Страница 107 из 158
Серед тих розпусних намірів наш прелат не забував про свою кар’єру. Один з його родичів, аудитор роти, очікував червоної шапочки[43] й отримав обіцянку, що зможе тоді передати свою теперішню посаду племіннику. Проте треба було чотири, а може, й п’ять років почекати, тому Рікарді вирішив, що тим часом може виїхати до своєї вітчизни чи навіть подорожувати.
Одного дня, коли Рікарді прогулювався вулицями Ґенуї, його зачепила молоденька тринадцятирічна дівчина з кошиком помаранч і якось особливо люб’язно просила, щоб він купив у неї кілька штук. Рікарді рукою розпусника відгорнув погано причесане волосся, яке спадало на обличчя дівчинки й побачив риси, що обіцяли неабияку красу. Він запитав у маленької перекупки, хто її батьки. Та відповіла, що має тільки матір, дуже бідну, на ймення Бастіана Череллі. Рікарді звелів відвести його до неї, назвав себе й сказав удові, що має далеку й дуже милосердну родичку, яка охоче бере на виховання молодих дівчат і потім видає їх заміж, після чого додав, що постарається влаштувати у неї маленьку Лауру.
Мати посміхнулася й відповіла:
— Я не знаю твоєї родички, монсеньйоре, яка, безумовно, є достойною дамою, але чула вже про твою доброту до молодих дівчат і охоче довірю тобі свою дочку. Не знаю, чи виховаєш ти її цнотливою, але принаймні порятуєш від бідності, яка є нестерпнішою від будь-яких гріхів.
Рікарді попросив її назвати свої умови.
— Я не продаю свою доньку, — відповіла вона, — але прийму будь-який подарунок, який ти мені, монсеньйоре, запропонуєш. Адже треба якось жити, а мені часто від голоду бракує сил для роботи.
Того самого дня Рікарді віддав Лауру на виховання одному зі своїх клієнтів. Їй одразу ж змастили руки мигдальним кремом, волосся заплели кільцями, на шию повісили перли, а руки прикрили мереживом. Дівчинка, подивившись у дзеркало, не змогла пізнати себе, однак з першого ж дня здогадалася, яке майбутнє її чекає, і намагалася пристосуватися до свого становища.
Між тим Лаура мала друзів-однолітків, які, не знаючи, що з нею сталося, дуже за неї непокоїлися. Найзавзятішим у її пошуках був Чекко Босконе, чотирнадцятирічний хлопчик, син носія, дуже, як на свій вік, сильний і смертельно закоханий у малу перекупку помаранч, яку він часто бачив чи то на вулиці, чи у нас вдома, бо був нашим далеким родичем. Я кажу «нашим», бо я теж звуся Череллі і маю честь бути двоюрідною сестрою моєї пані.
Ми тим більше непокоїлися за свою кузину, що нам не тільки нічого про неї не говорили, але навіть заборонили називати її ім’я. Я найчастіше займалася шиттям грубої білизни. Чекко ж бігав з різними дорученнями в порту, де в майбутньому мав стати носієм товарів. Закінчивши денну працю, я ходила до нього на паперть одного з костелів, і там, гірко плачучи, він сказав мені:
— Я маю чудову думку. Усі останні дні йшов сильний дощ, і синьйора Череллі нікуди не виходила з дому; я, однак, переконаний, що як тільки погода покращиться, вона не витримає, і якщо Лаура в Ґенуї, то вона піде її провідати. Тоді я здалеку побіжу за нею, і так ми дізнаємося, де сховали Лауру.
Я похвалила цей намір. Зранку випогодилося, тож я пішла до синьйори Череллі. Побачила, як вона витягала зі старої шафи ще старішу мантилью, хвилинку поговорила з нею і чимшвидше побігла попередити Чекко. Ми зачаїлися і невдовзі побачили, як синьйора Череллі виходить. Тихцем ми супроводжували її на другий кінець міста, а побачивши, що вона входить до якогось дому, знову сховалися. Через якийсь час синьйора Череллі вийшла й подалася додому. Ми входимо в дім, вбігаємо на сходи, скачемо одне поперед другого, відчиняємо двері розкішної квартири й посеред кімнати бачимо Лауру. Я кидаюся їй на шию, але Чекко вириває мене з її обіймів і прикипає до її вуст. У ту ж мить відчиняються двері прилеглої кімнати і входить Рікарді. Я дістала з десяток ляпасів, а Чекко стільки ж копняків. Прибігли слуги, й ми не встигли оком зморгнути, як опинилися на вулиці, покарані й навчені, що повинні перестати цікавитися долею нашої кузини. Чекко найнявся юнґою на корабель мальтійських піратів, і більше я про нього нічого не чула, у мене, натомість, зовсім не пропала охота поєднатися з Лаурою, навпаки, це бажання ставало щораз сильнішим.
Я служила в кількох домах і нарешті дісталася до маркіза Рікарді, старшого брата прелата. Там багато говорили про синьйору Падулі, не розуміючи, де прелат знайшов цю родичку. Довго ціла родина не могла ні про що дізнатися, нарешті те, чого не змогли пани, домоглася цікавість слуг. Ми почали зі свого боку вести розшуки й незабаром виявили, що гадана маркіза — це просто Лаура Череллі. Маркіз наказав нам зберігати таємницю й послав мене до свого брата попередити його, щоб подвоїв обережність, якщо хоче уникнути неприємних клопотів.
Я, однак, не обіцяла розповідати тобі про свої пригоди й не повинна ще говорити про маркізу Падулі, якщо досі ти знаєш тільки Лауру Череллі, віддану на виховання клієнту Рікарді. Вона недовго там залишалася; незабаром її перевезли в поблизьке маленьке містечко, де Рікарді часто її відвідував і після кожного візиту повертався щораз більше задоволений своєю вигадкою.
Через два роки Рікарді виїхав до Лондона. Подорожував він під вигаданим ім’ям і видавав себе за італійського купця. Лаура супроводжувала його під виглядом дружини. Він повіз її до Парижа й до інших великих міст, де легше було зберегти інкоґніто. Лаура з кожним днем ставала все милішою, боготворила свого добродійника й робила його найщасливішим з людей. Три роки пронеслися, як одна мить. Дядько Рікарді мав стати кардиналом і квапив його до якнайшвидшого повернення до Рима. Рікарді відвіз свою любасю в село, яким він володів недалеко від Ґориції. Наступного дня після приїзду він сказав їй:
— Мушу сповістити тобі новину, як гадаю, досить приємну. Ти тепер вдова маркіза Падулі, який не так давно помер, перебуваючи на імператорській службі. Ось папери, які підтверджують мої слова. Падулі був нашим родичем. Я сподіваюся, що ти не відкинеш, сеньйоро, моїх прохань, а приїдеш до Рима й знайдеш притулок у моєму домі.
Через кілька днів Рікарді виїхав.
Нова маркіза, полишена власним роздумам, почала замислюватись над характером Рікарді, над своїми з ним стосунками й над дальшою своєю долею. Через три місяці гаданий дядько викликав її до себе. Він весь світився блиском свого нового звання; якась частина цього блиску припала також і Лаурі, з усіх боків до неї тяглися із запевненнями у відданості. Рікарді сповістив у сім’ї, що прийняв до себе вдову маркіза Падулі, родича Рікарді по жіночій лінії.
Маркіз Рікарді ніколи не чув, щоб Падулі був одружений. Він вирішив належним чином усе з’ясувати, як я тобі вже згадувала, й відправив мене до нової маркізи, щоб переказати їй, аби вона поводилася надзвичайно обачливо. Подорожувала я морем, висадилася в Чівітавеккія й вирушила до Рима. Дісталася до маркізи, яка відіслала всіх слуг і кинулася в мої обійми. Ми стали пригадувати наші дитячі роки, мою матір, її матір, каштани, які ми їли разом, не забули й про малого Чекко; я розповіла, як бідний хлопчина найнявся на піратський корабель і безвісно пропав. Розчулена Лаура залилася слізьми, так що я ледь спромоглася заспокоїти її. Вона попросила мене не відкриватися прелату й удавати її камеристку. Якби мене зрадила вимова, то я мала твердити, що походжу з околиць Ґенуї, а не з самого міста.
Лаура вже мала готовий план дій. Протягом двох тижнів вона була веселою і балакучою, а потім зробилася похмурою, задумливою, капризною, і нічого їй не хотілося. Рікарді всілякими способами намагався приподобитися їй, але не міг повернути їй колишньої жвавості.
— Люба Лауро, — сказав він їй одного дня, — скажи, чого тобі тут бракує? Порівняй своє теперішнє становище з тим, з якого я тебе витягнув.
— А хто тебе просив, щоб ти мене з нього витягав? — відповіла Лаура, несподівано обурившись. — Саме так, я зараз шкодую за своєю колишньою бідністю. Що ж я тут відчуватиму поміж усіма цими дамами з вищого світу? Я воліла б відверту зневагу замість їх двозначної люб’язності. Ах, моє дрантя! Як же я зараз сумую за тобою! Я не можу без сліз подумати про свій чорний хліб, про каштани й про тебе, дорогий мій Чекко, який мав зі мною одружитися, як тільки став би вантажником. З тобою я б, може, й зазнала злиднів, але аж ніяк не турбот, прикростей і нудьги; принцеси були б заздрили моїй долі.
43
Червона шапочка є ознакою кардинальського сану.