Страница 31 из 45
— Та ти що-о, друг? Насміхаєшся?
— Н-ну, карбованця ще на пиво підкину, — роздобрів Цебрик. — Шість карбованців — це гроші. Зрештою, я ж не порося в тебе купляю і не того здорованя-сенбернара.
— За порося я і не торгувався б з тобою, — прохрипів чоловічок. — А це ж порода з пород! Голландський сетер. Та ще такий, як Бім. Та в мене охотники за сотнягу з рук вирвуть. А тобі, ладно, по знайомству дешевше уступлю. Та й пивцем ти мене пригощав — враховую. Гони шістдесят і будь здоров, керя!
— Тю... Та шістдесят — це майже моя зарплата.
Але тут Цебрик своєчасно згадав, що купляє копію Біма не для себе, шеф гроші поверне (до речі, він навіть підкреслив, що для свого онука за будь-яку ціну візьме), тому махнув рукою.
— Ат, давай свого сетера! Ось тобі шістдесят. Мені все одно, шеф гроші до копійки поверне, а його онуку радість буде.
І тільки він дав чоловічку гроші, як, покриваючи гармидер собачого торжища, пролунав сполошений крик:
— Бра-а-атці-і-і!!! Мілі-і-і-іція-а!!!
Чоловічок тицьнув Цебрику собача.
— Ховай у пазуху й масти п'яти. Міліція оштрафує ще й собача твоє конфіскує. Тут же заборонено продавати й купляти.
І, вбравши голову в плечі, зник, наче крізь землю провалився.
В одну мить незаконного собачого базару на самовільно окупованій території наче й не було.
У всіх напрямках втікали і власники собак, і самі собаки.
Власники дарма, що на двох, а, втікаючи, обганяли навіть своїх менших чотириногих братів, котрих цієї неділі вони не встигли продати.
Собача дрібнота, яка не дбає про збереження своєї репутації — болонки, пуделі, шпіци, тер'єри, такси втікали з верещанням і дзявканням, а ось солідна собача компанія — вівчарки, доги, пойнтери, доберман-пінчери — чесала з достоїнством, мовчки.
Тільки доберман-пінчер — чорний собацюра з добре теля завбільшки — ненароком збивши з ніг якусь бабу (та заверещала не своїм голосом), змушений був гавкнути... Так, не сильно, крізь зуби, та й часу не було коли поширше розкривати рота. Тому гавкнув хоч і крізь зуби й один лише раз, але так гавкнув, що в баби й мову відібрало. Надовго. І правильно. Що він — доберман-пінчер — просто так збив бабу, з нудьги? В такому сум'ятті і його самого могли збити з ніг, тут не зівай. То чого ж його верещати на увесь Червонокутський базар?..
Посеред спорожнілого торжища залишився, один лише велетень сенбернар. Його хазяїн дав драла, з поспіху забувши відв'язати свого друга-богатиря, і сенбернар водив сюди й туди налитими кров'ю очима, певно, не розуміючи, що сталося. А тоді — дійшло до нього чи що? — раптом гекнув, як добрий дядько перед сильним ударом колуна, ось так: — «Ге-ех!!!» — і рвонув з такою силою, що вирвав чималий шмат металевої ажурної огорожі й потягнув її по тротуару з гуркотом і дзенькотом, наганяючи ще більший ляк на втікаючих, як двоногих, так і чотириногих...
І тільки сіамський кіт, в паніці випавши з чиєїсь пазухи, стрілою вилетів на гладкий залізобетонний стовб і аж на самому вершечку, задерши хвоста та наїжачивши свою голубувату шерсть, розпачливо нявчав, не відаючи, певно, а як же спуститися назад з цього височезного і гладкого стовпа?..
5
— Бімко, ти будеш нарешті спати, дідько б тебе забрав?!!
Собача, прозване так Цебриком за деяку схожість із знаменитим кіногероєм Білим Бімом Чорне вухо, зачувши нарешті живий голос серед чужої, холодної і такої страшної ночі, де не було теплого маминого живота і її пестливого рідного язика, підстрибнуло і що було духу радісно задзвякало, бо гавкати, як гавкає все солідне й поважне собаче плем'я, воно ще не вміло та й поки що не мало на те вокальних даних.
А оскільки новоохрещений Бімко ще, на щастя, не. розумів значення вельми поширеного серед людей дружнього побажання: «Дідько б тебе забрав!..», то енергійно замахав куценьким хвостиком, потім підстрибнув і, не знаючи, як ще виявити свою буряну радість, закрутився посеред кімнати дзиґою.
— Ну, годі, годі, — позіхнув Цебрик. — Так і бути: віддам тебе, не дідькові, а — шефові... Хоча різниця між ними, правду кажучи, незначна, але шеф, принаймні, хоч гроші за тебе поверне. Таке мале, а шістдесят рубчиків за тебе відвалив. Що то значить знаменита мисливська порода — голландський сетер-гордон. Прямо тобі принц заморський і кум королю!
«Принц заморський», відчувши, що до нього ніхто не йде, а слова, бодай і з теплотою мовлені, ще ніколи не гріли його, то він ображено так заскавулив, наче лезом шкріб по склу.
— Ну, брат, ти і мастак давати концерти серед ночі. — Цебрик простягнув руку і погладив тремтяче крихітне тільце. Бімко на радощах перевернувся на спину, задер, лапки, замахав ними, як тільки міг, а не знаючи, як ще гарячіше подякувати Цебрику за увагу, пустив тоненький щоправда, тепленький фонтанчик...
— Та ти, виявляється, культури й не нюхав? А ще з роду знаменитих голландських сетерів! — відчитував його Цебрик. — Та порядний сетер за такий вчинок у куток би тебе поставив. Це як кожен цвіркатиме на радощах, то що ж тоді буде, га? Ось віддам тебе шефу, можеш його хоч і всього на радощах оббризкати, а я тут при чім?
Бімко ображено повискував.
— Що, не любиш, коли тобі мораль вичитують? Ох-ха-ха!.. Хто її, ту мораль, переварює. Остання собака і та намагається відвернутись, коли їй мораль вичитують... Та годі, годі, не буду більше тебе виховувати. Таке мале, а яку колотнечу здійняло! Спи, ніч для того і є, щоб спати.
Давши собачаті таку мудру вказівку і розтовкмачивши йому значення сну в житті всього живого, Цебрик, гадаючи, що свою місію він виконав чесно, а тому повернувся до стіни, смачно позіхнув і тільки-но склепив повіки, як Бімко здійняв таке відчайдушне скавучання, що довелося вставати.
— Бімко, май же совість! Третя година ночі. Оце заплатив на свою голову шістдесят карбованців. Коли б знав, то й ламаного п'ятака за тебе не дав би! Голландський сетер нещасний! Та ти з породистими сетерами, видно, й не ночував разом!
Взяв Бімка на руки, собача затремтіло і, скімлячи та шкрябаючись, намагалося залізти Цебрику в пазуху.
— Ей, ей, ти мене не плутай зі своєю мамкою. А-а-а... Та спи, чорти б тебе взяли! А-а-а, а-а-а... — Цебрик заходив по кімнаті, гойдаючи собача, що враз почало затихати. — А-а-а... Ось завтра віддам тебе шефу, можеш у нього влаштовувати нічні концерти, а з мене — досить! Та, зрештою, я й сам можу кому хочеш концерт влаштувати... А-а-а... а-а-а...
Із спальні, у довгому, аж до п'ят халаті, вийшла мати, сперлась об одвірок, журно хитала головою.
— Ну чого ви, мамо, серед ночі ото головою хитаєте? Собача спати не дає, а тут ще й ви...
— Ох, Родіон, Родіон...
— Скоро тридцять років, як я вже Родіон.
— Ох, Родіон!.. Хіба я засну, як у мене син такий... непутящий? Лежу, з боку на бік перевертаюсь та все зітхаю: в інших матерів сини як сини, а в мене... Не син, а горобець якийсь. З однієї роботи на другу пурхає. Та хоч би ж роботи які людські, а то... посуд миє.
— Ну, заспокойся! Поїду на якусь ударну новобудову. Тільки спи спокійно ночами.
— Заснеш, як інші матері вже давно онуків мають, а мій син серед ночі собача заколисує... Ні сім'ї, ні дітей...
— А що я маю робити, як воно скавучить? А-а-а... — знову заходив по кімнаті Цебрик. — На вулицю ж його не вижену. А-а-а...
— Ось перестань хоч аакать! Дожилася! Мій син для начальства собак купляє.
— Я виконую особисте доручення шефа, — уточнив син.
— Авжеж, розумного не пошлють, а дурному тільки собак і купляти. Господи, і в кого ж ти тільки такий удався?
— Тихіше, ма!.. Розбудиш цього малого сетера голландського, то й тобі спати не дасть. Сама його тоді будеш заколисувати.
— А ти йому колискову заспівай, — порадила мати з серцем і, зітхнувши, пішла у спальню.
Цебрик ще трохи погойдав собача (колискових він не знав, а затягнути щось на зразок «На тебе сошёлся клином белый свет...» не зважився, бо в сусідній квартирі всі давно спали, а міжквартирні перегородки звісно які... кашлянеш, а сусід уже й перевертається) і почав скрадливим кроком рухатись у куток, де були вимощені ганчірки. Діставшись туди, обережно опустився на коліна і, не дихаючи, нечутно поклав Бімка на ті ганчірки, вкутушкав його зверху старою шерстяною сорочкою і, так же скрадаючись, дістався до ліжка, але тільки-но підняв ногу, щоб шмигнути під ковдру, як Бімко, виявивши обман, здійняв обурливе дзвякання. І було від чого. Бідне собача вперше на власному гіркому досвіді переконалося, що межи людьми ще поширена така неприємна штукенція, як окозамилювання.