Страница 139 из 158
Сказавши це, Веласкес по черзі подивився на обох дам, даючи кожній зрозуміти, що вона справила на нього більше враження, ніж сусідка, вклонився кілька разів, обкрутився на п’яті й пішов. У Франції це тоді називалося світськими манерами.
Після того, як Веласкес пішов, настало довге мовчання. Жінки замислились над сукнями, розшитими сріблом, Толедо ж звернув увагу на стан справ у країні й вигукнув:
— Як це, невже він думає звертатися лишень до таких Аркосів і Веласкесів, тобто найлегковажніших людей в усій Іспанії? Якщо французька партія так ставить справи, то треба буде звернутися до Австрії.
Толедо й справді одразу пішов до графа Гарраха, який тоді був послом імператора в Мадриді. Дами подалися на Прадо, я ж верхи поїхав за ними.
Незабаром ми зустріли розкішну карету, в якій розсілися дві сеньйори — Ускаріс і Бускерос. Герцоґ Аркос верхи їхав поряд із ними. Бускерос, який також поспішав за герцоґом, того самого дня отримав орден Калатрави, і той висів у нього на грудях. Я остовпів, побачивши це. У мене був орден Калатрави, і я гадав, що мені було дано його в нагороду за мої заслуги, а передовсім за чесну й достойну поведінку, яка здобула мені прихильність знатних і могутніх друзів. Зараз, бачачи цей самий орден на грудях людини, яку я щонайбільше зневажав, я був, відверто вам признаюся, надзвичайно збентежений. Я зупинився, наче прикутий, на місці, де побачив карету сеньйори Ускаріс. Об’їхавши Прадо й заставши мене на тому самому місці, де нещодавно залишив, Бускерос розв’язно під’їхав до мене й сказав:
— Тепер ти бачиш, друже мій, що різні дороги ведуть до тієї самої мети. Я теж, так само, як і ти, є кавалером ордена Калатрави.
Я був обурений до крайніх меж.
— Бачу, — відповів я, — але кавалер ти чи не кавалер, сеньйоре Бускерос, застерігаю тебе, що якщо я коли-небудь побачу, як ти шпигуєш у домах, де я буваю, то поведуся з тобою як з останнім негідником.
Бускерос зробив якнайсолодшу міну й сказав:
— Любий пасинку, я мав би вимагати від тебе пояснень, але не можу на тебе гніватись і завжди був і буду твоїм приятелем. На доказ цього я хотів би поговорити з тобою про деякі дуже важливі речі, які тебе стосуються, особливо ті, що пов’язані з герцоґинею де Авіла. Якщо тобі цікаво і якщо ти хочеш послухати, віддай свого коня конюхові й ходи зі мною до найближчої цукерні.
Пробуджена цікавість і турбота про спокій дорогої моєму серцю особи примусили мне погодитися. Бускерос наказав принести прохолодні напої і почав говорити про речі, ніяк між собою не пов’язані. Ми були самі, однак невдовзі прийшло кілька офіцерів валлонської гвардії. Вони сіли за стіл і наказали принести собі шоколаду.
Бускерос нахилився до мене й сказав нівголосом:
— Любий друже, ти трохи розгнівався, бо думав, що я прокрався до герцоґині Авіли; однак я почув там кілька слів, які відтоді весь час крутяться в мене в голові.
Тут Бускерос почав реготати, поглядаючи на валлонських офіцерів, після чого продовжив:
— Любий пасинку, герцоґиня казала тобі: «там чоловік Мануели, тут удівець по Леонорі».
Сказавши це, Бускерос знову розреготався, весь час поглядаючи на валлонських офіцерів. Він кілька разів повторив цей виверт. Валлонці підвелися, вийшли з кутка, і тепер вже вони почали нами цікавитися. Тут Бускерос раптом підхопився й, не сказавши ні слова, вийшов. Валлонці підійшли до мого столика, і один з них, ввічливо звернувшись до мене, сказав:
— Мої товариші і я були б раді довідатися, що такого смішного побачив у нас твій товариш.
— Сеньйоре кавалере, — відповів я, — це абсолютно справедливе запитання. Мій товариш справді лускав від сміху, про причину якого я навіть не здогадуюся. Можу, однак, запевнити, що тема нашої розмови ніяк не була пов’язана з вами, ішлося виключно про родинні справи, в яких неможливо було знайти нічого смішного.
— Сеньйоре кавалере, — відповів валлонський офіцер, — визнаю, що твоя відповідь не зовсім мене задовольняє, хоча й робить мені честь. Я передам її своїм товаришам.
Валлонці, схоже, порадилися між собою і посперечалися з тим, який розмовляв зі мною. Потім той самий офіцер знову підійшов до мене й сказав:
— Мої товариші не погодилися зі мною стосовно наслідків, які повинні виникати з ласкаво наданого тобою, сеньйоре, пояснення. Мої товариші вважають, що ми повинні ним задовольнитися. На жаль, я маю іншу думку, і це так сильно мене засмучує, що я, прагнучи запобігти наслідкам моєї точки зору запропонував кожному з них сатисфакцію. Що стосується тебе, сеньйоре кавалере, то я визнаю, що повинен би звернутися до сеньйора Бускероса, але смію твердити, що слава, яка про нього йде, не обіцяє мені ніякої честі від поєдинку з ним. З іншого боку, сеньйоре, ти був разом з доном Бускеросом і навіть поглядав на нас, коли той сміявся. Тому я гадаю, що, не надаючи особливого значення цій справі, було б слушно, якби ми закінчили наші пояснення тією шпагою, яку кожен з нас має при боці.
Товариші капітана спершу намагалися переконати його, що тут немає причин для поєдинку ні з ними, ні зі мною, але знаючи, з ким вони мають справу, перестали нарешті сперечатися, і один з них запропонував бути моїм секундантом.
Усі пішли на місце дуелі. Я легко поранив капітана, але в ту ж мить отримав удар у праву сторону грудей, який я відчув як укол шпилькою. Незабаром, однак, мене пронизав смертельний дрож, і я впав непритомний.
Коли циган дійшов до цього місця в своїй розповіді, його перервали, і він був вимушений зайнятися справами табору.
Кабаліст звернувся до мене й сказав:
— Якщо я не помиляюся, офіцером, який поранив сеньйора Авадоро, був твій батько.
— Ти й справді не помиляєшся, — відповів я, — хроніка поєдинків, укладена моїм батьком, згадує про це, і мій батько додає, що боячись непотрібної сварки з офіцерами, які не поділяли його точки зору, він того самого дня бився з трьома з них і поранив їх.
— Сеньйоре капітане, — сказала Ребека, — твій батько виявився надзвичайно передбачливим. Побоювання непотрібної сварки схилило його до чотирьох поєдинків одного й того ж самого дня.
Жарт, який дозволила собі Ребека на адресу мого батька, дуже мені не сподобався, і я вже хотів щось їй відповісти, але тут товариство розійшлося й зібралося знову лише наступного дня.
День п'ятдесят восьмий
Увечері циган розповідав далі так:
Прийшовши до тями, я побачив, що мені з обох рук пускали кров. Я мов у тумані бачив герцоґиню Авілу, герцоґиню Сидонію і Толедо; усі в очах мали сльози. Я знову втратив притомність. Шість тижнів я перебував у стані, схожому на безперервний сон чи й навіть на смерть. Боячись за мій зір, віконниці весь час тримали закритими, а під час перев’язок мені зав’язували очі.
Нарешті мені дозволили дивитися й говорити. Мій лікар приніс мені два листи; перший був від Толедо, який сповіщав, що виїхав до Відня, але з якими дорученнями, про це я не здогадувався. Другий лист був від герцоґині Авіли, але написаний не її рукою. Вона повідомляла мене, що ведуться якісь пошуки на вулиці Ретрада і що навіть у її власному домі почали шпигувати за нею. Роздратована, вона виїхала до своїх маєтків або, як кажуть в Іспанії, до своїх володінь. Коли я прочитав обидва листи, лікар наказав знову зачинити віконниці й залишив мене з моїми власними думками. Бо я дійсно цього разу почав замислюватись. Досі життя здавалося мені стежкою, усипаною квітами; лишень зараз я відчув шпичаки.
Коли минуло п’ятнадцять днів, мені дозволили проїхатись по Прадо. Я хотів вийти з карети й пройтися, але мені забракло сил, тому я сів на лавці. Незабаром до мене підійшов той самий валлонський офіцер, який був моїм секундантом. Він розповів мені, що протягом усього часу, поки я перебував у небезпеці, мій противник був у відчаї і що він благає дозволу обійняти мене. Я погодився, мій противник упав мені до ніг, притиснув мене до серця й, відходячи, сказав голосом, у якому бриніли сльози: