Страница 30 из 45
Чоловічок знизав плечима, але досить бадьоро прохрипів:
— Бу зроблено! Сам собакою стану, а сетеряку тобі й з-під землі вирву!
— Та гляди... Щоб сукин син, як дві краплі води, був похожий на Біма. Ну, на того, що в кіно знімався. Для ясності малюю тобі його портрет: білий, крапчастий, з коричневими підпалинами та відвислим чорним вухом. Второпав? Не забудь тільки: з одним чорним вухом. То як, виручиш?
Чоловічок у куцому піджачку шморгнув червоно-сизим носом, подумав (а втім, коли мав ще чим думати), прискалив одне око, на Цебрика глипнув, потім на пузату пивну бочку з червонястим раком, що навіть вареним гордо тримав кухоль пива з отакезною шапкою піни, натужно ковтнув слину, ожив.
— Пригости, керя, кухлякою, бо щось моя макітра той... Як Райкін казав: не сибрижає.
Цебрик пригостив.
Чоловічок схопив кухоль обома руками (однією вже не міг донести його до рота, тремтіла, як вібратор), підніс до рота, зацокотів об край зубами.
— Приходь на базар... Червонокутський, — ковтав він пиво і говорив одночасно, власне, хрипів: — Де той... собачники збираються... Буде тобі... ги-ик... Бім.
***
Виявляється, біля входу в Червонокутський базар щонеділі збирається собаче торжище. На тім самім базарі, де продажа тварин заборонена і заборонена вже давно, років зо три чи п'ять тому і про ту заборону навіть застерігає вицвіла офіційна (і сувора-пресувора) постанова, що висить при вході в базар. Якраз там, де... продають собак. Бо хоч собачий базар і перенесений аж за місто, на спеціально виділений майданчик, але охочих туди теліпатися (ні серед тих, хто продавав, ні серед тих, хто купляв) поки що не було і, очевидно, вони й не скоро з'являться.
Тому всі ці роки, відколи з'явилася грізна заборона, собачі торгівці по інерції (от уже справді загадкова штука інерція, ніяким, бодай і найсуворішим законам не підвладна!) збиралися й далі на старому місці. Щоправда, бодай на п'ядь території базару їх уже не пускали, але собачники — люди не горді, окупували пішохідний тротуар вздовж огорожі та й проводили тут свою незаконну торгівлю живим товаром.
І що тільки не виставлялося на тім самочинно захопленім у міської влади тротуарі: тер'єри, болонки, пуделі, шпіци, такси і ще бозна-який гавкаючий кімнатний дріб'язок, котрий за стандартами кінології не тягнув навіть на окремі породи, а йшов по неписаній графі незаконнонародженого гібриду швидких на знайомство, всюдисущих дворняжок без роду-племені і породистих, але неперебірливих псів з дипломами та знаменитими собачими предками.
Це — прямо посеред тротуару, попід ногами в перехожих, а попід металевою ажурною огорожею збиралося собаче товариство посолідніше, показне породою, і екстер'єром, і медалями, і знаменитими предками, і...
— І-і, куди т-твоє діло! — як казав один дядько, котрий на похмілля забрів на собаче торжище. — Як придивишся — морди во! Все загряничні, не наші. А дипломи!.. А медалі!.. Як ото у спортсменів-чемпіонів. І-і, куди нам до тих собак!..
Продавалися попід огорожею вівчарки, доги, фокстер'єри, гончаки, спанієлі, сетери, пойнтери, доберман-пінчери, і... «І-і, — процитуємо ще раз дядька, — куди т-твоє діло!..»
Ледве Цебрик з'явився на тім тротуарі, як тип, увесь обвішаний собачими медалями, жетонами та трикутниками, схопив його за рукав.
— Купи дога. Бачиш, — ткнув себе в груди, — увесь у медалях. Дома ще половина зосталася.
Цебрик, оглушений гавкотом і галасом в тім юрмиську, спершу й не второпав, хто з них дог, а хто — господар.
Інший зі спритністю фокусника витягував із пазухи щенят різних порід і тикав їх в обличчя кожному, хто мав необережність проходити мимо.
— На всі смаки собаки. Купляй, налітай!.. Собака — друг людини. Продаю друга за безцінь!..
Де-не-де в гамірному собачому хорі чулося й пискляве «няв-няв». Продавали здебільшого сіамських котів, злих, неласкавих, але — що поробиш? — модних. Сіамці, як правило, поважно сиділи, на плечах у своїх господарів (дехто а торгівців прив'язував їх ремінцями до власних ший) і, звичайно ж, зневажливо позирали на собаче сум'яття внизу. Та досить було якому-небудь велету — доберман-пінчеру чи пойнтеру — вискалити на них око, як горді сіамці, забувши про гонор, миттю ховалися за шиї своїх господарів.
В одному місці юрмився щільний гурт цікавих. Заінтригований Цебрик протиснувся й собі туди і в першу мить відсахнувся. У колі стояв рудувато-сірий, з коричневими підпалинами собака. Та де там собака! Собацюра! Собацюрище! Вовкодав незнаної породи. Сягав він доброму дядькові по пояс. Голова — більша за людську, очища червоні, кров'ю налиті, морда — отакезна. Бульдогова. А щелепи — бррр!!! А лапи... завтовшки з добру руку доброго дядька. А пазурі!..
Страхопудало! Шия, як у бика, спина наче лежанка... Кинеться на тебе таке одоробло — з ніг зіб'є. А схопить щелепами — і не кавкнеш!
— Хто ж то? — вражено протяг Цебрик, бо раніше навіть не підозрював, що в собачому племені водяться такі богатирі.
— Сенбернар, — пояснили йому.
Тут у коло вужем пролізла якась цікава до всього баба й заголосила, хитаючи головою:
— Ой ти ж мій біднесенький собачка!.. І чого це вони на тебе всі повитріщалися?
І в пориві ніжності погладила «бідненького собачку» по товстелезному хвосту.
Так, легесенько погладила, ласкаво.
Сенбернар ліниво повернувся, з подиву вирячив на старушенцію свої очища, відкрив пащеку (стара від такого видива ледь не зомліла) і гавкнув, що мало означати: «Ну чого ти лізеш до хвоста, бабо? Що тобі — робити нічого? Теж мені цяцьку знайшла! А вже не маленька, пора б і знати, що чіпати чужі хвости не зовсім і пристойно!..»
Стара, хрестячись, пірнула в натовп.
Між ногами в сенбернара (він виявився собачим батьком) вовтузилося двоє тлустих, опецькуватих собачат — в мініатюрі точна копія свого здоровенного батька. За кожне собача господар правив, по сто п'ятдесят карбованців.
«Кабана можна за таке цуценя купити, — похитав головою Цебрик. — І хто ж за них стільки грошви відвалить, га? Чи люди подуріли вже зовсім?..»
Але тут його хтось смикнув за рукав і обірвав подальші роздуми. Цебрик обернувся, перед ним стояв знайомий чоловічок в куценькому витертому піджачку. В руках він тримав щось загорнуте в шмат ряднини.
— Ей, друг?.. Це ти Біма хотів?
Тільки тут Цебрик, нарешті, згадав, для чого він сюди прийшов.
— Ну?.. — нетерпляче запитав: — Дістав?
— За кого ти мене маєш? — з потугою на гордість прохрипів чоловічок. — Сказав — закон.
Цебрик хотів було сказати, що він має його за алкаша (ач, як трясуться руки, ряднини вже не може розгорнути спокійно), але стримався. «Чорт з ним, — подумав, — аби щеня дістав. Дітей я з ним, як кажуть, хрестити не буду...»
Чоловічок з червоно-сизим носом нарешті розвернув.
На ряднині в нього сиділо собача, маленьке, злякане, тремтливе, але... Але це була точна копія «кіношницького» Біма: біле, крапчасте, з рудими підпалинами по боках, вуха відвислі, одне — чорне-чор-нюще...
— Що й потрібно було довести! — весело вигукнув Цебрик. — Ну, здорово. Виросте — вилитий Бім буде!
— Точно як у кіно, — підтвердив чоловічок. — Чистокровний голландський сетер-гордон. Один на все місто був, для тебе вирвав. А предки в нього кращі, ніж у нас з тобою. У батька і діда — купа медалей, у відро не вбереш! І навіть його собача баба з пачкою дипломів. Бери хутчій, бо як побачать мисливці такого сетеряку, то з рядниною в мене з рук вирвуть.
«Гм... Скільки ж йому дати? — міркував Цебрик, мнучи в кишені всю свою зарплату — 65 карбованців. —Таке цуценя та ще й не сенбернарової породи, мабуть, дріб'язок коштує?.. Відвалю йому на півлітру і хай котиться звідсіля та знає мою щедрість».
І дістав купюру.
— Гаразд, беру. Цей сукин син якраз підійде моєму шефу. Ось тобі п'ятірка, здачі не треба.
Чоловічок у потертому піджаку ображено шморгнув червоно-сизим носом.