Страница 108 из 158
— Лауро! Лауро! Що значать ці слова? — заволав Рікарді.
— Це голос природи, — відповіла Лаура, — яка створила жінок бути дружинами й матерями, а не племінницями розпусних прелатів.
З цими словами вона вийшла в другу кімнату й двері за собою замкнула на ключ.
Рікарді був збентежений; він видавав сеньйору Падулі за свою племінницю й тепер тремтів від думки, що ця нерозважна відкриє правду й знищить його перспективи на майбутнє. При цьому він кохав цю негідницю, ревнував, одне слово, не знав, як вирватися з нещастя, яке з усіх боків підступило до нього.
Наступного дня Рікарді, весь тремтячи, увійшов до кімнати Лаури і — на превелике своє здивування — був прийнятий щонайніжніше.
— Пробач мені, дорогий дядечку, — сказала вона, — любий мій благодійнику, я справді невдячна й не заслуговую, аби жити на світі. Я ж є витвором твоїх рук, ти розвинув мій розум, я завдячую тобі всім; пробач мені мої витребеньки, які не серцем були породжені.
Так настала згода. А через кілька днів Лаура сказала Рікарді:
— Я не можу бути з тобою щаслива. Ти в цьому домі повновладний господар, усе тут належить тобі, я почуваюся як твоя раба. Отой лорд, який приходить до нас з візитами, подарував Бьянці Капуччі найкращий маєток у герцоґстві Урбіно. Оце справжній закоханий! Я ж певна, що якби навіть просила у тебе те малесеньке баронство, де я провела три місяці, ти б мені напевно відмовив. А воно ж дісталося тобі від дядька Гамбіазі, і ти можеш робити з ним, що захочеш.
— Значить, ти хочеш покинути мене, — запитав Рікарді, — якщо так прагнеш незалежності?
— Я хочу сильніше тебе кохати, — відповіла Лаура.
Рікарді не знав, чи дати, чи відмовити; він кохав, ревнував, боявся, щоб не постраждав його авторитет і щоб він не потрапив у залежність від своєї коханки. Лаура читала в його душі й могла б довести його до повного розпачу, але Рікарді був надзвичайно впливовий у Римі, одне його слово — і четверо сбірів могли б схопити племінницю й відвезти її на тривалу покуту в якийсь монастир.
Лаура цього боялася, і це стримувало її, але щоб усе ж поставити на своєму, вона прикинулася небезпечно хворою. Вона саме обдумувала цей план, коли ти увійшов у ґрот.
— Як це, — вигукнув я здивовано, — то вона не про мене думала?
— Ні, дитя моє, — сказала Сильвія, — вона думала про вигідне баронство з двома тисячами скудо річного доходу. Їй раптом спало на думку чимшвидше прикинутися хворою, навіть умираючою. Вона навчилася цьому раніше, наслідуючи акторок, яких бачила в Лондоні, і хотіла переконатися, чи зуміє тебе обдурити. Тож бачиш, молодий мій іспанцю, як ти потрапив у розставлену пастку, хоча й не можеш скаржитися — як і моя синьйора — на закінчення цієї комедії. Я ніколи не забуду, який ти був гарний, коли, вийшовши від Лаури, шукав моєї руки, щоб спертися на неї. Я тоді присяглася собі, що прийде й на мене черга.
Що ж я вам ще можу сказати? Я вислухав Сильвію в повному збентеженні, одразу втративши всі ілюзії. Я не знав, що зі мною діється. Сильвія скористалася цим моїм станом, щоб витворити сум’яття в мене в голові. Їй це легко вдалося, вона повною мірою скористалася своєю перевагою. Врешті-решт, коли вона проводжала мене до карети, я вже не знав, чи слід мені терзатися новими докорами, чи взагалі не звертати на них уваги.
Коли маркіз дійшов до цього місця в своїй розповіді, циган, якого чекали важливі справи, попросив його відкласти продовження на наступний день.
День сорок третій
Ми зібралися, як завжди, і маркіз, бачачи, що всі чекають в мовчанні, продовжив так:
Я вам розповідав, як, двічі зрадивши Ельвіру, я за першим разом пережив болісні докори сумління, а за другим разом не знав, чи знову їх чинити собі, а чи зовсім про них не думати. Зрештою, можу вас запевнити, що я завжди однаково кохав мою кузину й завжди писав їй такі самі полум’яні листи. Мій наставник, прагнучи будь-якою ціною вилікувати мене від схильності до романсування, дозволяв собі часом робити щось, що виходило за межі його покликання. Вдаючи, що ні про що не знає, він наражав мене на спокуси, яким я ніколи не вмів опиратися; проте моя любов до Ельвіри завжди залишалася незмінною, і я з нетерпінням чекав того часу, коли апостольська канцелярія дасть мені дозвіл на одруження.
Нарешті одного дня Рікарді наказав покликати мене й Сантеса. Вигляд він мав урочистий, тож ми зрозуміли, що в нього є для нас якісь важливі новини. Пом’якшивши суворість обличчя лагідною усмішкою, він сказав:
— Справа ваша вирішена, хоча й не без значних труднощів. Ми, щоправда, легко даємо дозволи для деяких католицьких країн, але в Іспанії, де віра чистіша, а засад її дотримуються суворіше, справи стоять інакше. Попри це, Його Святість, зважаючи на численні побожні пожертвування, зроблені родиною Ровельяс в Америці, зважаючи також на те, що провина обох дітей була наслідком нещасть названої родини, а не плодом розпусного виховання, Його Святість, повторюю, скасував родинні узи, які вас одне з одним поєднували. Будуть вони також скасовані й у небі; однак — щоб не заохочувати цим прикладом молодих людей до подібних провинностей — вам наказано носити на шиї чотки зі ста зерен і щодня протягом трьох років прочитувати по ним усі молитви. Окрім того ви повинні збудувати церкву для театинців у Веракрусі. А тепер маю честь побажати тобі, мій молодий друже, а також майбутній маркізі усіляких гараздів і щастя.
Можете уявити собі мою радість. Я чимшвидше побіг по грамоту Його Святості, і через два дні ми вже виїхали з Рима.
Їхали ми вдень і вночі й нарешті опинилися в Бурґосі. Я побачився з Ельвірою, яка за цей час стала ще гарнішою. Нам залишалося тільки просити двір про затвердження нашого шлюбу, а Ельвіра була вже власницею свого маєтку, тому приятелів у нас було достатньо. Ми отримали бажане затвердження, до якого двір додав мені титул маркіза Торреса Ровельяса. Відтоді йшлося тільки про сукні, наряди, коштовності й тому подібні клопоти, які приносять таку насолоду молодій дівчині, котра готується стати дружиною. Проте ніжна Ельвіра мало звертала уваги на ці приготування й займалася лише щастям свого нареченого. Настав нарешті час нашого шлюбу. День здавався мені нестерпно довгим, бо церемонія мала відбутися лише увечері в каплиці літнього будинку, який був у нас недалеко від Бурґоса.
Я прогулювався в саду, щоб якось погамувати нетерплячість, що мучила мене, потім сів на лавці й замислився над своєю поведінкою, так мало гідною того ангела, з яким я мав незабаром поєднатися. Пригадуючи всі вчинені зради, я налічив їх аж дванадцять. Тоді докори сумління знову оволоділи моєю душею, і гірко сам собі дорікаючи, я промовив:
— Невдячний сіромахо, а ти подумав про той скарб, який тобі даровано, про ту ангельську істоту, яка дихає й зітхає тільки для тебе, яка кохає тебе сильніше від життя і яка з кимось іншим навіть словом не перемовилась?
Під час цього акту розкаяння я почув, як дві камеристки Ельвіри всілися на лавці, що стояла по той бік живоплоту й почали свої балачки. Вже найперші слова привернули до себе всю мою увагу.
— Ну, то що, Мануело, — промовила одна з дівчат, — наша сеньйора має сильно тішитися, що зможе кохати насправді й дати справжні докази кохання замість тих дріб’язкових ознак прихильності, які так щедро роздавала залицяльникам біля решітки?
— Ти, мабуть, говориш, — відповіла друга, — про того вчителя гри на гітарі, який крадькома цілував їй ручку, вдаючи, що навчає її перебирати пальцями струни.
— Зовсім ні, — відповіла перша, — я говорю про той десяток фліртів, щоправда, безневинних, але якими наша сеньйора розважалася й на свій спосіб заохочувала до них. Спершу той малий бакалавр, який навчав її географії — О! Цей був шалено закоханий, вона йому ще подарувала жмутик волосся, так що наступного дня я не знала, як її зачесати. Потім отой балакучий управитель, який звітував про стан її маєтків і повідомляв про доходи. Цей мав свої способи; засипав нашу сеньйору похвалами й одурманював лестощами. Вона йому за це подарувала свій портретик-силует, ще й разів зі сто простягала крізь решітку руку для поцілунку, а скільки вже квітів і букетиків посилали одне одному!