Страница 19 из 158
Зробивши це, Теста-Лунга сховався в костелі й залишався там аж до ночі. Вважаючи, однак, що слід вжити надійніших заходів, він вирішив поєднатися з кількома розбійниками, які від певного часу ховалися на верховинах Етни. Тож він пішов до них, а вони проголосили його ватажком.
Етною тоді спливала нечувана кількість лави; серед її вогняних потоків Теста-Лунга зміцнив свою банду в криївках, про які знав тільки він. Достатньо убезпечившись з усіх боків, цей доблесний ватажок звернувся до віце-короля з проханням про помилування себе й своїх товаришів. Влада відмовила, боячись, як гадаю, підірвати свій авторитет. Тоді Теста-Лунга повів переговори з головними орендарями околичних маєтків.
— Давайте красти разом, — сказав він їм. — Коли я приїздитиму до вас, ви даватимете мені стільки, скільки самі постановите, а за це зможете перед вашими панами звалювати на мене всі ваші крадіжки.
Щоправда, це теж була крадіжка, але Теста-Лунга чесно ділив усе між товаришами, лишаючи собі лиш стільки, скільки потрібно було на прожиття. Мало того: проїжджаючи якимось селом, він за все наказував платити в подвійному розмірі, так що незабаром став кумиром для населення обох Сицилій.
Я вам вже казав, що деякі розбійники з банди мого батька об’єдналися з Теста-Лунгою, який кілька років перебував на південних схилах Етни, чинячи звідти наїзди на Валь-ді-Ното й Валь-ді-Мацара. Але в час, про який я вам розказую, тобто коли мені минуло п’ятнадцять років, банда повернулася до Валь-Демоні й одного дня ми побачили, як вона в’їжджає в селище авґустинців.
Усе, що ви можете собі уявити гарного й розкішного, дало б вам лиш слабеньке уявлення про товаришів Теста-Лунги. Всі вони були в мундирах, коні накриті шовковими сітками; пояси із заткнутими за них пістолетами й стилетами, довгі шпаги й такого ж розміру рушниці — ось предмети, з яких складалося озброєння банди.
Три дні розбійники їли наших курей і пили наше вино, на четвертий день їм донесли, що підрозділ драгунів із Сіракуз наближається з наміром оточити їх. На ту звістку вони від усього серця почали реготати; вони зачаїлися на перехресті доріг, напали на підрозділ і розбили його дощенту. Щоправда, кількість ворогів удесятеро перевищувала їхній загін, але кожен розбійник мав із собою кільканадцять куль, і ні одна з них не була змарнована.
Після перемоги банда повернулася в селище, а я, який здалеку приглядався до битви, був у такому захопленні, що впав до ніг ватажка й молив його, аби він узяв мене до себе. Теста-Лунга запитав, хто я такий.
— Син розбійника Зото, — відповів я.
Почувши це шановане ім’я, усі, хто служив під моїм батьком, радісно вигукнули. Потім один з них схопив мене в обійми, поставив на стіл і сказав:
— Браття, в останньому бою в нас убили лейтенанта, і ми тепер занепокоєні, хто його замінить; тож нехай малий Зото буде нашим лейтенантом. Ми не раз бачимо, що командування полками віддають синам графів чи герцоґів, чому ж нам не зробити цього для сина доблесного Зото? Можу ручитися, що він буде гідний цієї честі.
За ці слова промовця нагородили бурхливими оплесками, а мене одностайно обрали лейтенантом.
Моє звання спершу здалося їм жартом, і кожен розбійник аж згинався від сміху, називаючи мене signor tenente[21] — проте невдовзі вони вимушені були змінити думку. Я не тільки завжди бував першим у нападі й останнім при відході, але жоден з них не вмів краще від мене відслідкувати наміри супротивника чи гарантувати банді безпеку. То я видирався на самі верхівки скель, щоб охопити поглядом усю околицю й дати умовні сигнали, то цілі дні проводив серед ворогів, перестрибуючи з одного дерева на інше. Часто мені навіть доводилося цілими ночами не злазити з найвищих каштанів Етни, і коли я вже не міг опиратися втомі, то засинав, прив’язавшись спершу поясом до гілки. Все це не було надто важко для того, хто як слід був знайомий з ремеслом коминяра й корабельного юнґи.
Такою поведінкою я здобув загальну довіру, і мені доручили безпеку всієї банди. Теста-Лунга любив мене, як власного сина; а ще дозволю собі визнати, що незабаром я здобув славу, яка мало не перевищувала його популярність, і невдовзі по всій Сицилії ні про що більше не говорили, як про славні подвиги юного Зото. Така слава не зробила мене нечулим до розваг, властивих моєму вікові. Я вже вам казав, що розбійники у нас є народними героями, тож самі можете легко вирішити, чи вагалися б найгарніші пастушки Етни віддати мені своє серце; мені, однак, призначено було піддатися більш вишуканим принадам, і любов готувала для мене достойнішу здобич.
Я вже два роки був лейтенантом, і мені виповнилося сімнадцять, коли новий вибух вулкану знищив усі наші старі криївки й примусив банду шукати сховку далі на півдні. По чотирьох днях походу ми прибули до замку, що звався Рокка Фьйоріта й був резиденцією і головним маєтком мого ворога Прінчипіно.
І хоч я вже давно забув про кривди, яких зазнав від нього, але назва замку знову пробудила в мені жагу помсти. Вас це ніяким чином не повинно дивувати — в нашому кліматі серця залишаються невблаганними. Якби Прінчипіно перебував тоді в своєму замку, гадаю, що я б тоді вогнем і мечем спустошив кляте гніздо. Проте того разу я задовольнився завданням щонайбільшої, по можливості, шкоди, а друзі мої, для яких не були секретом мої причини, від щирого серця допомогли мені. Замкова служба, яка спершу хотіла противитись нам, піддалася могутнім струменям панського вина, яке ми викотили з пивниці, і невдовзі перейшла на наш бік. Одне слово, ми перетворили замок Рокка Фьйоріта в справжній острів повного достатку.
Гулянка тривала п’ять днів. На шостий день шпигуни попередили мене, що проти нас відправили цілий полк із Сіракуз і що Прінчипіно разом із матір’ю і численним товариством жінок має незабаром приїхати з Месіни. Я вивів банду, сам же неодмінно хотів залишитися, тому влаштувався на верхівці розлогого дуба в кінці саду. Для полегшення втечі в разі необхідності вибив отвір у садовому мурі.
Нарешті я побачив, як наближається полк; вони розташувалися перед замковими воротами, а навкруг розставили сторожу. Одразу за ними тяглася шерега лектик, у яких сиділи дами, в останній же сам Прінчипіно розлігся на стосі подушок. Він з трудом зійшов на землю, підтримуваний двома конюшими, вислав вперед військовий підрозділ, і лише коли його запевнили, що жодного з нас вже немає в замку, увійшов разом з жінками й кількома дворянами, що належали до його кортежу.
Під моїм дубом било джерело свіжої води, поряд з ним стояв мармуровий стіл, оточений лавками. Це була найбільш доглянута частина саду; я не сумнівався, що незабаром усе товариство збереться тут, і вирішив не злазити, щоб краще придивитися до них. І справді, через півгодини я побачив, як наближається одна молода особа майже мого віку. Навіть ангели не могли бути прекраснішими; побачивши її, я пережив таку раптову й сильну схвильованість, що міг би впасти з самої верхівки дуба, якби внаслідок звичної обережності не прив’язався міцно поясом до гілки.
Молода дівчина йшла з потупленими очима й виразом глибокого смутку на обличчі. Вона сіла на лавці, сперлася ліктями на мармуровий стіл і почала гірко плакати. Сам не знаючи, що роблю, я зсунувся з дерева й став так, що міг її бачити, сам залишаючись непоміченим. Тоді я побачив Прінчипіно, який наближався з квітами в руках. За три роки, протягом яких я не бачив його, він значно виріс, обличчя мав гарне, але позбавлене будь-якого виразу.
Молода дівчина, побачивши його, кинула на нього повний погорди погляд, за який я був їй дуже вдячний. Незважаючи на це, Прінчипіно, страшенно самовдоволений, весело підійшов до неї й сказав:
— Люба моя наречена, ось квіти, які будуть твоїми, якщо ти пообіцяєш мені не згадувати про цього негідника й гультяя.
— Ваша світлість, — відповіла дівчина, — гадаю, що умови твоєї прихильності є несправедливими. Адже навіть якщо я ні разу не вимовлю перед тобою імені Зото, все одно весь дім завжди тобі про нього нагадуватиме. Адже навіть твоя годувальниця присяглася в твоїй присутності, що ніколи в житті не бачила вродливішого хлопця.
21
пане лейтенанте (італ.)