Факир

- А ви що, не в╕рили? - Запитав Тон╕ з такою ╕нтонац╕╓ю, н╕би "Масс╕мо Рань╓р╕" сумн╕вався у сил╕ земного тяж╕ння. Або одв╕чн╕й криголамност╕ бразильського футболу.

Режисер розв╕в руками, мовляв, "кап╕тулюю". А пот╕м додав:

- Треба поговорити про тебе з кимось ╕з "Коламб╕╖ П╕кчерз", якщо тоб╕ це ще ц╕каво.

Тон╕ задоволено усм╕хався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. П╕дганяти ╖╖ не варто. Бо все одно зробить по-сво╓му. Як завжди.

Тим часом "ф╕ат" звернув у тиху неприм╕тну вуличку, вимощену брук╕вкою. Усе тут дихало в╕чним "позавчора". Триповерхов╕ будинки с╕р╕ли стар╕стю. ╥╖ не в змоз╕ приховати нав╕ть темна н╕ч.

"Ф╕ат" обминув дв╕ про╕ржав╕л╕ розвалюхи, що знайшли тут останн╕й спочинок, трохи про╖хав ╕ спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

- Що ж, - почав Режисер, - час опустити зав╕су. Оркестр викона╓ останн╕й акорд... Я навмисне за╖хав сюди. У цей глухий квартал. Тут ╕ вдень не надто людно, а вноч╕... О котр╕й там у тебе л╕так?

- О шост╕й.

- А зараз? - Режисер п╕дсв╕тив годинника. - П╕в на третю. Устигнеш ще й кави випити... Давай сумку...

Тон╕ перехилився назад ╕ не пом╕тив, як у Режисерових руках з'явився п╕столет з глушником ╕ тим паче - як плавно п╕шов гачок. Лише в╕дчув у боц╕ могутн╕й поштовх ╕ водночас - жахливий б╕ль. За мить усе повторилось. Тон╕ повис на сид╕нн╕. Режисер вибрався з машини, переб╕г на протилежний б╕к, витяг Тон╕ ╕ кинув на холодне брудне кам╕ння. Так же швидко знову с╕в, рвонув з м╕сця й кинувся навт╕кача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на н╕м╕й брук╕вц╕ ц╕╓╖ тихо╖, старо╖, забуто╖ Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальг╕чн╕ сни. Про часи молодост╕. Коли все було не так.

Глава ╤. "Перший прив╕т в╕д "Ункаса"

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилет╕в до Аф╕н учора вранц╕. Зробив так навмисне ╕ ось чому: катер до Авг╕ в╕дходив сьогодн╕ о 13.00. Заклавши в запас б╕льше доби, хот╕в ближче познайомитись з╕ столицею Еллади, де, як ус╕м в╕домо, виколисано не одну культурну перлину.

Англ╕йську знав шикарно. Тому майже на вс╕ питання одержував потр╕бну в╕дпов╕дь. Чи то там ╕ справд╕ так╕ вв╕члив╕ та щир╕ люди, чи Лисиц╕ просто щастило - хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: п╕сля проведено╖ в Аф╕нах доби знов захот╕лося жити. Дал╕. Як живуть звичайн╕ люди. Коли з рад╕стю. Коли з сумом. Коли у щаст╕. А коли - й поп╕д руки з невдачами. Але - щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно...

Усередин╕ клекот╕ли враження, що надовго залишаться в пам'ят╕. Особливою яскрав╕стю там вигравав головний арх╕тектурний пам'ятник - ця рел╕кв╕я "золотого в╕ку" античних Аф╕н - ансамбль Акрополя. Храм Аф╕ни-Д╕ви Парфенон, невеликий витончений храм Н╕ки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими кар╕атидами, Проп╕ле╖ - колонадний вх╕д до Акрополя... Усе це ще жило в пам'ят╕, стояло перед очима. Н╕м╕ св╕дки розкв╕ту в╕льно╖ людсько╖ думки, ц╕ зруйнован╕ храми, здавалося, в╕ддано обер╕гали бачене в далек╕ античн╕ часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол та╓мничост╕, що перетворював ╖х на прекрасну ген╕альну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього - ╕ вона з неба впаде на землю, а Дульс╕нея Тобоська стане звичайн╕с╕нькою м╕щанкою...

Так думав, стоячи на палуб╕ б╕лосн╕жного пасажирського катера "Делавар", в╕ддаляючись в╕д п╕рейського берега безкра╖м водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного мор╕в. Так думав, залишаючи Аф╕ни - це прив╕тне тепле м╕сто, головн╕ кольори якого - лише два. Яскраво-блакитний - кол╕р неба ╕ моря та б╕лий - кол╕р мармуру м╕ських буд╕вель... Н╕, ╓ в цьому м╕ст╕ щось таке казкове й незабутн╓, що мимох╕ть розум╕╓ш: його недаремно обрали боги... У так╕ хвилини забува╓ш про все, нав╕ть - про те, що, живеш на св╕т╕...

Богдан Лисиця мешкав у Ки╓в╕. ╤ цим несказанно пишався. В╕н на╖вно вважав, що Ки╖в - найкраще м╕сто на земл╕. Хоча, може, це й правда. Бо ж н╕хто ще не дов╕в ╕ншого. Деяк╕ одногрупники вже прим╕ряли (хто свитки, а хто - й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англ╕йську та французьку, це значно легше, н╕ж решт╕. Можливо, ц╕ люди й зробили правильно. Можливо, на них ╕ чека╓ усп╕х... Та н╕, усе ж не "можливо". Точно. Але Богдан твердо вир╕шив, що усп╕ху в╕н досягне й на Батьк╕вщин╕. Хоч тут зараз ╕ д╕╓ться таке...

Лисиця мав двок╕мнатну квартиру на бульвар╕ Ромена Ролана. В╕к наближався до меж╕ м╕ж другим ╕ трет╕м десятком. Цьогор╕ч одержав диплом Ки╖вського ун╕верситету Шевченка (романо-германська ф╕лолог╕я). Асп╕рант першого року навчання. Ось як усе серйозно. П╕днапнеться - ╕ стане кандидатом наук. Непоганий вар╕ант. Серйозний... А там ╕ в доктори закроку╓...

Богдан - звичайний укра╖нець. Не г╕рший ╕ не кращий за решту. От т╕льки не одружений... Недавно, правда, спробував... Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив нав╕ть ╖хн╕ найперш╕ ╕скри. Проте виходило не дуже. Таке "пожежогас╕ння" уже система. Звичка. Ритуал...

Правда, не кожен звичайний укра╖нець ╖хав в╕дпочивати на остр╕в в Егейському мор╕. ╤ не в кожного звичайного укра╖нця лежав у вал╕з╕ п╕столет. Хай буде. П╕сля шлюбного ф╕аско життя перестало приносити насолоду. Та ╕ як жити без НЕ╥?.. Думки про самогубство надокучливим птаством пост╕йно кружляли довкола... Як не в╕дганяв, що не робив, а вони в╕дл╕тати не посп╕шали. Навпаки - почали нав╕ть вити гн╕зда...

Старенький двигун, з╕бравши докупи р╕деньк╕ запаси гордост╕, з ус╕╓╖ сили пхав синьою гладдю б╕лосн╕жного катера. Просол╕лий морський скиталець, зовс╕м недавно вкотре пофарбований, "молодився", н╕би в╕дставний оф╕цер з минулого стол╕ття, що пам'ятав ще про шп╕црутени. ╤ старанно пнувся ус╕м догодити.

Богдан стояв на палуб╕. З насолодою вдихав ц╕люще пов╕тря. Проглядав англомовний вар╕ант "Та Неа". Усе - як ╕ скр╕зь. Економ╕ка. Пол╕тика. Трохи й про культуру.

А ось ╕ "крим╕нал". Особливо не вчитувався. Бо в╕тер "мав щось проти". В╕н заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, н╕би намагався вирвати. Заволод╕ти черговим трофе╓м. Лисиця розвернувся. ╤ в╕тер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще к╕лька раз╕в, зрозум╕в, що марно. Заспоко╖вся. А оч╕ вихопили ц╕кавинку, повз яку пройти не зм╕г.

"Сьогодн╕ вноч╕, - почав читати, - в готел╕ "Пергамос" пограбовано доньку м╕льйонера Антон╕са Димитр╕ад╕са Пенелопу. Вкрадено вс╕ ╖╖ коштовност╕. Сума, якою можна хоча б наближено оц╕нити цей чималенький куш, сяга╓ к╕лькох десятк╕в м╕льйон╕в американських долар╕в. До справи п╕дключено кращих детектив╕в. Об╕цяно царську винагороду. P. S. Ц╕каво, що робила донька м╕льйонера з╕ сво╖ми коштовностями в готел╕ "Пергамос"?"

"На вулиц╕ Андр╕анопулу знайдено труп нев╕домого молодого чолов╕ка рок╕в приблизно двадцяти трьох - двадцяти п'яти. Смерть настала у результат╕ двох вогнепальних поранень. Б╕ля трупа виявлено англомовний напис кров'ю "м╕стер Чуж╕ Обличчя". Дал╕ наводилися прикмети потерп╕лого ╕ звернення про допомогу в з'ясуванн╕ його особи.

- Ц╕каво.

Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася дом╕вка. Рег╕на. Катастрофа...

- Нудьгу╓те? - озвався поряд чолов╕чий голос.

Богдан повернувся праворуч - голос долинув зв╕дти. Належав в╕н кремезному високому красенев╕ рок╕в п╕д п'ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посив╕лу в багатьох м╕сцях чорну шевелюру ╕ такого ж кольору густ╕ вуса. Одягнений у с╕рий з ледь пом╕тною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова в╕длунювали щир╕стю. Тому в╕дпов╕дь теж прозвучала щиро й прив╕тно:

- Та... Трохи...

- Не варто. А давайте я спробую описати ваш настр╕й... в╕ршем?