Страница 106 из 158
Потім я вийшов із саду, роздумуючи про те, що зі мною трапилося, а передовсім дивуючись силі кохання й тому, що одна іскорка, запавши в серце, може заподіяти в ньому несказанне спустошення. Мені шкода було маркізу, я докоряв собі, що став причиною її страждань, однак не уявляв навіть, що міг би — чи то заради італійки, чи заради будь-якої іншої жінки на світі — забути про Ельвіру.
Наступного дня я пішов на віллу, але мене не прийняли. Синьйора Падулі погано себе почувала; наступного дня в Римі багато говорили про її хворобу, боялися навіть за її життя, я ж знову терзався думкою, що став мимовільною причиною її нещастя.
На п’ятий день після цього випадку до мене прийшла молода дівчина, закутана в мантилью, яка закривала все її обличчя. Незнайомка сказала мені таємничим голосом:
— Синьйоре чужоземцю, одна вмираюча жінка неодмінно хоче з тобою побачитись, ходи зі мною.
Я здогадався, що йдеться про синьйору Падулі, і не смів опиратися бажанню помираючої. Карета чекала на мене в кінці вулиці, я сів у неї, і ми прибули на віллу.
Через задній вхід ми увійшли в сад, потрапили в якусь темну алею, звідти, пройшовши довгим коридором і кількома такими ж темними кімнатами, прийшли в кімнату маркізи. Синьйора Падулі лежала в ліжку, вона подала мені білосніжну руку, оглянула мене повними сліз очима й тремтячим голосом промовила кілька слів, яких я спершу навіть не розчув. Я подивився на неї. Як же їй до лиця була ця блідість. Внутрішні страждання раз по раз викривляли риси її обличчя, але на устах грала ангельська усмішка. Та сама жінка, яка ще кілька днів тому була такою здоровою і веселою, сьогодні вже схилялася до могили. І я був отим негідником, якій підрізав цю квітку в самому буянні розквіту, я мав зіпхнути в прірву таку красу. Від самої цієї думки моє серце скувало кригою, мене охопив несказанний жаль, я подумав, що, може, всього лиш кількома словами можу врятувати їй життя, тож упав перед нею на коліна й притиснув її руку до своїх губ.
Пальці її палали; я гадав, що від гарячки. Я підняв очі на хвору й побачив, що вона лежить напівгола. До цього часу я ніколи не бачив, щоб жінка мала відкрите щось більше, ніж обличчя і руки. Погляд у мене затуманився, коліна затремтіли. Я зрадив Ельвіру, сам не знаючи, як до цього дійшло.
— О бог кохання, — вигукнула італійка, — ти сотворив чудо! Той, кого я кохаю, повертає мені життя.
Зі стану абсолютної невинності я поринув у вир найвитонченіших насолод. Ощасливлений надією, що до маркізи повернеться здоров’я, я вже й сам не знаю, що говорив; гордість від усвідомлення всемогутності моїх почуттів охопила все моє єство, за одними визнаннями тут же йшли інші, я відповідав непитаний і запитував, не чекаючи відповіді. До маркізи явно поверталися сили. Так минуло чотири години, врешті-решт служниця прийшла сказати нам, що вже час розлучитися.
До карети я йшов з певним трудом, спираючись на плече дівчини, яка кидала на мене такі ж палкі погляди, як і її синьйора. Я був переконаний, що славна дівчина в цей спосіб виражає мені свою вдячність за повернення здоров’я її синьйорі, і ощасливлений тим, що мені це так добре вдалося, я від усього серця обійняв її. Вдячність молодої дівчини дійсно мала бути безмежною, бо вона так само сердечно обняла мене, сказавши:
— Нічого, прийде й моя черга.
Проте ледь-но я сів у карету, як думка, що я зраджую Ельвіру, стала несказанно мучити мене.
— Ельвіро, — вигукнув я, — люба моя Ельвіро, я зрадив тебе!.. Я не вартий тебе!.. Хай буде проклята та хвилина, коли я піддався вмовлянням повернути здоров’я маркізі!
У такий спосіб я висловив усе, що звичайно говорять у таких випадках, і приїхав додому, твердо вирішивши ніколи більше не повертатися до маркізи.
Коли наш гість завершував ці слова, цигани прийшли до ватажка за наказами, і той попросив свого давнього приятеля відкласти на завтра продовження розповіді, сам же пішов до своїх людей.
День сорок другий
Наступного дня ми всі зібралися в тому самому ґроті, й маркіз, бачачи, що ми нетерпляче чекаємо на продовження історії його пригод, почав так:
Я вже вам казав про докори совісті, які терзали мене від думки про зраду Ельвірі. Я не сумнівався, що служниця маркізи з’явиться наступного дня, щоб знову відвести мене до ліжка своєї синьйори, але присягнувся собі, що прийму її якнайгірше. Однак, на моє велике здивування, Сильвія ані наступного дня, ані пізніше не приходила. Нарешті через тиждень вона прийшла, одягнена значно краще, ніж того вимагала її приваблива зовнішність. Я вже давно помітив, що служниця гарніша від своєї синьйори.
— Сильвіє, — сказав я, — залиш мене. Через тебе я зрадив прекрасну жінку, яку кохаю. Ти обдурила мене. Я ж думав, що йду до помираючої, а ти привела мене до жінки, одержимої жагою насолод. І хоча серце моє невинне, однак про себе самого я не можу цього сказати.
— Молодий мій чужоземцю, — відповіла Сильвія, — заспокойся, ти невинний і щодо цього можеш бути цілком спокійний, але не думай, що я хочу відвести тебе до своєї синьйори, яка перебуває зараз в обіймах Рікарді.
— В обіймах свого дядька? — вигукнув я.
— Нічого подібного. Рікарді — не її дядько; ходи зі мною, я все тобі поясню.
Охоплений цікавістю, я пішов за Сильвією. Ми сіли в карету, приїхали на віллу, увійшли в сад, після чого прекрасна посланниця відвела мене до своєї кімнатки, а точніше до ґардеробної комірчини, заставленою столиками з помадою, гребенями й тому подібними предметами туалету. Вглибині стояло сніжно-біле ліжечко, з-під якого виглядала пара надзвичайно вишуканих капців. Сильвія зняла рукавички, мантилью і хустку, яку мала на грудях.
— Зупинись, — вигукнув я, — таким самим способом мене звабила твоя синьйора.
— Моя синьйора, — відповіла Сильвія, — вдалася до крайніх засобів, без яких я наразі зможу обійтися.
Кажучи це, вона відкрила шафку, дістала фрукти, печиво, пляшку вина, поставила все це на стіл, який підсунула до ліжка, і сказала:
— Вибач, прекрасний іспанцю, що не можу запропонувати тобі стілець, але останнього сьогодні вранці у мене забрали, а слуги звичайно не мають зайвих меблів. Тому сідай поруч і прийми цей скромний почастунок, запрошую тебе від усього серця.
Я не міг відмовитись від такої милої пропозиції, всівся поряд із Сильвією, почав їсти фрукти й пити вино, після чого попросив, щоб вона розповіла мені історію своєї синьйори, а вона зробила це так:
Рікарді, наймолодший син знатної ґенуезької родини, підтримуваний своїм дядьком, який був генералом ордену єзуїтів, рано прийняв постриг і незабаром став прелатом. Привабливий вигляд і фіолетові панчохи в ті дні виявляли особливий вплив на всіх римських жінок. Рікарді охоче користувався своїми привабами і, йдучи за прикладом своїх колег, так зловживав світськими задоволеннями, що на тридцятому році життя вони всі йому набридли, і він вирішив зайнятися серйознішими справами.
Він, звичайно, не збирався зовсім зрікатися жінок, однак прагнув зав’язати триваліші й спокійніші стосунки. Проте не знав, як це зробити. Якийсь час він був cavaliere servente[42] найпрекрасніших римських синьйор, але прекрасні синьйори почали кидати його заради молодших прелатів, зрештою, йому й самому вже набридли постійні залицяння, що вимагали неустанної суєти й біганини. Утриманки теж не могли його задовольнити; вони не беруть участі в товариському житті, тому невідомо, про що з ними говорити.
Стомившись від тих сумнівів, Рікарді прийшов до рішення, яке вже не одному спадало на думку і до нього, і після нього. Він вирішив знайти маленьку дівчинку і виховати її по-своєму, щоб вона його потім зробила щасливим. Справді-бо, що ж може зрівнятися з насолодою щоденно спостерігати за молодою істотою, чиї розумові приваби розвиваються разом із привабами тілесними. Яке ж то щастя самому показувати їй світ, товариство, захоплюватись її спостереженнями, слідкувати за першими спалахами почуття, прищеплювати їй свої погляди, одне слово, зробити з неї повністю віддану собі істоту. Але що ж зробити пізніше з таким чарівним створінням? Багато хто одружується, щоб позбутися клопотів. Рікарді не міг цього зробити.
42
Палкий залицяльник заміжньої дами (італ.).