Страница 21 из 158
І справді, вони прийшли раніше, ніж завжди, і на довершення свого щастя я помітив, що пояси свої вони тримають в руках. Символічну промовистість цього жесту легко було зрозуміти, однак Еміна, не довіряючи моїй тямучості, сказала:
— Любий Альфонсе, твоя відданість нам була безмежною. Можливо, ми більше не побачимося. Для інших жінок це була б причина для стриманості, але ми хочемо навічно залишитися в твоїй пам’яті, і якщо жінки, яких ти зустрінеш у Мадриді, перевищуватимуть нас вихованням і манерами, зате жодна не буде більш чулою і пристрасною. Однак, дорогий Альфонсе, ти повинен повторити обіцянку, що збережеш усе в таємниці й не станеш вірити, якщо про нас говоритимуть щось погане.
Я злегка посміхнувся цій останній умові, але погодився на все й нагороду отримав найчулішими пестощами.
Потім Еміна сказала:
— Любий Альфонсе, нас гнітить ця реліквія, яку ти носиш на шиї. Чи не міг би ти її на хвильку зняти?
Я дав заперечну відповідь, але Зібельда обняла мене за шию і золотими ножичками, які тримала в руці, перерізала стрічечку. Еміна тут же схопила реліквію і кинула її в розколину скелі.
— Вранці ти знову її надягнеш, — сказала вона, — а тим часом повісь на шию цю китичку, сплетену з нашого волосся, разом з прив’язаним до неї талісманом, який, можливо, вбереже тебе від невірності, якщо взагалі щось у світі може вберегти від цього коханців.
Потім Еміна вийняла зі свого волосся золоту шпильку й старанно заколола нею запони ложа.
Я піду за її прикладом і опущу завісу над продовженням цієї сцени. Достатньо знати, що мої приятельки стали моїми дружинами. Бувають, без сумніву, такі ситуації, коли насильство, завершуючись розливом крові, стає злочином; але існують також випадки, коли жорстокість прислужується самій невинності, дозволяючи їй виявитися в усьому своєму блиску. Саме так було з нами, з чого я зробив висновок, що мої кузини не були справжніми учасницями моїх снів у Вента-Кемаді.
Почуття наші втихомирилися, ми були вже зовсім спокійні, коли раптом почувся сумний стогін дзвона. Годинник бив північ. На той звук я не зміг стримати неспокою й сказав родичкам, що боюся, чи нам не загрожує якийсь сумний випадок.
— І я теж боюся, — відповіла Еміна. — Небезпека вже близько, але послухай, що я тобі скажу: не вір нічому поганому, що тобі про нас розповідатимуть, не вір навіть власним очам.
У ту ж мить хтось грубо розірвав запони ложа, і я побачив чоловіка показної статури, в мавританських одежах. В одній руці він тримав Коран, у другій — оголену шаблю; мої кузини кинулися йому до ніг зі словами:
— Могутній шейху Ґомелесів, пробач нам!
На що шейх відповів страшним голосом:
— Adonde estan las fajas?[22]
Потім, звертаючись до мене, сказав:
— Нікчемний назарей — ти зганьбив кров Ґомелесів! Або ти перейдеш у віру Пророка, або помреш.
У цю мить я почув страшне виття і побачив безумного Пачеко, який подавав мені знаки з глибини кімнати. Мої кузини також його помітили, тож розгнівано підхопилися, схопили його й виштовхали з кімнати
— Нікчемний назарей, — знову повторив шейх Ґомелесів, — випий одним духом напій з цієї чари, інакше згинеш ганебною смертю, а труп твій, повішений між останками братів Зото, стане здобиччю шулік і іграшкою духів пітьми, які будуть його використовувати для своїх пекельних метаморфоз.
Я вирішив, що в подібних обставинах честь наказує мені самогубство. Тому я з болем вигукнув:
— Ах, батьку мій, на моєму місці ти вчинив би так само!
Промовивши це, я взяв чару й випив до дна. Відчув, що мене страшенно нудить, і впав непритомний.
День восьмий
Оскільки я маю честь розповідати вам про свої пригоди, то ви легко зрозумієте, що я не помер від випитої — як гадав — отрути. Я лиш втратив притомність і не знаю, як довго залишався в такому стані. Пам’ятаю, однак, що знову прокинувся під шибеницею Лос-Ерманос, але цього разу зі свого роду задоволенням, бо принаймні був певен, що ще не вмер. А крім того, я вже не лежав між двома повішениками; я лежав по ліву руку від них, а по праву помітив якогось чоловіка, якого теж узяв за повішеника, бо він не подавав ознак життя й мав петлю на шиї. Проте незабаром я побачив, що він просто спить, і розбудив його. Незнайомець, оглянувши місце своїх ночівлі, став сміятися й сказав:
— Треба визнати, що в кабалістичній практиці трапляються часом прикрі непорозуміння. Злі духи вміють набирати таких різноманітних форм, що не знаєш, з ким маєш справу. Однак, — додав він, — звідки в мене цей мотуз на шиї замість китички, яка ще вчора була на мені?
Потім, помітивши мене, сказав:
— І сеньйор тут?.. Сеньйор ще надто молодий, як на кабаліста. Але бачу, що в тебе також мотуз на шиї.
І справді, я переконався, що він має рацію. Я пригадав, що Еміна вчора повісила мені на шию китичку, сплетену зі свого й Зібельдиного волосся, і сам не знав, як цю метаморфозу пояснити.
Кабаліст окинув мене поглядом і сказав:
— Ні, ти не з наших. Тебе звуть Альфонс, твоя мати походить з Ґомелесів, ти капітан валлонської гвардії, маєш багато відваги й мало досвіду. Але менше з тим, треба звідси вибратися, а тоді ми побачимо, що будемо робити.
Брама огорожі була відчинена, ми вийшли, і я знову побачив перед собою кляту долину Лос-Ерманос. Кабаліст запитав мене, куди я хочу податися. Я відповів йому, що маю намір рушити дорогою в напрямку Мадрида.
— Згода, — сказав він, — я також іду в той бік, але давай почнемо з того, що перекусимо.
Сказавши це, він добув з кишені позолочений келих, баночку з якимось різновидом опію і кришталеву пляшечку, наповнену якоюсь жовтою рідиною. Вкинув у келих ложечку опію, влив кілька крапель рідини й звелів мені все це випити. Мені не треба було повторювати, бо я вмирав від голоду. Напій і справді був чудесним. Я відчув такий приплив енергії, що сміливо міг вирушити в дальшу дорогу; трошки раніше це здавалося цілком неможливим.
Сонце стояло вже досить високо, коли ми побачили нещасну корчму Вента-Кемада. Кабаліст затримався й сказав:
— Ось місце, де минулої ночі мені влаштували паскудну каверзу. Треба, однак, туди увійти, бо я залишив там трохи харчів, і ми зможемо підкріпитися.
Ми увійшли до клятої венти й на столі в їдальні знайшли паштет із куріпок і дві пляшки вина. У кабаліста, схоже, був прекрасний апетит; його приклад додав мені відваги, бо сумніваюся, чи в іншому разі я б наважився щось покласти в рот. Усе те, що я тут бачив протягом кількох днів, так сплутало мої уявлення, що я вже сам не знав, що роблю, і якби хто мав таке бажання, то міг би примусити мене сумніватися у власному існуванні.
Пообідавши, ми почали обходити кімнати й дісталися до тієї, в якій я спав у перший день після виїзду з Андухара. Я пізнав своє нещасне ложе й, сівши на ньому, став роздумувати над усім тим, що зі мною сталося, особливо ж над подіями, що відбулися в печері. Я пригадав собі, як Еміна попередила мене, щоб я не йняв віри, як мені про неї щось погане розповідатимуть. Я саме заглибився в ці думки, коли кабаліст звернув увагу на щось блискуче, що застрягло в шпарах підлоги. Придивившись, я побачив, що це реліквія, яку сестри забрали у мене в печері. Я бачив, як її вкинули в розщелину скелі, а тепер знайшов її у шпарі підлоги. Я й справді почав підозрювати, чи взагалі виходив коли-небудь з цієї клятої корчми й чи пустельник, інквізитор, брати Зото не були привидами, породженими чаклунською марою. А тим часом за допомогою шпаги я добув реліквію і знову повісив її на шиї.
Кабаліст засміявся й сказав:
— Отже, це твоя власність, сеньйоре кавалере. І якщо ти тут провів ніч, то мене зовсім не дивує, що прокинувся ти під шибеницею. Але менше з тим, ходімо звідси, ми ще до вечора маємо дійти до келії пустельника.
Ми покинули корчму й, не пройшовши навіть половини дороги, зустріли пустельника, який ледь брів, спираючись на патерицю. Побачивши нас, він одразу закричав:
22
Де пояси? (Ісп.)