Страница 24 из 28
Тут мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесик почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати мені принесла…
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
А він чує, що не матінки голос, і каже:
– Пливи, пливи, човнику, далі!..
А коли ненька його гукала, то, впізнавши її голос, Телесик до берега приплив, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
От змія бачить, що нічого не вдіє, надто в неї товстий голос, то пішла до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Змія пішла до берега і стала Телесика кликати, а він подумав, що то мати його гукає. Приплив до берега, змія його ухопила з човна та й принесла до своєї хатки.
– Зміючко Олено, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.
Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
– Сідай, Телесику, на лопатку!
– Але ж я не знаю, як сідати, – і руку на лопату поклав.
– Так? – питає?
– Та ні ж бо, ні! Сідай зовсім!
Він поклав голову:
– Отак, може?
– Ні-бо, сідай увесь!
– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.
– Та ні-бо, сідай увесь!
– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, заліз на превисоченного явора біля двору та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Олено, відчини!
Не чуть.
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка – вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються на траві.
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
От вони й угледіли Телесика на яворі і все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…
Коли це летять гуси, Телесик їх і просить:
…Із серденьком, що тріпотіло й завмирало, слухав маленький Тиміш мамину казку про кмітливого і небоязкого Телесика – ненавидячи зміючку Оленку та радіючи, як Телесик її перехитрив…
Гусеня, що відбилося від своїх, тоді врятувало Телесика, взявши його на крилята свої. І понесло – як явір уже тріщав і хилитався, так зміюки його завзято гризли, – до батенька…
Пригадуючи казку свого дитинства, Тиміш і звав злу мачуху зміючкою Оленкою і мав від того якусь не дитячу втіху.
Звав, звісно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який ніяк не міг забути завданої йому ще в дитинстві кривди, звав мачуху зміючкою Оленкою навіть і тоді, коли вже виріс і заматерів у доброго козака; звав, бо все не міг позбутися образи, завданої йому мачухою. І йому завданої, і батькові його, який теж – щоправда, потай – страждав від того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.
Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас і сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощається. Тим паче, зміючці Оленці. І Тиміш без жалю й співчуття виніс їй крутий вирок.
Козацькі звичаї були суворими. З давніх-давен на Січі тяжко каралися такі злочини, як бійка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадіжки чийогось та громадського добра, втрата совісті та обов’язку перед товариством, зрада товариства і справи, якій служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирішити долю гетьманші (а втім, про себе він її вже остаточно вирішив) і винести їй належну її вчинкові кару, в Суботові, щоправда, за відсутності гетьмана, спішно було зібрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин і знатних козаків.
– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за її діяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…
Так почав Тиміш, який за відсутності гетьмана був за старшого в Суботові.
– Лютою, – повторив, – чи…
– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тільки лютою!
Тиміш схвально кивнув, іншої відповіді від старшин і знатних козаків він і не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала іншої. Гетьманша вчинила не одне зло, а відразу аж три злодіяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадіжками з полкової каси, підбивши до цього і свого коханця, взяла участь у потаємній змові проти гетьмана – із замахом на його життя.
– А кожна така кара заслуговує смерті. А їх зібралося три. Тож і виходить, що гетьманшу треба тричі карати смертю.
І рада остаточно винесла вирок, що не підлягав переглядові: смерть!
Гетьманич схвалив її рішення.
Звістку про те, що їй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокійно – Тиміш од неї такої мужності не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодіяння її не можуть бути прощені чи пом’якшені – вона залишалася все тією ж зміючкою Оленкою, як звав її Тиміш.
І хоч кару їй винесли сувору, Тиміш іще відчував до неї лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрібна хоч якась поблажливість, тим паче до жінки, але гетьманич нічого з собою та зі своїми почуттями вдіяти не міг – так ненавидів мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тоді ледь-ледь було похитнулася – злодійку вже повалено. Та ще коли він побачив, з якою відвагою вона трималася і з яким спокоєм зустріла винесений їй найвищий вирок.
– Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.
– Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!
Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.
– Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.
Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.
– Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!
Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками своє стидне місце…
І Тиміш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жінки у ній він тієї миті не бачив, тільки відьму. Козаки теж бачили у ній відьму, але дивувалися: роздягли її догола, але хвостика, як то має бути у відьми, в гетьманші не виявили.
– Відводить, бісівка, очі, – вирішили судді.
І тоді Тиміш вигукнув, намагаючись дивитися в очі мачухи:
– Оце тобі, зміючко Олено, і за Телесика, і за все твоє зло, заподіяне гетьману! – До козаків крикнув: – Садіть її на коня і – під зашморг!..
Гетьманшу посадили на коня.
Руки їй зв’язали за спиною, а коня підвели під в’їзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – підвели до зашморгу, що звисав. Наділи той зашморг гетьманші на її ніжну (гетьман, бувало, називав її лебединою) шийку і пустили коня вчвал.