Страница 25 из 28
Кінь подався, гетьманшу вирвало з сідла, і вона повисла у зашморзі під брамою… Те саме було вчинено і з її коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а він її обкрадав…
Закохані – голі-голісінькі – посмикались під брамою в зашморгах, посмикались і затихли.
Навіки.
Як Олена Прекрасна зі Спарти, так і Олена Прекрасна з Чигирина закінчили навдивовиж однаково, адже знехтували правічним застереженням: не сій вітер, бо пожнеш бурю…
А старому гетьману ще довго-довго іноді вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспівує:
І тоді гетьман відчував на сухих пошерхлих губах, на язиці такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патріархом Паїсієм, коли він вінчав його з Оленою Прекрасною…
Але вряди-годи згадував – мимовільно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотів, – як син Тиміш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:
– Зміючка Оленка…
А раптом… раптом вона і справді була такою – зміючкою Оленкою? Тільки хотіла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацької України, який так її кохав… так кохав…
І тоді, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душі нестерпно гірким, і він до кінця свого життя так і не зміг позбутися тієї гіркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.
Вона ж – зміючка Олена…
І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навіщувала вона, зміючка Олена.
Коли її вже голу садовили на коня і в’язали їй за спиною руки (дивно, але тієї миті в душі гетьманича навіть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його він поспішив хутчій стлумити в собі, як гаддя яке – він був дещо жорсткуватим і сентиментів не терпів), так ось тоді вона якось чи не насмішкувато глянула на спадкоємця її чоловіка і раптом проказала, як проспівала:
– Бувай, гетьманичу! До скорої зустрічі!
– Але ж ти йдеш на той світ, – здивувався Тиміш.
– Тому й кажу тобі: до скорої зустрічі!
І – як у воду, бісівка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю із помсти – відьми, вони на все здатні.
– А в цьому світі, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою ніхто не буде побиватися, крім, хіба, твого батька.
Тиміш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислі передати йому свою владу і зробити сина гетьманом України. І був би Тиміш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби зміцнити свій вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдові спалахнула затята і кривава боротьба за владу, і в тій колотнечі господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тиміш Хмельницький двічі ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вересні 1653 р. під час другого походу Тиміш в одній із сутичок біля Сугави був смертельно поранений і помер на руках у товаришів. І сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків…
Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедія: адже він утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана України…
Тимоша поховають із військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського.
Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого він мав такі надії, то й не відпустило до кінця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гірко… Ні, не тому, що помирає – із цим він уже тоді змирився, – а тому, що втратив такого сина, надію свою і надію України.
Горе своє гамував у серці, зовні залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побуті відзначався невибагливістю і скромністю. Як і в етикеті. Венеційський посол Альберто Віміна згадував про свою зустріч з гетьманом:
«Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті стоять тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висять лук і шабля – єдина зброя, яку він звичайно носить…»
А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.
«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»
Частина четверта
Амінь тобі, великий муже!
…Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! Та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь,
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь.
І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.
Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.
І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):
Іноді задумливо озивався:
– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…
– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.
– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.
А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)