Страница 20 из 158
— Синьйорино Сильвіє, — перервав її Прінчипіно, зачеплений за живе. — Не забувай, що ти моя наречена.
Сильвія нічого не відповіла, лиш залилася слізьми.
— Негідниця, раз ти кохаєш розбійника, то маєш те, на що заслуговуєш!
Говорячи це, він ударив її в обличчя.
— Зото!.. Зото!.. — крикнула бідна дівчина. — Чому ж тебе тут немає, щоб покарати цього мерзотника!
Вона ще не вимовила тих слів, як я несподівано вийшов зі свого сховку й сказав герцоґу:
— Пізнаєш мене? Я розбійник і міг би просто вбити тебе, але надто поважаю синьйорину, яка покликала мене на допомогу, тому пропоную тобі поєдинок, який вам, дворянам, личить.
У мене з собою були два кинджали й чотири пістолети; я розділив зброю надвоє, поклав одну частину в десяти кроках від другої і запропонував йому вибір. Але нещасний Прінчипіно, зомлівши, впав на лавку.
Тоді Сильвія озвалася до мене так:
— Я шляхетного роду, але бідна; завтра я маю пошлюбити герцоґа або піти на все життя в монастир. Замість одного чи другого я волію бути твоєю навіки!
Сказавши це, вона кинулася в мої обійми.
Ви можете здогадатися, що мене довго вмовляти не довелося. Однак слід було вжити заходів, щоб герцоґ не перешкодив нашій втечі. Я взяв стилет і — не маючи молотка — каменем прибив йому руку до лавки, на якій він лежав. Він крикнув від болю й знову знепритомнів. Ми вислизнули крізь отвір у садовому мурі і втекли в гори.
Усі мої товариші мали коханок, тому з радістю зустріли мою, а їхні жінки присягнулися Сильвії в беззастережній слухняності.
Кінчався вже четвертий місяць мого життя із Сильвією, коли я вимушений був покинути її, щоб оглянути всі ті зміни, яких наробило в північній стороні останнє виверження вулкану. Під час подорожі я відкрив у природі такі принади, про які раніше навіть не підозрював. Щомиті я наштовхувався на розкішні галявини, ґроти, гаї в місцях, які колись здавалися мені придатними лишень для оборони чи для засідок. Сильвія пом’якшила моє розбійницьке серце, яке, однак, незабаром мало повернути собі колишню суворість.
Вертаюся до моєї подорожі на північні узбіччя гори. Я кажу так тому, що сицилійці, згадуючи Етну, завжди називають її il monte, або просто гора. Спершу я наладився до того, що ми називали «Вежа філософа», але не зумів туди дістатися. З провалля, яке відкрилося на схилі вулкана, випливав потік лави; він розділявся дещо вище вежі, немовби охоплюючи її двома руками, які збігалися разом милею далі, утворюючи свого роду неприступний острів.
Я одразу збагнув важливість того положення; а крім того, на самій вежі ми мали великий запас каштанів, який мені неодмінно хотілося зберегти. Уважно шукаючи, я відкрив підземний прохід, яким раніше часто ходив і який вивів мене просто на саму вежу. Я одразу вирішив розмістити на цьому острові всіх наших жінок. Наказав зробити курені з листя і один з них прикрасив особливо старанно. Потім я повернувся на південь і привів сюди всіх жінок, які були раді цьому новому укриттю.
Сьогодні, коли я переношуся в пам’яті у щасливі хвилини, проведені на тому острові, я бачу, як вони сильно відрізняються від жахливих переживань, які торсали мене все життя. Вогняні потоки відділяли нас від решти людей; вогонь кохання володів нашими думками. Усе корилося моїм наказам і все схилялося перед найменшими бажаннями коханої Сильвії. Нарешті, щоб доповнити моє щастя, до мене прибули двоє моїх братів. Обидва пережили надзвичайні пригоди, й запевняю вас, що якщо ви схочете колись послухати їхні розповіді, то вони сподобаються вам значно більше від моїх.
Мало є людей, які б не пережили бодай кількох щасливих днів, але не знаю, чи є хто-небудь, хто міг би щастя рахувати на роки. Моє принаймні не тривало й одного року. Члени банди поводилися один з одним чесно, ніхто б навіть не насмілився глянути на чужу коханку, тим паче на мою; тому ревнощі були не знані, або радше на якийсь час вигнані з нашого острова, бо ця шалена пристрасть завжди надто легко знаходить доступ до місць, де живе кохання.
Молодий розбійник по імені Антоніно так палко закохався в Сильвію, що не був навіть у змозі приховати свою пристрасть. Я й сам це помітив, але бачачи його сумним і пригніченим, вирішив, що моя кохана не відповідає йому взаємністю, і зберігав спокій. Я був би радий вилікувати Антоніно, бо любив його за хоробрість. Був також у банді розбійник по імені Моро, якого я, навпаки, за недостойний склад думок ненавидів усією душею, і якби Теста-Лунга повірив мені, то давно б уже вигнав його.
Моро зумів утертися в довіру Антоніно й пообіцяв допомогти йому в коханні; він здобув також довіру Сильвії і переконав її, що я маю коханку в сусідньому селі. Сильвія боялася признатися мені в підозрах, але поведінка її ставала щораз більш вимушеною, тож я здогадувався, що вогонь давнього кохання починає згасати в ній. Зі свого боку, Антоніно, якому Моро все розказував, подвоїв свої залицяння до Сильвії і ходив із задоволеним виразом, який давав мені зрозуміти, що він щасливий.
Я не мав ніякої вправи в розплутуванні подібних інтриґ. Я убив Сильвію і Антоніно. Останній за мить перед смертю визнав мені зраду Моро. Із закривавленим стилетом я побіг до зрадника; Моро перелякався, впав на коліна й пробелькотав, що герцоґ Рокка Фьйоріта заплатив йому, аби звести мене й Сильвію зі світу, і що лише заради цього він приєднався до нашої банди. Я затопив йому стилет у грудях. Потім я вибрався до Месіни, проник, переодягшись, у палац герцоґа й відправив його слідом за його повірником і двома жертвами його помсти.
Таким був кінець мого щастя й водночас моєї слави. Моя відвага змінилася цілковитою байдужістю до життя, а оскільки я виявляв таку ж байдужість до безпеки моїх товаришів, то невдовзі після цього зовсім втратив їхню довіру. І завершуючи, можу вас запевнити, що відтоді я став одним із самих звичайних розбійників.
Невдовзі потім Теста-Лунга помер від плевриту, і його банда розпалася. Мої брати, добре знаючи Іспанію, умовили мене податися туди. На чолі дванадцяти людей я дістався до Таормінської затоки й три дні там переховувався. На четвертий день ми захопили двощогловий корабель і добралися на ньому до берегів Андалузії.
Хоча в Іспанії вистачає гір, які запевнили б нам безпечне укриття, я віддав перевагу хребту Сьєрра-Морени й не мав причин пошкодувати про свій вибір. Я захопив два транспорти піастрів, а пізніше здійснив кілька не менш вигідних нападів.
Чутки про наші успіхи дійшли до Мадрида. Губернатор Кадиксу дістав наказ доставити нас живими чи мертвими й відрядив проти нас кілька полків. З іншого боку, великий шейх Ґомелесів запропонував мені службу в себе й безпечний сховок у цій печері. Я без роздумів погодився на його пропозицію. Трибунал у Ґранаді, який не бажав показати своєї безпомічності, але нас знайти не міг, наказав схопити двох пастухів з долини й повісити їх під іменем братів Зото. Я був знайомий з тими двома й знаю, що вони скоїли декілька вбивств. Проте вважають, що їх гнівить оте повішення замість нас і що вночі вони відв’язуються з шибениць і виправляють тисячі якихось неподобств. Я не переконався в цьому на власні очі, тож не можу нічого вам про це сказати. Не раз, однак, проходячи вночі біля шибениці, особливо, коли світить місяць, я добре бачив, що нема там ніяких повішеників, а вдосвіта вони знову верталися на шибеницю.
Ось вам історія мого життя, яку ви хотіли почути. Гадаю, що мої брати, життя яких текло більш спокійно, могли б вам розповісти більш захопливі речі, але не матимуть на це часу, бо корабель вже готовий, і я дістав чіткі накази, щоб завтра виправити його в море.
Коли Зото пішов, прекрасна Еміна сказала з виразом глибокого смутку:
— Цей чоловік має рацію; хвилини щастя надто короткі в житті людини. Ми провели тут три дні, які, можливо, ніколи в житті більше для нас не повторяться.
Вечеря аж ніяк не була веселою, і я поспішив побажати своїм родичкам доброї ночі. Я сподівався, що побачу їх у своїй кімнаті й тоді зможу краще розвіяти їх смуток.