Страница 153 из 158
— Без сумніву, — відповів мій новий покровитель, — без сумніву, існує загроза, що тобі можуть нам’яти вуха, однак користь, на яку я тобі вже вказував, винагородить тебе за певні неприємності. Отож, мій друже, не трать часу на балачки й рушай у дорогу.
Я, мабуть, відмовився б від честі служити дону Бускеросу, якби моя цікавість не була розбуджена тим, що він сказав про мого батька й свою родичку, яка мала видобути дона Тінтеро з чорнильниці. Крім того, мені цікаво було дізнатися, яким чином дон Бускеро зуміє знеохотити герцоґа Санта-Маура до наміру одружитися з прекрасною Інесою. Тож купивши пляшку, я подався на вулицю Толедо. Опинившись перед будинком свого батька, я відчув, що весь тремчу. Я не міг навіть кроку ступити. Батько вийшов на балкон і, побачивши в мене в руках пляшку, кивнув, щоб я увійшов у дім. Доки я піднімався сходами, серце гупало у мене в грудях, як молот; нарешті я відчинив двері й опинився перед батьком. У першу мить я хотів кинутись йому до ніг; поза сумнівом, мені не дозволив цього зробити мій ангел-охоронець, бо й так хвилювання, яке малювалося у мене на обличчі, збудило у батька підозру, оскільки загрожувало, схоже, порушити його спокій. Він узяв у мене пляшку, наповнив її чорнилом, навіть не запитавши, для кого це, й відчинив двері, немовби підказуючи мені, що я не повинен більше затримуватись. Я ще кинув погляд на шафу, з якої впав колись у чорнило, і на весло, яким моя тітка розбила котел, рятуючи мені життя. Моя схвильованість сягнула крайніх меж; я схопив батькову руку й палко її поцілував. Батько страшенно перелякався, випхав мене за двері й замкнув їх за мною.
Бускерос наказав мені занести пляшку до Аґудеса, а потім знову повернутися на вулицю Толедо й роздивитися, чим займаються сусіди мого батька. Я вирішив, що можу поміняти черговість цих доручень. Пройшов трохи далі до дому напроти. Побачив, що сусіди якраз виїжджають, і вирішив уважно простежити за поведінкою майбутніх мешканців.
Потім я вирушив на площу Севада, де швиденько знайшов дім бакалійника, зате значно важче було дістатися до самого поета. Я заблудився серед зламів даху, гребенів і коминів. Врешті-решт, зупинившись напроти якогось віконечка, я побачив постать значно дивовижнішу, ніж описав мені Бускерос. Аґудес здавався переповненим божественним натхненням і, побачивши мене, звернувся до мене з такими словами:
А я йому відповів:
А на це поет:
— Сеньйоре Аґудесе, — сказав я, — ця похвала чорнилу, безсумнівно, справила б задоволення, сеньйору Тінтеро, який його виробляє. Але скажи мені, сеньйоре, чи не міг би ти говорити прозою, котра є саме тим способом вираження, до якого я звик.
— А я, мій друже, — сказав поет, — ніколи до неї не зумію звикнути. Що більше, я взагалі уникаю розмов з людьми — і саме по причині їх простацького й плаского способу вираження. Завжди, перш ніж почати складати вірші, я повинен довший час живити розум виключно поетичними думками й звертатися до самого себе лункими й повними гармонії словами. Якщо думки й слова не є такими самі собою, то вони стають поетичними завдяки способу, який їх одні з одними пов’язує і немовби перетворює в музику душі. Користуючись цим умінням, я створив зовсім новий вид поезії. Аж до цього часу мова поезії обмежувалась невеликою кількістю виразів, які вважалися поетичними. Я ввів у поезію всі слова нашої мови. У віршах, які ти щойно почув, я вжив черепиці, шифер і чорнильний горішок.
— Ти кажеш, що можеш помістити у вірші будь-яке довільне слово; щоправда, ніхто тобі цього не забороняє, але я хотів би знати, чи стають твої вірші завдяки цьому кращими.
— Немає віршів кращих за мої. Мої вірші мають величезну популярність. Я перетворив поезію на універсальний інструмент, особливо поезію описову, яку, так би мовити, я сам же й створив. Вона служить для описування речей, які, власне кажучи, не заслуговують, щоб на них звертати увагу.
— Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?
— Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.
— Остання рима, — додав поет, — може, й не найкраща, але для імпровізації згодиться.
— Запевняю тебе, що я не бачу в цих віршах ніяких недоліків. Що більше, вони дуже повчальні; я скажу дону Бускеросу, що ти пишеш сатири, тільки коли йде дощ. Але як же я доберуся до тебе, прийшовши по сатиру? Сьогодні я увійшов єдиними сходами в цьому домі, які ведуть одразу на дах.
— Мій друже, в глибині подвір’я стоїть драбина, якою входять на горище, де погонич мулів зберігає запас соломи і ячменю. Звідти можна дістатися до мене, ясна річ, тільки тоді, коли горище не переповнене. Останнім часом ця дорога недоступна, і обіди я дістаю через віконечко, в якому ти мене бачиш.
— Ти, мабуть, дуже нещасний, що живеш у такому приміщенні.
— Нещасний? Як я можу бути нещасним, якщо моїми віршами захоплюється двір, а все місто тільки про них і говорить?
— Гадаю, однак, що говорять також і про свої власні справи.
— Звичайно, без сумніву; однак мої вірші є джерелом усіх розмов, а ще важливіше, що люди постійно їх собі пригадують, наводять уривки, які одразу стають прислів’ями. Звідси можна побачити книгарню Морено: люди заходять туди для того, щоб купувати мої твори.
— Я не збираюся заперечувати тобі; я лиш припускаю, що коли ти пишеш сатири, у тебе тут не буває надто сухо.
— Коли дощ іде з одного боку, я переходжу на другий бік, а зрештою, я часто навіть узагалі його не помічаю. А зараз прошу тебе, залиш мене самого; я вже стомився розмовляти прозою.
Тож я покинув поета й подався до банкіра Моро. Увійшов на перший поверх і спитав камердинера герцоґа Санта-Маури. Хлопець, який обслуговував герцозьких слуг, скерував мене до одного лакея, той до іншого, а вже той до камердинера. Незабаром на моє превелике здивування мене провели до герцоґа, якого саме одягали. Я бачив його через хмару пудри; він розглядав себе в дзеркалі, тримаючи в руках різнокольорові банти. До мене він звернувся досить шорстко.