Страница 28 из 158
Орландина щебетала, Тибальд усіляко догоджав їй, і в такий спосіб, самі не знаючи як, дісталися вони на сам кінець передмістя до самотньої хатки, двері якої негреня відімкнуло ключем, що висів у нього на поясі. Середина нічим не нагадувала сільську вбогість. Стіни були увішані фламандськими килимами з витканими малюнками, на яких були зображені немовби живі постаті. Під стелею висіли гарні люстри з чистого срібла. Коштовні шафи зі слонової кості й чорного дерева, крісла з ґенуезького оксамиту, оздоблені золотими торочками, стояли біля пружистих канап, оббитих венеційським муаром. Однак Тибальд не звертав на все це уваги, він бачив тільки Орландину й чекав закінчення дивної пригоди.
Тим часом маленький чорний прислужник прийшов накрити на стіл, і тільки тоді Тибальд побачив, що це не дитина, як він спершу подумав, а старий чорний карлик огидного вигляду. А втім малий чоловічок приніс речі, які зовсім не були гидкими: великий позолочений полумисок, на якому парували чотири куріпки, смачно й вишукано приготовані, а під пахвою — пляшку пряного вина. Не встиг Тибальд поїсти й випити, як відчув, що неначе вогонь потік по його жилах. Щодо Орландини, то вона їла мало, зате весь час поглядала на свого гостя, то кидаючи йому чулі й невинні погляди, то вдивляючись у нього такими злими очима, що юнак не знав, що й думати.
Нарешті чорний слуга прийшов прибрати зі столу. Тоді Орландина взяла Тибальда за руку й сказала:
— Милий кавалере, як же ми проведемо цей вечір?
Тибальд не знав, що на це відповісти.
— Мені прийшла в голову одна думка, — продовжувала вона. — Бачиш оте велике дзеркало? Давай покривляємося перед ним, як я колись робила це в замку Сомбр-Рош. Тоді мене забавляло порівняння тіла моєї дуеньї з моїм; зараз я хотіла б побачити різницю між тобою і мною.
Орландина присунула крісла до дзеркала, після чого відстебнула Тибальдове жабо й сказала:
— Шия в тебе майже така, як і моя, плечі також — але які ж різні груди! Рік тому ще не було б такої різниці, але зараз я своїх просто пізнати не можу, так вони змінилися. Скинь, прошу тебе, свій пояс і розстебни каптан. А що це за бахрома?..
Тибальд вже не володів собою, він поніс Орландину на канапу і вважав себе найщасливішим з людей… І раптом відчув, як хтось немовби пазурі запускає йому в шию.
— Орландино! — закричав він. — Орландино, що це значить?
Але не було вже Орландини; Тибальд побачив на її місці жахливі, не знані йому досі обриси.
— Я не Орландина! — вигукнула потвора страшним голосом. — Я Люцифер!
Тибальд хотів прикликати на поміч Спасителя, але сатана, який розгадав його намір, схопив його зубами за горло й не дозволив вимовити цього святого імені.
Наступного ранку селяни, які несли овочі на базар до Ліона, почули стогони з покинутої придорожньої халабуди, куди викидали стерво. Вони увійшли й знайшли Тибальда, який лежав там на згнилих трупах тварин. Забрали його, віднесли до міста, і нещасний де ла Жак’єр пізнав свого сина.
Його поклали до ліжка; невдовзі Тибальд, схоже, прийшов до пам’яті й слабким, майже нечутним голосом сказав:
— Відчиніть двері цьому святому пустельнику, відчиніть чимшвидше.
Спершу його не зрозуміли, однак відчинили двері й побачили поважного священика, який звелів, щоб його залишили наодинці з Тибальдом. Так і зробили й, вийшовши, зачинили двері.
Довго чулися ще напучення пустельника, на які Тибальд голосно відповідав:
— Так, отче мій, розкаююся в гріхах і всю надію покладаю на милосердя Боже.
Незабаром, коли все стихло, відчинили двері. Пустельник зник, Тибальд же лежав мертвий із розп’яттям у руках.
Ледь я скінчив цю історію, як увійшов кабаліст і неначе хотів вичитати з моїх очей враження, яке в мене склалося. Щоправда, пригоди Тибальда сильно здивували мене, але я не хотів цього показувати й пішов до себе. Тут я знову почав роздумувати над власними перипетіями й майже повірив, що дияволи, аби ввести мене в оману, оживили трупи двох повішеників, і хто знає, чи я не є другим Тибальдом.
Продзвонили на обід. Кабаліст до столу не прийшов. Усі здавалися якимись неуважними, можливо, тому, що я сам не міг позбирати думки.
Після обіду я повернувся на терасу. Цигани усім табором вже сильно віддалилися від замку. Таємничі циганки зовсім не показувались; тим часом настала ніч, і я пішов до своєї кімнати. Довго чекав на Ребеку, але цього разу марно, і нарешті заснув.
День одинадцятий
Мене розбудила Ребека. Розплющивши очі, я побачив прекрасну ізраїльтянку, яка сиділа на моєму ліжку й тримала мою руку в своїх долонях.
— Хоробрий Альфонсе, — сказала вона, — ти вчора хотів непомітно вибратися до двох циганок, але решітка зі сторони потоку була замкнена. Я принесла тобі ключ від неї. Якщо вони й сьогодні з’являться під замком, прошу тебе, піди за ними навіть до їхнього табору. Обіцяю тобі, що ти ощасливиш мого брата, якщо зможеш розповісти йому про них щось нового. Щодо мене, — сумно додала вона, — то я мушу покинути вас. Моя доля, моє дивне призначення вимагає цього від мене. Ах, батьку мій, чому ж ти не зробив мене схожою на всіх інших смертних? Я відчуваю, що здатна сильніше кохати в дійсності, ніж у дзеркалі.
— Що ти маєш на увазі, говорячи про кохання в дзеркалі?
— Ні… нічого, — перервала мене Ребека, — коли-небудь ти про це дізнаєшся. А зараз я прощаюся, до побачення!
Ізраїльтянка пішла, дуже схвильована, я ж мимоволі подумав, що вона з трудом зможе бути вірною двом неземним близнятам, яким була призначена в дружини, як мені про це розповідав її брат.
Я вийшов на терасу; цигани вже далеко відійшли від замку. Я узяв книжку з бібліотеки, але не зміг довго читати. Не міг зосередитись, а голова моя була зайнята чимось іншим. Нарешті нас покликали до столу. Розмова, як завжди, точилася про духів, привидів і упирів. Наш господар говорив нам, що древні мали про них плутані уявлення і знали їх під назвою емпуз, ларв і ламій, але що давні кабалісти були такими ж розумними, як сьогоднішні, хоча й відомі були виключно як філософи — разом із багатьма людьми, які не мали ніякого уявлення про містичні науки. Пустельник згадав про Симона Чудотворця, але Уседа твердив, що слави найвидатнішого кабаліста тих часів заслуговує Аполлоній Тіанський, оскільки він домігся нечуваної влади над усім демонічним світом. Сказавши це, він пішов відшукати Філострата, виданого в 1608 році Морелем, кинув погляд на грецький текст і без найменших запинок став чистою іспанською мовою читати наступне:
Жив якось у Коринфі двадцятип’ятирічний дотепний і вродливий лікієць по імені Меніпп. У місті розповідали, що його кохає якась багата й гарна чужоземка, з якою він познайомився випадково. Він зустрів її на дорозі, що вела в Кенхрею; незнайомка мило підійшла до нього й сказала:
— О Меніппе, я вже давно тебе кохаю; я фінікіянка й живу в кінці найближчого передмістя Коринфа. Якщо ти захочеш прийти до мене, то почуєш мій спів і вип’єш вина, якого ти ще ніколи в житті не куштував. Тобі не потрібно боятися ніяких суперників, і ти переконаєшся в моїй вірності, так само як я переконана в твоїй порядності.
Молодик, хоча й стриманий від природи, не зміг опиратися таким солодким словам, промовленим кораловими устами, і всією душею прив’язався до нової коханки.
Коли Аполлоній уперше побачив Меніппа, то почав приглядатися до нього, як різьбяр, який хотів би вирізьбити його погруддя; потім сказав йому:
— Гарний юначе, ти пестиш змію, яка оточує тебе зрадливими кільцями.
Меніппа здивували ці дуже незвичайні слова, але Аполлоній за мить додав:
— Тебе кохає жінка, яка не може стати твоєю дружиною. Ти гадаєш, вона тебе справді кохає?
— Безсумнівно, — відповів молодий чоловік, — я впевнений у її коханні.
— І одружишся з нею? — запитав Аполлоній.