Страница 28 из 45
«МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ...»
1
— Ох, Родіон, Родіон!..
— А я вже скоро тридцять років, як Родіон!..
— Та знаю... Тридцять скоро тобі стукне, а ти... — мати помовчала, ворушачи сухими, тонкими губами, ніби подумки перебирала увесь свій словниковий запас, але, певно, так і не знайшовши отого єдиного, отого вагомого, так доконче потрібного їй у цю хвилину слова, тільки рукою махнула, — ... всього-навсього Цебрик непутящий!..
— Як кажуть: і на тім спасибі, — ліниво озвався Цебрик, видраюючи власне підборіддя електробритвою «Харків-30». — От візьмемо для прикладу Гамлета. Батько в нього знаєш хто? Во!.. — Цебрик сам собі в дзеркало показав великий палець, котрий мав підкреслити всю значимість отого «во». — Тому й синок його Гамлет, знаєш ким став? Принцом датським. От! А я в Цебриків народився, то й сам... Цебрик. А хіба з таким допотопним прізвищем славетною особою станеш? Видатний Цебрик!.. Геніальний Цебрик!.. Правда, не звучить?..
— В інших так чомусь звучить, — заперечила мати. — Он небіж твого дядька теж Цебрик. А бач у війську аж до самого єфрейтора дослужився!
— Ну, знаєш, ма... Не кожен здатний на такі подвиги, — син весело підморгнув до свого відображення у дзеркалі. — А ми люди скромні, прості.
— Твій батько Данило Цебрик... — почала було мати, та син, як істинне дитя ентеерівського віку, безцеремонно її перебив:
— Чув, чув уже! Батько мій був людиною роботящою, шанованою. Майстром на всі руки. І скільки років на заводі працював, стільки й висів його, як ви кажете, патрет, на дошці Пошани... Так чи ні ви мені щодня вичитуєте про трудові успіхи мого предка?
— Пустомеля ти, пустомеля, і в кого ж ти тільки вдався? — мати хитала головою явно не зовсім весело. — Ні сім'ї в тебе, ні спеціальності. То там попрацює, то там... А це вже — сказати кому і то невдобно — посудомийкою став.
— Не посудомийкою, ма, а — лаборантом.
— Лаборант?! — сплеснула мати руками. — Ой-ой!.. Та що ж ти там хоч робиш? Посуд миєш!
— Не посуд, а — пробірки, — поправив син. — І не для чогось там, а для наукових цілей.
— Та що ж вони... борщ у тих пробірках варять?
— Еге, якби борщ, а то воду бовтають. Змішують воду з водою і бовтають. А потім виливають у раковину. Як каже наш шеф: науку рухають. А ось куди її рухають, вперед чи назад, то я вже не цікавився.
А мати знай своє: головою хитає.
— Ох, Цебрику, Цебрику...
— Та що ви, ма, причепилися до нашого з вами спільного прізвища? Воно, скажу вам, ще й нічого. От коли я в армії служив, то мене завжди старшина перед строєм хвалив. А товаришеві моєму, Василеві, завжди застереження робив... Що в тебе за хвамилія? — кричить бувало до Василя. — Го-ло-бо-родь-ко!.. Доки скажеш, так і в роті пересохне. От в Родіона хвамилія що треба: Цебрик! По-військовому звучить: Цебрик — два кроки вперед!.. Цебрик — два наряди поза чергою! А то — Го-ло-бо-родь-ко!
Цебрик, нарешті, закінчив голитися і з шумом видув з бритви зрізане волосся.
— Ось так, ма...
— Куди ж ти зібрався?
— Служба... — Цебрик, розглядаючи в дзеркалі своє кругле біляве обличчя з світлими невинними очима, зітхнув: — Ех, коли б не мішечки попід очима, то за сімнадцятилітнього зійшов би!
— Пити треба поменше, — дорікнула мати.
— Знаю, — одказав син. — Але я і так п'ю менше, як хочеться. Фінанси не дозволяють.
— Ох, ти горе моє!.. Яка ж у тебе служба в неділю?
— Вважайте, ма, громадське навантаження. Виконую особливе і дуже делікатне завдання свого шефа. — Цебрик солідно відкашлявся і, тикаючи пальцем у своє відображення у дзеркалі, повчально-велемовно (певно, копіюючи шефа) прорік: — Май на увазі, Цебрику: вимити по-справжньому брудну пробірку — це теж наука! Мистецтво! І — відповідальне, адже брудна, не досить ефективно вимита пробірка штовхає науку не вперед, а — назад. А правильно вимита пробірка теж штовхає науку. Тільки вже вперед. Тож і рухай вперед науку. Вдосконалюй майстерність, набувай досвіду, студіюй літературу і працюй над собою. І ні в якому разі не заспокоюйся на досягнутому. Тільки вперед! Застосовуй в своїй роботі нові, прогресивні методи. Затям: консерватизм у митті пробірок, — Цебрик похитав пальцем з боку в бік, — не-до-пу-сти-мий! І взагалі... кгм-кгм... — Цебрик з уявної склянки сьорбнув води, — будеш мене слухати, дивись, літ так через... ее... двадцять до старшого лаборанта дослужишся. І тобі єдиному довірятимуть... ее... особливі пробірки мити. Старайся! Служи!..
До матері повернувся.
— О-о!.. Чула, ма, яка у мене перспектива? Аж дух забиває, — і не можна було зрозуміти, жартує він чи серйозно. — Честь маю відкланятись для виконання спецзавдання шефа!..
2
Як уже читачі переконалися, мати називала свого Цебрика непутящим. Називала, але десь у душі (глибоко, звичайно), як і всі, між іншим, матері, вірила, що син у неї найкращий, ось тільки просто не везе йому, але не сьогодні-завтра фортуна повернеться до нього лицем, він схаменеться, візьметься за розум, одружиться, влаштується на путню роботу і тоді... Що буде тоді, мати гаразд, ще й не уявляла, але вірила: щось мусить змінитися. Та й пора вже: третій десяток її син розміняв, допоки ж ото колобродить, як неприкаяному?..
Працівники ж відділів кадрів, з якими мав справу Цебрик, дружно величали його літуном. І мали на те всі підстави, адже в трудовій книжці Р. Д. Цебрика зі сторінки на сторінку тяглися одноманітні сумні ряди: «Прийнятий... Звільнений...» І дати, дати, дати... Як ото на кладовищі.
В школі Цебрик непогано малював, оформляв стінгазети, стенди. І хоча десятирічку закінчив лише з двома п'ятірками (з малювання одна, а друга по фізкультурі), все ж відважно поїхав у Львів поступати в поліграфічний... Та виявилося, що малюванням він володів чисто шкільним, на інститут воно не тягло.
Повернувшись зі Львова, Цебрик з півроку гудів у якусь дудку в ресторанному оркестрі і під його дудку, як він хвастав, танцювали хіба ж такі типи! Але невдовзі та дудка йому остобісіла, він перейшов на барабан, завзято глушив у ресторані всіх клієнтів, аж доки не пробив у тому барабані дірку, за що й був вигнаний геть з оркестру. Але це було навіть на руку, бо від того триклятого барабана він і сам заледве чи не оглух.
На цьому барабанно-музикальна діяльність Цебрика й закінчилася. І він, з тиждень позакапувавши вуха борним спиртом, — від клятого барабана довго ще гули в голові джмелі — гайнув у світ широкий, в межах, звичайно, рідного міста.
І де він після того тільки не працював!
У театрі робітником сцени, в худфонді ґрунтував полотна для різних стендів та діаграм, у фірмі побутових послуг «Дружба», вантажником на якомусь підприємстві, робітником у «Гастрономі», був учнем слюсаря, їздовим у квітниковому господарстві і ще бозна-де і де був... Звідусіль дуже швидко розраховувався (за власним бажанням, звичайно) і шукав нового місця. Кожна робота, якою б вона не була, його цікавила, але тільки на півроку чи на рік, а потім він нудьгував, відчував потяг до мандрів (поки що в межах міста) і знову зривався на пошуки нового місця... Але чим далі, тим все важче й важче ставало знайти роботу. У відділах кадрів, гортаючи його трудову книжку з безкінечними рядками: «Прийнятий... Звільнений», тільки за голови хапалися: «Ну, знаєте!.. Немає в нас роботи. Одне місце було, але вже іншого взяли. І що б вам було раніше прийти... Жаль, жаль...»