Страница 118 из 138
І знову з ефіру загриміла бадьора музика і такі ж марші.
— Ось так, старший брате! Гаплик незалежній Древляндії! — Бригадир цикнув язиком. — Га? Неправду я кажу? Хоча… Об’єктивно кажучи, як самостійна держава Древляндія всі ці роки була нежиттєздатною. Трималася лише завдяки постійній допомозі Києва, ставши таким чином сателітом України. А заодно і її нахлібницею. Києву набридло допомагати, власне, утримувати сусідку з великими амбіціями і малими фінансами, яка тільки Нацбанку України заборгувала ледь чи не трильйон гривень, що їх вона вже не здатна повернути. Давай, старший брате, ще вип’ємо: сьогодні ж Купайла. Може, й справді сьогоднішні події принесуть нам краще життя, га? За Купайла, за його чарівну ніч і заодно за Древляндію, яка в цю чарівну ніч стане двадцять четвертою — чи якою там? — областю України.
Собаки вже гавкали у вагонах.
— Вишукують древлянських сепаратистів та націоналістів, — єхидно гмикнув бригадир, і ми випили. Коньяк, — тільки тепер я розсмакував, — був просто чудовий. — Будуть відправляти їх до Києва — на перевиховання. Раджу й тобі повернутися додому, доки в Іскоростені не вляжеться веремія.
— Ні, тепер я неодмінно мушу бути в Іскоростені. Боюся за Олю, надто щира вона патріотка своєї Древляндії.
— Жаль, що вона в тебе така, — ще вскочить у якусь халепу. Та й новій владі древлянські патріоти зараз ні до чого. А винувата у всьому княгиня Ольга — дідько її підштовхнув колись закохатися в Мала і дати нам незалежність. Були б ми з правіку русько-українською землею, так ні ж… Погралися в незалежність. Княгиня Ольга хоч і сувора була, часом безжалісна, але мудра, та й вона не встояла перед Лелем, який наслав на неї чари кохання до Мала… А закохана жінка, та ще княгиня, може, втративши голову, таке натворити, що потім і за тисячу років не розсьорбаєш.
Очевидно, «добровільна передача всієї повноти влади в Древляндії Комітетові нацпорятунку», як про те стільки передавало радіо, затягувалася, бо наш поїзд на дальніх підступах до Іскоростеня, десь одразу за Малином, що по той бік Ірші, було затримано на невизначений час.
«У зв’язку з ексцесами сепаратистів, що мають місце в даний момент в Іскоростені, — скоромовкою передав невідомий по внутрішньому радіозв’язку поїзда, — радимо пасажирам заради власної безпеки не залишати вагонів. Місцеві націоналісти нині особливо агресивно налаштовані до тих, хто прибуває до Древляндії з Києва».
І знову з усіх вагонних радіоточок полинула оптимістично-бадьора музика та бравурні марші — кінця-краю їм, здавалося, того дня не буде.
За інших обставин я був би задоволений, що історична помилка княгині Ольги бодай і через сотні літ нарешті виправлена і до України повертається її законна територія, що досі за іронії долі звалася незалежною Древляндією, але мене непокоїло інше: як там Оля? Вона аж ніяк не могла стояти осторонь подій, що спалахнули в Іскоростені, і це мене тривожило. Треба було негайно щось робити, будь-що дістатися Іскоростеня, розшукати Олю й забрати її до Києва, поки все вляжеться.
Витягнувшись голубою змією, поїзд «Київ — Іскоростень» завмер, наче причаївся, в сосновому бору. За соснами миготіли автомобілі — там, очевидно, була дорога, якою я й вирішив скористатися. Бігцем повернувся в купе за своїм рюкзачком. Мої древлянські попутники, ще годину тому такі войовничі патріоти, тепер сиділи як на власних похоронах. Пригнічені і негаданими вістями з батьківщини (їх можна було зрозуміти, вони поверталися в Древляндію, якої вже фактично не було), навіть один одного не помічали, не те що мене.
Статуетка їхньої національної героїні княгині Ольги лежала, перекинута, на столику, і древляни на неї не звертали уваги. Я хотів було на прощання шпигнути їх: «Вітаю вас, шановні. Історична похибка княгині Ольги нарешті виправлена. Ви їхали з України у свою незалежну Древляндію, а приїдете в Древлянську область України, з чим вас і вітаю», — але мені чогось їх шкода стало. Поставивши статуетку княгині на місце, я тихо вийшов з купе. Оскільки вхідні двері були замкнені (провідники невідомо де поділися), довелося скористатися вікном у тамбурі. І невдовзі я, поминувши сосняк, що пахкотів смоляним духом, сухим і гарячим, вийшов на трасу, що в тому місці тяглася паралельно до залізниці.
За добру плату (слава Богу, українські гривні котувалися в Древляндії як валюта, що користувалася великим успіхом у населення, бо їхні власні гроші, звані дерев’яними, самі ж древляни намагалися по можливості обминати) один із автовласників погодився «підкинути» мене до Іскоростеня. Це був автофургончик, його господар (немолодий, засмиканий торговець-човникар віз з України товари, які, як і більшість його співвітчизників, перепродував потім і з того жив) всю дорогу, на чому світ стоїть шпетив своїх нерозумних співплемінників, особливо перепадало націоналістам та сепаратистам, які все ще, судячи з повідомлень київського радіо, «намагалися завадити історичному процесу передачі влади Комітетові нацпорятунку, а значить, і входженню Древляндії до складу України, але історія їх уже відмела, адже переважна більшість населення виступає за входження Древляндії до складу України». Ведучи на чималій швидкості автофургончик, втупившись у дорогу поперед себе і не звертаючи уваги на мене, він бубонів і бубонів, часом зриваючись на крик, — виливав, як я розумів, душу:
— Ідіоти! Сліпці! Націоналісти… сякі-такі! Далі свого носа не бачать, в той час як навіть сліпому видно, що карликова Древляндія, не маючи путньої промисловості та господарства, приречена на злидні. Ліс, льон, картопля — цього мало для функціонування навіть області, не кажучи про державу, а в нас більше нічого й немає. Пани — на двох одні штани! Ах, ах, ми древляни, ми незалежні! Ми — європейська держава! Ми ще покажемо Україні! І показали… Безробіття, лютує інфляція, народ зубожів по саме далі нікуди, зарплат і пенсій роками не виплачують, ціни скажені, люди з голоду мруть. З усіх боків лунає така собі ієреміада, своєрідний плач древлянських пророків Єремій, слізні скарги на бідність… Ремствують, нарікають… Але зате маємо свого президента! Ах, ах, у нас, як у путніх держав, президент! Депутати граються в патріотизм і один поперед одного змагаються в красномовстві та байкарстві… Всюди гамлетизм, бо наші герої не здатні на рішучі й тим паче відповідальні дії. Їм аби погаласувати, поплакатися, як колись плакав Єремія з приводу зруйнування Єрусалима! Борсаємося в ямі, очікуючи допомоги від України, як манни з неба. Завдяки українській допомозі ще якось тримаємося. Але ж не буде Україна нас вічно годувати? Кому потрібна така самостійність, як скажена інфляція, — що сьогодні заробиш, те завтра вже й обезцінене. Хіба тим, хто зараз в Іскоростені намагається загородити дорогу українським танкам, повилазило? Холерики нещасні! У складі України, хай навіть і в статусі її області, ми нарешті станемо на ноги й заживемо по-людському, як живуть в Україні всі. Українські товари популярні у світі… Єдина надія, що Київ нас приєднає до себе, а вони… ворохобляться! Під танки братнього народу, що прийшов нам на допомогу, кидаються… Та коли б моя сила і воля, я б усіх їх… мітлою!..
І т. д. І т. Ін. З добру годину. Але я не прислухався до його викриків та погроз, що їх він кидав на голови своїх рідних сепаратистів. Хоча в цілому був на його боці. Справді, для Древляндії увійти до складу багатої і могутньої України — єдина надія на порятунок. Але з голови не йшла Оля. Вона мала чекати мене на пероні вокзалу. Проте навіть до вокзалу я того дня не міг пробитися — він був оточений танками. 3-й бронетанковий корпус Українських Збройних сил, що перебував тоді в Іскоростені «з візитом доброї волі», виконуючи «побажання трудящих», — так передавало радіо, що його вже захопили прихильники України, — взяв під свій захист також банки, пошту, телеграф, парламент, усі урядові установи тощо. У відчаї я бігав містом і нікуди не міг через рідні танки пробитися. Тривога за Олю наростала — вона була ревною патріоткою Древляндії, і я боявся, аби з нею чого не сталося… На вулицях там і там клекотіли мітинги. На одних люди виступали за входження їхньої батьківщини до складу України (таких справді була переважна більшість), на інших, значно менших, виступали за незалежність. Групки, що збиралися під зелено-білими прапорами Древляндії, були нечисленними, там здебільшого кричали «Ганьба», «Геть українських окупантів!», «Хай живе незалежна Древляндія!» Інші, піднявши синьо-жовті прапори України, кричали «Слава»! «Наш порятунок — Україна!» Особливо посилились вигуки «Слава» та «Ганьба», коли радіо передало, що в Києві на позачерговій надзвичайній сесії Верховної Ради ухвалено постанову про прийняття Древляндії до складу України в статусі автономної республіки.