Страница 140 из 158
— Сеньйоре Авадоро, дай мені можливість битися за тебе, це буде найчудовіший день у моєму житті.
Невдовзі я побачив Бускероса, який нахабно, як завжди, підійшов до мене й сказав:
— Любий пасинку, ти отримав надто вже суворий урок. Щоправда, це я повинен був тобі його дати, але в мене, мабуть, не вийшло б так добре.
— Дорогий вітчиме, — відповів я, — я зовсім не скаржуся на рану, яку отримав від того хороброго офіцера. Я ношу шпагу, бо передбачаю, що щось подібне може зі мною статися. А щодо твоєї в цьому участі, то гадаю, що слід би винагородити її, як слід обробивши твою шкіру дрючком.
— Не підскакуй, любий пасинку, — перервав мене Буске-рос, — у цьому зовсім немає потреби; зараз це навіть не дуже ввічливо. Від часу, коли ми бачилися востаннє, я став важливою особою — щось на кшталт помічника міністра. Мушу тобі про це розповісти детальніше.
Його преосвященство кардинал Портокарреро, побачивши мене кілька разів у почті герцоґа Аркоса, зволив усміхнутися мені з особливою милістю. Це мене заохотило, і я почав свідчити йому свою пошану в дні аудієнцій. Одного дня його преосвященство наблизився до мене й сказав півголосом:
— Я знаю, сеньйоре Бускерос, що ти один з тих людей, які найкраще знають про все, що діється в місті.
На це я з властивою мені кмітливістю відповів:
— Ваше преосвященство, венеціанці, які вважаються непоганими господарями своєї країни, зараховують цю якість до таких, які необхідні кожній людині, котра хоче брати участь у державних справах.
— І мають слушність, — додав кардинал, після чого поговорив іще з кількома особами й пішов. Через п’ятнадцять хвилин до мене підійшов гофмаршал зі словами:
— Сеньйоре Бускерос, його преосвященство доручив мені запросити тебе на обід і, як мені здається, після обіду навіть хоче з тобою поговорити. Однак застерігаю тебе, щоб ти в такому разі не надто затягав розмову, бо його преосвященство багато їсть, а потім не може втриматися від сну.
Я подякував гофмаршалу за дружню пораду й залишився на обід разом із кільканадцятьма іншими співтрапезниками. Кардинал мало не сам один з’їв цілого щупака. Після обіду звелів покликати мене до свого кабінету.
— Ну, що, сеньйоре дон Бускерос, — сказав він, — чи не дізнався ти цими днями чогось цікавого?
Кардиналове запитання дуже збентежило мене, бо так насправді ані того дня, ані раніше я не відкрив нічого цікавого. Однак, трошки подумавши, відповів:
— Ваше преосвященство, цими днями я довідався про існування дитини австрійської крові.
Кардинал страшенно здивувався.
— Саме так, — додав я, — ваше преосвященство пригадує, що герцоґ Авіла мав потаємний шлюб з інфантою Беатріче. Від цього шлюбу в нього залишилася донька по імені Леонора, яка вийшла заміж і мала дитину. Леонора померла, її поховали на цвинтарі монастиря кармеліток. Я бачив її нагробок, який пізніше безслідно зник.
— Це зможе дуже зашкодити Авілам і Соррієнте, — сказав кардинал.
Його преосвященство, може, говорив би довше, але щупак прискорив час сну, тож я визнав доречним забратися геть. Усе це діялося три тижні тому. Справді, любий пасинку, немає вже нагробка там, де я його бачив раніше. А я ж виразно читав на ньому: «Леонора Авадоро». Я стримався й не згадав тебе його преосвященству не тому, що хотів зберегти твою таємницю, а просто відклав цю звістку на пізніше.
Лікар, який супроводжував мене на прогулянці, вже відійшов на кілька кроків. Раптом він помітив, що я зблід і от-от втрачу притомність. Він сказав Бускеросу, що обов’язок вимагає від нього перервати розмову й відвести мене додому. Я повернувся; лікар прописав мені прохолодний напій і наказав прикрити віконниці. Тоді я віддався роздумам; деякі зауваження здалися мені дуже принизливими.
«Отак то, — думав я, — так завжди буває, коли хтось лигається з вищими від себе. Герцоґиня бере зі мною шлюб, у якому немає нічого справжнього, і я через якусь вигадану Леонору стаю підозрілим для уряду й мушу вислуховувати плітки від людини, яку зневажаю. З іншого боку, я не можу виправдатись, не зраджуючи герцоґині, яка є надто гордою, аби визнати наш із нею шлюб».
Потім я подумав про маленьку дворічну Мануелу, яку я тулив до грудей у Соррієнте і якої не смів назвати своєю донькою. «Дитино моя кохана, — вигукнув я подумки, — яке ж майбутнє готує тобі доля? Може, монастир? Але ні, я ж твій батько, і якщо йтиметься про твою долю, я зумію захистити тебе від усіх лихих намірів, нехай навіть заплачу за це життям».
Думка про моє дитя схвилювала мене, я залився сльозами, а потім і кров’ю, бо відкрилася рана. Я гукнув лікаря, мене знову перев’язали, після чого я написав до герцоґині й послав листа з одним із її слуг, якого вона залишила зі мною.
Через два дні я знову відправився на Прадо. Навколо все вирувало. Мені сказали, що помирає король. Я подумав, що, може, забудуть про мою справу, і не помилився. Король помер наступного дня. Я одразу ж вислав ще одного гінця, щоб повідомити про це герцоґиню.
Через два дні розпечатали королівський заповіт і дізналися, що трон переходить до дона Філіпа Анжуйського. Воля короля зберігалася до цього в суворій таємниці, тому ця звістка, моментально розійшовшись, надзвичайно всіх здивувала. Я вислав до герцоґині третього гінця. Вона відповіла мені на всі три листи одразу й призначила зустріч у Соррієнте. Як тільки я відчув себе дещо краще, то одразу виїхав до Соррієнте, куди герцоґиня прибула через два дні.
— Нам таки добре пощастило, — сказала вона мені, — цей негідник Бускерос узяв добрий слід, і все скінчилося б викриттям нашого шлюбу. Я б тоді померла від горя. Я, безперечно, відчуваю, що не маю слушності, але мені здається, що, нехтуючи шлюбом, стаю вищою від усіх жінок, та й навіть і від чоловіків. Злощасна гордість панує в моїй душі, і якби я навіть усі свої сили поклала на її подолання, присягаюся тобі, що все було б марно.
— А твоя донька? — перебив я її. — Якою ж буде її доля? Невже я ніколи її більше не побачу?
— Побачиш, — сказала герцоґиня, — але зараз не нагадуй мені про неї. Вір мені, що я більше, ніж ти можеш собі уявити, страждаю від цієї необхідності ховати її від світу.
Герцоґиня й справді страждала, але до моїх страждань вона додавала ще й приниження. Моя гордість поєднувалась також з любов’ю, яку я відчував до герцоґині. Це була заслужена кара за гріх.
Австрійська партія визначила Соррієнте місцем загального з’їзду. Я побачив, як один за другим прибували граф Оропесе, герцоґ Інфантадо, граф Мельсар і багато інших знатних осіб, не кажучи вже про таких, які здавалися сумнівними. Між цими останніми я побачив якогось Уседу, який мав себе за астролога й дуже напрошувався мені в друзі.
Нарешті прибув певен австрієць по імені Берлепш, фаворит королеви-вдови й заступник посла після від’їзду графа Гарраха. Кілька днів минули в нарадах, нарешті відкрили урочисте засідання навкруг великого столу, покритого зеленим сукном. Герцоґиня була допущена до участі, і я переконався, що марнославство, а радше прагнення втрутитися в державні справи повністю опанувало її.
Граф Оропеса, звертаючись до Берлепша, сказав:
— Ти бачиш, що тут зібралися ті, з ким останній австрійський посол радився стосовно іспанських справ. Ми тут — не французи, не австрійці, ми — іспанці. Якщо французький король погодиться із заповітом, то його онук, безперечно, стане нашим королем. Ми не знаємо, що внаслідок цього станеться, але можу запевнити, що жоден з нас не розпочне громадянської війни.
Берлепш запевнив, що вся Європа озброїться і в жодному випадку не стерпить, аби родина Бурбонів отримала владу над такими могутніми державами. Потім він зажадав, щоб австрійська партія вислала до Відня свого повноважного представника. Граф Оропеса перевів погляд на мене, і я вже гадав, що він мене представить, але подумавши, він відповів, що ще не прийшов час для такого рішучого кроку.
Потім Берлепш повідомив, що залишить когось у країні; зрештою, він легко міг бачити, що сеньйори, присутні на цьому зібранні, тільки й чекають на сприятливий час для відкритого виступу.