Страница 119 из 138
Я оббігав чи не всі зібрання під зелено-білими прапорами, розшукуючи Олю (вона могла бути лише там — відчувало моє серце), але її ніде не було. Як не виявилось і в гуртожитку, в якому вона мешкала. Мені сказали, що Ольга Корибут та її однодумці подалися в місто о п’ятій ранку, як тільки в столиці почалася «передача влади». Буцімто вона крикнула подругам, які висунулись з вікна: «Зустрінемось на барикадах! Хай живе незалежна Древляндія!»
Чого я найбільше боявся, те й сталося.
Благословенне червневе літепло (а літо наше, як, між іншим, і древлянське, найкраще в червні-липні) щедро линуло з блакитних, як поліський льон, небес, лагідно сяяло сонце, а мене сковував зимний холод, коли на площі слухав з динаміка останні новини:
«Народ Древляндії з великою радістю сприйняв звістку про входження нашої батьківщини до складу України. Всі тріумфують, на центральній площі танцюють і співають, повсюдно відбуваються мітинги на підтримку Комітету нацпорятунку та його воістину мудрої політики, скрізь лунають вигуки: «З Великою Україною — на вічні часи!», «Київ — тепер і наша столиця!»
І лише нечисленні зборища націоналістично налаштованої молоді та деякі сепаратисти, виступивши супроти волевиявлення свого народу, спробували було загородити дорогу танкам братнього українського народу, що вранці 24-го вирушили до президентського палацу… В результаті спровокованих сутичок троє молодих людей, яким ще жити та жити, на жаль, потрапили під гусениці…»
Зачитували прізвища «жертв 24 червня».
І першою в скорботному списку було названо Ольгу Корибут.
Ольга Корибут…
Я хапав повітря, яке раптом чомусь зникло, і нічого не міг збагнути… Яка… Ольга? Та ще й Корибут? Не може бути… Під гусеницями танків… Це помилка… Ми ж з Олею ще тільки-но збиралися знайти Квітку Щастя в чарівну купальську ніч… І я майже переконав себе, що Ольгу Корибут названо помилково (у тій веремії все було можливо), і нарешті сапнув повітря, і на мить мені трохи полегшало. Я вже був майже впевнений, що так, в числі «жертв 24-го» мою Олю названо помилково, а значить, вона житиме ще довго-довго і ми з нею неодмінно знайдемо Квітку Щастя в купальську ніч, адже у нас ще стільки буде попереду купальських ночей!
І раптом над головами притихлої юрби здійняли фотографії загиблих — з першої весело до мене посміхалася синьоока древляночка… Це була вона, моя Оля Корибут, бо іншої такої Олі Корибут у світі білому не могло бути.
І було 24 червня — день найзначнішого і найпопулярнішого в слов’ян свята — Іванів день, день Івана Купайла. Це був найдовший день року, коли сонце, за віруванням наших пращурів, неодмінно «грало», тобто світило особливо радісно, танцювало й купалося у воді. Адже того дня сонце приходило до свого зеніту — найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, всі рослини тоді нестримно росли, квітли, множились, а дерева в таку ніч могли переходити з місця на місце, зілля набирало чудодійної сили, природа досягала свого високого злету, найвищого розквіту, найбільшої краси.
Купальські вогнища з правічних часів вважалися чарівними. Хто через них перестрибував, той ставав удачливим, везучим і здоровим. Молоді пари, що симпатизували одне одному, взявшись за руки, стрибали разом через вогонь, і це було запорукою, що вони неодмінно поберуться і в шлюбі будуть щасливими. І ми з Олею мали тієї ночі, перестрибнувши через купальський вогонь, стати щасливими.
У мене зберігається друга листівка, що її Оля послала з Іскоростеня до мене в Київ навздогін першій:
«Віталику! Не забудь! Червень у наших спільних предків-слов’ян звався ізоком. Що означало: місяць сюрчання коників. Правда, здорово? Приїжджай! Всю ніч ми будемо слухати, як сюрчать коники… А потім ти напишеш оповідання, що його так і назвеш: «Місяць сюрчання коників». Лади? Через роки ми будемо його перечитувати і згадувати, як ми в ніч на Купайла стрибали через жаркі багаття з високим вогнем, а потім слухали сюрчання маленьких коників…»
А ще дописувала у тій у другій своїй листівці:
«Віталику! Купальська ніч — таємнича і, кажуть, аж страшна. Адже саме в цю ніч людина може знайти Квітку Щастя, ту Квітку Щастя, яку шукає все життя. Ось як описують її з’яву: «Враз вчується наче постріл, наче зненацька прогримить грім-громенко… А тоді висока, у пояс людини стрілка миттєво виросте вгору: на ній з’явиться червона, небаченої краси вогняна квітка, і пахощі од неї полинуть по всьому лісі… Я вірю, що нам поталанить! Перед нами розквітне Квітка Щастя, а вже тоді щасливіших од нас не буде…
Була ж колись щасливою ваша Ольга з нашим Малом, то чому я не можу бути щасливою з тобою?»
Гай-гай, коли ж то було, оте щастя київської Ольги з древлянським Малом!
Час полюддя на Русі, коли збирали данину з підвладних Києву земель, зазвичай наставав пізно восени, як смерди упорувались із сезонними роботами, як усе вже було вирощено, зібрано і сховано в коморах — для себе і для княжої влади. А в лісах невдовзі вже починалося полювання на хутряних звірів.
Ось тоді незваним гостем і з’являвся києворуський великий князь з доброю дружиною. Здебільшого збирання данини затягувалося до морозів і захоплювало ще й шмат зими, бо князь з дружиною неспішно об’їздив волості й погости[2]. Застерігав: іду погоститися. «Чим багаті, — казали древляни, — тим і погостимо тебе».
В те останнє у своєму житті полюддя 944 року князь Ігор вирушив у деревську землю, як уже путівцями мела листопадова віхола і ночі та ранки були холодними, бо з північних країв залітали зимні вітри, а вдень з останнім запасом тепла сяяло небесне світило. Пливло павутиння. На болотах Древляндії, на ріках і луках прощально кричали журавлі, і їхні вже припізнілі ключі тяглися на південь. А їм навстріч, на північ, рухалася дружина Ігоря. І по всій деревській землі, від весі й до весі, від хати й до хати, як стогін ішов: полюддя, полюддя, полюддя… Древляни виносили кадки з медами, в’язки шкурок. Данину — хочеш того чи не хочеш — треба платити, і тут нічого не вдієш. Слабкіший завжди платить сильнішому. У древлян хоч і багато князівств, та київський князь їх усіх побивахом — треба платити. І древляни покірно платили. І все було б добре, якби в Ігоря не заворушився хробачок сумнівів: йому здалося, що він мало зібрав тієї осені. А міг би й більше. Як обійшов волості й погости, то замість того, щоб із добром повертати в Київ і зимувати, він до першої ще й другу данину примислив. І сказав своїм мужам: «Ви йдіть додому з данню, а я вернуся і походжу ще…» Чим і виніс собі смертний вирок.
Дружина й пішла на Київ, а князь з невеликою купкою своїх прибічників повернув у деревську землю за ще однією даниною. І то було порушення оборудки — угоди, що її київські князі уклали з деревською землею (та й сам Ігор її раніше підтримував): більше однієї данини протягом одного року не збирати. Ні князю, ні воєводам його… Ще й необачно Ігор вчинив, що зостався з малою дружиною (а тому з малою, що тепер, гадав, йому більше данини перепаде, бо не треба буде ділитися ще й з великою дружиною). Це й згубило його. Деревські мужі послали до Ігоря послів: «Пощо знову йдеш? Всю данину забрав же».
Не послухав їх Ігор і почав з них живосилом здирати другу данину. І тоді зібралися деревські мужі на раду з князем своїм Малом, який був у них за старшого над усіма їхніми князями.
«Якщо вовк унадиться по вівці, по одній виносить він все стадо, коли не уб’ють його».
Скориставшись, що з Ігорем лишилася тільки мала дружина, древляни напали на нього і вбили, кажучи: «Оце тобі за жадібність твою. Щоб не розоряв нас і не грабував — у землю нашу йди і лежи там, зажерливий вовче!»
Швидко чи ні, а дісталася нарешті й до Києва вістка погана: древляни нарекли Ігоря вовком загребущим, убили його, закопали в полі біля їхньої столиці, Іскоростеня.
2
У Київській Русі — місце торгу, куди з’їжджалися купці, а також (з середини Х ст.) адміністративно-територіальна одиниця, місце, куди населення звозило данину.