Страница 26 из 158
Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.
Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.
Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув — і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.
Я був обурений. «Боже мій! — подумав я. — Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.
Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:
Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.
Але цілком інакшим, ніж батько, був єдиний син радника пан Тибальд де ла Жак’єр, підпоручик королівської гвардії — гуляка, забіяка, переслідувач дівчат, картяр, ворог шиб і ліхтарів, п’яниця й богохульник гірший, ніж десяток матросів. Частенько вночі траплялося йому зупиняти на вулиці спокійних городян, аби обміняти в них свій старий плащ чи поношений капелюх на новий одяг. Невдовзі перекази про витівки пана Тибальда наповнили Париж, Блуа, Фонтенбло та інші королівські резиденції. Нарешті дійшли вони до вух нашого найсвітлішого повелителя, світлої пам’яті Франціска І. Роздратований вибриками зухвалого солдафона, він вислав його в Ліон на покуту до дому батька, шановного радника де ла Жак’єра, який тоді жив на площі Белькур, на розі вулиці Сен-Рамон.
У батьківському домі молодого Тибальда зустріли з такою радістю, наче він повернувся з Рима, обдарований відпущенням усіх гріхів від святого отця. І не тільки вбили відгодоване теля, щоб зустріти його, але радник де ла Жак’єр ще й справив бенкет, який коштував більше золотих монет, ніж було гостей. Зробили навіть ще більше. Піднімали тости за здоров’я одинака, і кожен бажав йому бути більш розсудливим і опам’ятатися. Але ці приємні побажання аж ніяк не припали йому до смаку. Розпусник узяв зі столу золотий келих і, наповнивши його вином, вигукнув:
— Мільйон і сто тисяч дияволів разом з їхнім владикою, якому я віддам з цим вином кров і душу свою, якщо коли-небудь змінюся!
Від цих страшних слів волосся на головах гостей стало дибом, деякі перехрестилися, інші встали від столу. Пан Тибальд також встав і пішов на прогулянку на площу Белькур, де зустрів двох своїх давніх приятелів, таких самих гультяїв. Він обняв їх, привів у дім і наказав принести для них кілька пляшок вина, зовсім не зважаючи ні на батька, ні на інших гостей.
Так повів себе Тибальд у перший же день після повернення. На другий день повторилося те саме, і так воно й продовжувалося з дня на день.
Бідний батько, гірко сумуючи, вирішив звернутися до свого небесного покровителя, святого Якова, і поставити на його олтарі воскову свічку за десять ліврів, оздоблену двома золотими перснями по п’ять марок кожен. Але якраз коли він ставив свічку на олтарі, то перевернув срібну лампаду, яка горіла перед святим образом. Радник свого часу наказав відлити ту свічку задля іншої мети, але думаючи передовсім про спасіння сина, він з радістю приніс цю жертву; проте, побачивши свічку на землі й перевернуту лампаду, він угледів у цьому нещасливе пророцтво й сумний повернувся додому.
Того самого дня Тибальд влаштував бенкет для своїх приятелів. Опорожнивши безліч пляшок, вони, коли вже давно настала ніч, вийшли разом на площу Белькур. Там усі троє взялися під руки й, позадиравши голови, прогулювалися площею, як це зазвичай роблять розпусники, коли хочуть привернути увагу дівчат. Проте цього разу нічого в них не вийшло; на площі не було жодної жінки, а ніч була така темна, що неможливо було побачити якусь у вікні. Коли їм вже набридла ця самотність, молодий Тибальд гучним голосом і з прокльонами, як він звик був робити, заволав:
— Мільйон і сто тисяч чортів разом з їхнім владикою, якому я готовий віддати зараз свою кров і душу, якщо він пришле сюди свою доньку! Бо так мене це вино розігріло, що я б з нею переспав.
Ці слова не сподобалися двом приятелям Тибальда, які ще не були такими запеклими грішниками, і один з них сказав:
— Друже мій, подумай, що сатана — це ж вічний ворог людський, і його не треба ні запрошувати, ні називати по імені, щоб він людині напакостив.
На що Тибальд відповів:
— Як я сказав, так і зроблю.
В цей час троє гультяїв побачили, як із сусідньої вулиці вийшла закутана жінка чудової статури і, як здавалося, дуже молода. За нею біг маленький хлопчик, негреня, але раптом спотикнувся, впав ниць і розбив ліхтар, який ніс у руках.
Молода незнайомка перелякалася й озирнулася навкруг, не знаючи, схоже, що ж їй тепер робити. Тоді пан Тибальд наблизився до неї і надзвичайно ввічливо запропонував їй руку, щоб провести її додому. Якусь мить бідна дівчина роздумувала, але потім прийняла цю пропозицію. Пан Тибальд, звертаючись до приятелів, упівголоса сказав:
— Ось бачите, той, кого я кликав, недовго примушував на себе чекати. Тож до побачення, і бажаю вам спокійної ночі.
Два приятелі зрозуміли ті слова й покинули його, сміючись і бажаючи йому весело провести час.
Тибальд подав незнайомці руку, а мале негреня, у якого погас ліхтар, крокувало перед ними. Молода жінка спочатку була така збентежена, що ледве трималася на ногах, але незабаром оговталася й сміливіше опиралася на руку супутника. Кілька разів вона спотикалася, тоді стискала його за руку, аби не впасти. Зі свого боку, Тибальд, прагнучи підтримати її, притискав її руку до серця, але щоразу дуже обережно, щоб не сполохати здобич.
Вони так довго йшли разом, що Тибальд нарешті вирішив, що вони заблукали у вуличках Ліона. Проте не жалівся, гадаючи, що в такому разі бідна заблудла приятелька менше комизитиметься. Але все ж прагнучи дізнатися, з ким він має справу, попросив, щоб вона трішки перепочила на кам’яній лавці, яку помітив перед дверима якогось дому. Незнайомка погодилася, і вони разом присіли. Тоді Тибальд ґречно взяв її за руку і з незвичною для нього ґалантністю сказав:
24
Коли Пако за руку веде мене танцювати, моє тіло стає м’якеньким, як марципан… (ісп. діал.)