Страница 120 из 138
Там, мовляв, і могила його.
Княгиня Ольга, тепер уже вдова, з сином маленьким Святославом та воєводою Свенельдом хотіла зразу ж іти в деревську землю мстити за мужа свого, але зима вже загула-завіяла, загатила снігами шляхи-дороги — тим і врятувалася тоді деревська земля. Довелося чекати весни.
Ольга й чекала, готуючи дружину велику до походу на древлян.
Аж по весні, як ріки скресли, й дороги протряхли, і дні гожі настали, з Древляндії до Києва посли прибули — двадцять їхніх мужів. Мали вони миром залагодити промах свій, що так необачно минулої осені чи в не-редзим’ї вбили київського князя. Прибули прохати, щоб Ольга не йшла на них з великою дружиною, а краще все залагодити миром і доброю згодою.
— О, прийшли до мене гості незванії, — подивувалася Ольга.
— Не самі прийшли, — одказують ті, — а прислала нас деревська земля, щоб таке сказати: мужа твого ми вбили. Бо твій муж, яко вовк, нас грабував. Але ми зла на Київ не маємо і Києву готові данину платити — меди і хутра. А ти, княгине, йди за нашого князя, за Мала… Він у нас найкращий.
На ясне обличчя княгині наче оболок найшов. Але стрималась. І сказала, удаючи, що вона їм усе пробачила:
— Люба мені мова ваша. Уже мені свого князя не воскресити, а за вашого князя, може, й піду. Тілько спершу мені на нього подивитися треба. Чи гожий він, чи достойний буде покійного мужа мені замінити? Прийду до вас, — з притиском додала (а очі холодні, недобрі): — Ждіть мене, древляни, прийду.
Повернулися деревські мужі додому стривожені.
— Дружина у неї велика, коли що — не впоратися нам з нею. Не встояти нашим Деревам проти Києва. Порішить нас, як захоче, і вольність нашу — ой, нащо ми вбили їхнього князя?
І запише Нестор до своєї «Повісті минулих літ»:
«В літо 6454 (946) Ольга із своїм сином Святославом військо велике й хоробре зібрала і пішла на Деревську землю. І супроти вийшли древляни. І зійшлися обидва війська докупи…»
Під Іскоростенем це відбувалося. День простояли раті одна проти одної — придивляючись, приміряючись. Княгиня Ольга лякала своїм огромом, а древляни боялися своєї малості.
Ольга ж з мужами своїми й частиною дружини поїхала в поле, де на перехресті трьох доріг поховали древляни її мужа.
Постояла біля могили Ігоря[3] і сказала:
— Спи спокійно, князю наш, тризну по тобі завтра влаштуємо. Добра буде тризна — деревська земля її не забуде довіку, як пройду її з мечем і огнем. А Іскоростень їхній дотла спалю!
Усю ніч так сюрчали коники, що заважали княгині думати. А думала вона ось що: древляни були колись самостійними, але Олег приєднав їх до Києва і в узді та покорі тримав, наклавши на них велику данину, і деревська земля — діватися нікуди — покірно її платила, визнаючи Олега за пана свого. Але по смерті Олеговій, допоки Ігор утверджувався на престолі, повстали древляни проти Києва — перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини зачинили брами своїх міст. Князь їхній старший на ймення Мал проголосив деревську землю незалежною од Києва. І тоді Ігор пішов на древлян і на диво легко їх переміг, підкорив знову Києву, наклавши на них данину, «більшу від колишньої».
І платили вони її покірно аж до осені 944 року, коли Ігор забаг зібрати з них дві данини в одну осінь і поплатився за це життям своїм.
«Якщо на мить відмахнутися від істини, що великий київський князь завжди правий, то минулої осені Ігор був неправий, порушивши ним же й підписану угоду про одну данину, а натомість забажавши вже дві, — міркувала Ольга в шатрі. — Це обурило древлян, і вони, скориставшись із того, що Ігор лишився з купкою дружинників, убили його. Тут вони… праві. Негоже нікому порушувати угоду, князям теж. Тим більше ними ж і складену. Але неправі, що підняли меч свій супроти великого київського князя, тут їм прощення немає і не буде. Щоб іншим не повадно було виступати проти Києва і щоб порядок у державі був, мають древляни кровію розплатитися за свою непокору. Та й Руську державу треба берегти і зміцнювати, тому всі племена навколо Києва мають вокняжуватися і дотримуватися системи управління, судочинства й збирання данини, що їх поклали на них київські князі. Але, — ще думала Ольга, — і система хибує, коли сам її творець, як то сталося з князем Ігорем, її ж і порушує. Тож треба впорядкувати заново систему, аби ні князі, ні його піддані більше її не ламали як хотіли».
Пізньої осені 945 року Ольга заступила чоловіка на золотому київському престолі (до повноліття сина), а влітку вирушила у свій перший похід з військом, і військо її слухалося, як слухається досвідченого князя. Древляни нажахані, але — диво дивнеє — зовсім не вважають себе убивцями, вони певні, що просто покарали князя-грабіжника, який переступив через власні узаконення. Тож і забагли налагодити добрі стосунки з тим, хто сяде після Ігоря на престолі. А ще вона міркувала: предки застерігають, що небіжчик, якого поховали не за звичаями предків, блукає серед людей і тривожить їх. Та й ущемлена честь роду вимагає відомщення. Мстити мали найближчі рідні вбитого. Оскільки ж син Ігоря ще малий, то мстити має вона, Ольга.
А древляни ще з весни затялися на своєму:
— Піди заміж за князя нашого, за Мала…
Себто за вбивцю свого мужа. Хоча й древлян можна зрозуміти, вони теж діють за прадідівськими звичаями. Нахабна у них пропозиція — удові вийти заміж за убивцю. Але ж так у світі заведено (і в русичів теж); той, хто вбив вождя племені, може успадковувати його владу і майно. Та ще й одружуватися з його удовою.
Ось цього й прагнули древляни, кажучи, що князь їхній Мал усім древлянським князям князь, він і старший над князями, і глава древлянського племінного княжіння, він і сильний, і всі його слухають. Хоч Мал ще й молодий. Але він нічим, були певні древляни, не поступається покійному київському князеві. Ще й багатий та родовитий, має спадкове володіння в землі деревській — місто Малин, йди за нього, княгине, не пошкодуєш.
Але це не тішило княгиню, у горі своєму вона була невтішною. Та й про яке замирення з древлянами може йти мова? Що вони їй — рівня? Вона посідає головний в Руській землі престол — Київський. І доки не підросте її син Святослав і не стане мужем, вся повнота влади на Русі належить їй. І що їй, повелительці, задумка якогось там древлянського князя Мала, бодай і старшого над їхніми князями.
Образа, жадоба помсти не давали їй спокою. Та й по мужу треба справити тризну, адже помста за близького — подвиг. І вона має звершити цей подвиг. І деревська земля з її племінним княжінням та зі столицею в Іскоростені має назавжди приєднатись до Руської держави.
Так думала Ольга, але думала якось у півдумки, ліниво, бо заважали коники. Власне, їхнє невгамовне сюрчання, що ним переповнювалася ніч у Древляндії. Розгнівавшись, що хтось сміє заважати їй думати, княгиня вигукнула:
— Ей, мужі мої мудрі та відважні! Хто з вас скаже, чого це в деревській землі якісь коники своїм сюрчанням заважають мені думати? І чому вони так затято сюрчать, не затихаючи й на мить?
— А тому, велика княгине, — роз’яснили їй мудрі мужі її, — що нині місяць ґедзень, коли надокучають ґедзі, або ще червень, коли черва плодиться. Чи — кресник, кресень, він є правцем року, рум’янцем року, бо літо він зарум’янює. А ще сей місяць наші діди і пращури називають ізоком-місяцем сюрчання коників.
— То зараз… місяць сюрчання коників? — подивувалася княгиня і вийшла із шатра у ніч під зорі. (Хоч і тепла ніч була, але їй накинули на плечі плащ). Зірок не дуже було видно на небозводі — їх знизу підсвічували незліченні багаття її воїнства, що поломеніли повсюдно, і чорне нічне небо від них було світлим, як у легке надвечір’я. Десь за багаттям принишк у пітьмі нажаханий руською ордою древлянський Іскоростень, столиця їхня, яку вона завтра пустить за димом, — воїни вже виготовляють палаючі стріли, що їх ще покійний Ігор перейняв у греків, коли на них ходив війною. Дерев’яний Іскоростень із тісно скупченими будинками спалахне в одну мить, і пощади їхній столиці не буде. Як горітиме, відблиски вогню буде видно й у тому місці, де Ігорева могила.
3
Могила Ігоря не збереглася. Тільки й відомо, що вона була неподалік від Іскоростеня. Але ще в XIX ст. в с. Немирівцях урочище звалося Ігорівка, а в ньому був курган, що звався Ігоревою могилою.