Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 29 из 45

Так Цебрик опинився у хімлабораторії науково-дослідного галузевого інституту на посаді молодшого лаборанта, чи то пак, на простій, звичайній, не науковій мові — мийником лабораторного посуду. На ту посаду — молодшого лаборанта — ніхто, крім пенсіонерів, не зазіхав, тож Цебрика взяли. Хоч і непутящий, літун, але ж і не пенсіонер, котрого аж ніяк не використаєш для особливих... гм-гм... делікатних доручень. А шефові потрібен був... ні, ні, не ад'ютант, шеф, слава богу, не генерал який (хоча, приміром, і генералом міг би бути запросто, адже що-що, а командувати він уміє, але доля поквапилась і зробила його завлабом), а так — молодий чоловік на похваті. І, звичайно ж, без перспективи, щоб, чого доброго, бува, не переріс самого зава.

Тут і попався Цебрик, якраз такий, який і потрібен був: літун, непутящий, без перспективи і — що головне — без впливового дяді...

3

З тиждень завлаб чи, як його всі величали, шеф Пав-Пав (Павло Павлович) приглядався до нового непутящого і безперспективного, мийника, а тоді викликав його до себе у кабінет.

— Ось що, Родіон Цебрик, — Пав-Пав відкинувся на спинку крісла, зручніше вмостився, а Цебрик зручніше переступив біля завового столу з ноги на ногу, бо стояти доведеться, може, й довго, а шеф нікого (звичайно, нижчих рангом) і ніколи не запрошує сідати, вважаючи, що від такого фамільярно-ліберального сидіння підлеглих у його кабінеті недалеко й до порушення дисципліни. — Працюєш ти в моїй установі... ее... добросовісно і зарекомендував себе передовим мийником лабпосуду. Отже, я думаю, що тобі вже можна доручити і важливішу справу.

— Цілком з вами згоден, шеф! — весело відтарабанив Цебрик і подивився на Пав-Пава світлими, дещо наївними очима. — Нічого не буду мати проти мого подальшого зростання на ґрунті миття пробірок і колб!..

— Гм... — шеф нахмурився, бо гумору не сприймав, вважаючи сміх чимось несолідним для його солідної фігури та посади. — Так ось, як ти відносишся до... гм-гм... собак?

— Я?.. До собак?.. — з подивом перепитав Цебрик і навіть ступив ближче до столу (така фамільярність теж не сподобалась шефові, бо кожен працівник лабораторії мусить інтуїтивно відчувати незриму дистанцію між ним і шефом і зобов'язаний поштиво дотримуватись, не забуваючи, хто є хто). — Хай собаки думають та виясняють зі мною відносини, а я ще не вияснив своїх відносин із Люською Незайманою.

— На запитання керівника, — шеф застережливо підняв вказівного, а отже, і керівного пальця, — треба відповідати... кгм-кгм... коротко, точно і конкретно. Як ото в армії: єсть... Ну і так далі. Так ось, як ви ставитесь до собак?

— Ставлюсь до них... — Цебрик знизав плечима. — Ну, щоб дуже, то мовби і не той... Ну, ставлюсь як до собак. Що ж тут мудрувати? Собака вона і є собака, як до неї не стався.

— Затямте, Цебрику, — шеф авторитетно постукав керівним пальцем по столу. — Собаки, як і взагалі тварини, це брати наші менші. Ясно?..

— Ти диви-и... А я і не знав, що в мене скільки братів по вулицях бігає... Тепер буду з ними хоч родичатися.

Шеф, як культурна й інтелігентна людина, тіпнувся од такого просторікування, але Цебрик глянув на нього такими невинними, світло-добрими очима, що Пав-Пав змушений був змінити гнів на милість.

— Ти... — перейшов він на «ти», бо в розмові з підлеглими дозволяв собі й не такі переходи (до речі, не дотримуючись на тих переходах ніяких правил вуличного руху), — напевне, дивився знаменитий фільм «Білий Бім Чорне вухо»? Так ось мені потрібен отой Бім...

— Що в кіно знімався? — не второпав Цебрик.

Шеф поморщився.

— З тобою говорити — треба добре перед цим поїсти... Не той самий, а така саме порода. Сетер називається. Голландський сетер-гордон. Але мені потрібен не сетер взагалі, не голландський сетер-гордон, а голландський сетер-гордон плюс точна копія Біма. Тобто: білий, крапчастий, з рудими підпалинами на боках і з відвислим чорним вухом.

— Сторожувати лабораторію чи, може, пробірки мити? — поцікавився Цебрик.

— Для онука, — шеф про себе вирішив не реагувати на глупі запитання цього; видно... мм... недалекого мийника. — Як побачив онук кіно про Біма, так звідтоді й не дає проходу: хочу Білого Біма з чорним вухом!.. Щоб точнісінько, як у кіно.

— І більш нічого він не забаг? — із занепокоєнням поцікавився Цебрик.





— Ні! — не втримавшись, різко відрізав шеф, але по хвилі, оговтавшись, взяв себе в руки. — Так ось... кгм-кгм... У дітей треба виховувати потяг до тварин, зміцнювати в них гуманізм, доброту. І, звичайно ж, прищеплювати їм любов до тварин — цих братів наших менших... Як там у Єсеніна? «И зверьё, как братьев наших меньших, никогда не бил по голове...»

— Звичайно, кому подобається, як його по голові б'ють, — згодився Цебрик. — Хоч ти собака, приміром, хоч людина, а голова в тебе одна. І чи дурна вона, чи розумна, а твоя, як кажуть, рідна-ріднісінька... Я от пригадую...

— На пенсії будеш згадувати, — перебив його Пав-Пав. — А зараз перейдемо до діла. Вірніше до Біма. Отже, я доручаю тобі за будь-яку ціну дістати для мого онука точнісінько такого Біма, як ото у кіно знімався... Знаю, знаю, нелегко, а ти прояви ініціативу, як кажуть, творчий підхід до діла. І вважай це... ее... громадським навантаженням.

— Єсть вважати придбання собаки для вашого онука громадським навантаженням! — по-військовому відчеканив Цебрик, тільки в світлих, трохи наївних його очах спалахнули глузливі вогники.

— Ну ось і похвально, — звівся за столом шеф. — І не забувай: я тебе, літуна, у свою лабораторію взяв, довірив тобі таку відповідальну справу, як миття пробірок. Отже, ти мусиш оправдати моє високе довір'я!

4

Де продають собак, та ще таких, як у кіно знімають, Цебрик, чесно кажучи, не знав, бо собаки досі його не цікавили. Але прохання шефа... чи то пак, громадське навантаження треба виконувати, і Цебрик, аби зібратися з думками, гайнув до Люськи пити пиво. З кухлем пива воно якось... мм... більш голова макітрить.

Отож, сидячи з кухлем пива на перевернутому ящику, і познайомився Цебрик з одним неголеним чоловічком у потертому куцому піджачку. Власне, «познайомився» — не те слово. Чоловічок той у куценькому піджачку з вистрьопаними рукавами, загледівши, що Цебрик п'є пиво, затремтів, кинувся до нього з простягненими руками й захрипів:

— Бра-аток... Залиш хоч на денці... похмелитися. Го-горить все у нутрі проклятому.

І, не діждавшись запрошення (а втім, яка церемонія: го-ори-ить!), майже силоміць вирвав у Цебрика з рук недопитий кухоль, одним духом перехилив його (Цебрик здригнувся, бо здалося, що той чоловічок і сам кухоль ковтне, ач, як зубами видзвонює!), якусь мить сидів, як осліплена сова серед білого дня, а тоді з шумом перевів дух.

— Ху-ух!.. Полегшало... — і до Цебрика: — Та ти той... сиди, я сам кухоль Люсьці віднесу.

— Ну ти ж, брат, і даєш, — аж головою похитав оторопілий Цебрик. — Це ж треба так допитися.

— При чім тут — допитися? При чім? — враз почав сікатись чоловічок. — При чім, питаю, як похмелитися немає за що. Життя в мене собаче, а ти... допився. Ти мені дай похмелитися, і я знову буду як дзвін густи!

При згадці про собаче життя Цебрик ураз насторожився.

— Якщо в тебе собаче життя, то мусиш мені в однім ділі посприяти. Можна сказати, собачім. А з мене, сам знаєш... Могорич.

— О-о-о.... — аж затремтів чоловічок. — Та за ви-пивон що хочеш для тебе зроблю! Кажи пошвидше.

— Тоді слухай, алкаш, — з цим чоловічком Цебрик вирішив не церемонитись. — Коли в тебе собаче життя, то, може, знаєш, де можна собаку дістати? Тобто, не собаку, а щеня.

— Сукиного сина? — зрадів чоловічок. — Буде зроблено!

— Але щеня роздобудь не якесь там... задрипане, а з роду самих голландських сетерів. Чув про таких видатних собак?