рукою стрункий стан дівчини й притиснув її до серця.
— Так само робили й ті молоді люди, — продовжувала Орландина. — Правду кажучи, мені здається, що вони мали бути надзвичайно закоханими. Нарешті один з них сказав, що вміє кохати краще від інших. А ті двоє те саме твердили про себе. Дівчата були різної думки. Тоді юнак, який перший похвалився своїм умінням, аби підтвердити, що він має рацію, придумав особливу річ.
Від цих слів Тибальд, який добре пам’ятав перебіг бесіди, мало не захлинувся від сміху.
— Ах, не смійся, сеньйоре; запевняю тебе, що це була надзвичайно приємна вигадка, й цікавість моя зростала дедалі більше, коли раптом відчинилися двері; я підбігла до своїх чоток, бо входила дуенья.
Вона взяла мене за руку й відвела в карету, яка вже не була такою закритою, як учорашня, і якби ніч не була така темна, то я б докладно роздивилася увесь Ліон, а так помітила тільки, що ми їдемо кудись дуже далеко. Невдовзі ми виїхали за міські мури й затрималися біля останнього будинку передмістя. На перший погляд це була звичайна хата, навіть крита соломою, але середина була зовсім іншою, як ти й сам переконаєшся, якщо це мале негреня не забуло дороги, бо я бачу, що воно добуло десь вогонь і запалило ліхтар.
На цьому Орландина закінчила свою історію. Тибальд поцілував їй руку й сказав:
— Прекрасна блукачко, скажи мені, чи ти сама живеш у тій хатці?
— Зовсім сама, — відповіла незнайомка, — лишень з дуеньєю і цим малим негреням. Але не думаю, щоб дуенья встигла сьогодні повернутися додому. Пан, який приїздив лоскотати мене під підборіддям, велів мені прийти з нею до своєї сестри. Оскільки він не зміг прислати карети, яку відправив по священика, то ми пішли пішки. Хтось затримав нас на вулиці, щоб сказати мені, яка я гарна. Глуха дуенья вирішила, що він дозволив собі якусь брутальність і почала йому відповідати. Зібралося багато людей, які теж устряли до суперечки. Я перелякалася й чимшвидше втекла. Негреня побігло за мною, впало, ліхтар розбився; я сама не знала, що мені робити, і тут, на щастя, зустріла тебе.
Тибальд, захоплений простотою цієї розповіді, знову взявся до загравань, але тут негреня принесло запалений ліхтар, світло якого впало на обличчя Тибальда.
— Що я бачу! — вигукнула Орландина. — Це той самий, який учора похвалявся своїми вміннями!
— І твій покірний слуга, — відповів Тибальд. — Але запевняю тебе: те, що я робив учора — ніщо порівняно з тим, чого може від мене сподіватися порядна й шляхетна жінка. А жодна з учорашніх дівчат такої назви не заслуговує.
— Як це? А мені здавалося, що ти так кохаєш тих трьох дівчат! — перервала його Орландина.
— Це ще один доказ, що жодної з них я не кохаю насправді, — відповів Тибальд.