Шлюбні ігрища жаб

Скреготнувши зубами, Максим повісив трубку. Алла стояла поряд, дослухалася до розмови, отже переповідати її суть не було потреби.

— Вона має рацію, — у голосі Алли дзвеніла неприхована ненависть.

Неприємності почалися вже ввечері. Алла зустріла Максима, вичавленого роботою, спекою і нервами, розповіддю про дзвінок свого батька. Він говорив дуже обережно, але підозра так і відчувалася у кожному слові. Подзвонила дівчина, голос незнайомий, себе не назвала, спитала, чи знають батьки, що їхній майбутній зять вже одружений і не розлучений з першою дружиною, ухиляється від сплати аліментів і взагалі сволота, яких мало. Ні, сказав батько, йому це невідомо, і він не думає, що це взагалі можливо. Поцікавився, з ким він, врешті-решт, має честь розмовляти. Вона назвалася першою дружиною Сергія. Якого, вибачте, Сергія? Вашого майбутнього зятя! Але його звуть Максимом, ви помилилися! Ця сволота може навіть ім’я поміняти, аферист, мисливець за приданим! Батько запропонував спокійно в усьому розібратися. Тут, сказав він, можна дійсно припуститися помилки. Звідки у вас, дівчино, цей телефон? Вона відповіла, що це не має значення, вона хоче просто попередити про небезпеку. І раптом питає: а чи Романенків це квартира? Ні, відповідає батько. Перш ніж говорити, треба завжди дізнатися, чи туди ви потрапили. З нашим телефонним зв’язком… Ну, тут вона закричала, заойкала, заплакала, почала вибачатися, казати, що вся на нервах і справді помилилася, ще раз вибачилася, ще, ще… Батько сказав, що змушений був після цієї розмови пити валідол. Матері нічого не сказав, але вважає за потрібне довести це до відома доньки, він же не ворог, він певен, що це ідіотська помилка, але, але, але…

— Гидота! — тільки й спромігся вигукнути Максим.

— Я посміялася в трубку, але мені теж захотілося валідолу, — серйозно сказала Алла.

— Вона доконає нас раніше — я попереджав!

— Ти, я бачу, щасливий!

— А ти, я бачу, дурна!

— Не будемо сваритися, — примирливо запропонувала Алла. — Ми навіть не захищаємося. Ти помітив?

Обоє боялися, що на цьому не скінчиться.

Побоювання були небезпідставними, Максим переконався у цьому на власній шкурі вже наступного ранку.

Його затримав патруль, коли він спускався у підземний перехід в центрі міста. Їх було двоє — камуфляжний омонівець і сержант у нового зразка синій міліцейській формі. Міцно взяли під руки, відвели вбік. На них вже чекала Тамара. З синцем під оком.

— Цей? — зацікавлено спитав омонівець.

Тамара похитала головою.

— Схожий, але не він. Вибачте, хлопці, той, швидше за все, змився.

Патрульні стенули плечима. Спека, нудьга, все одно розрядитись треба, тепер півгодини є про що потеревенити, а там ще щось трапиться…

Тамара не поспішала йти геть. Нахабно посміхаючись, вона витягла з сумочки хустку і кількома вправними рухами позбавилася синця.

— Що це означає? — зберігати спокій Максимові насилу вдавалося.

— Вони клюнули! — у голосі Томки бриніла дитяча радість. — Я сказала їм, що ти схожий на хлопця, який п’ять хвилин тому у прохідному дворі спробував забрати в мене сумочку і набив! Купилися, купилися! — Вона навіть у долоні заплескала.

— І для чого тобі цей спектакль?

— Вимкни дурня, коханий! Ти ж переконався — повірити можна в будь-що, в дурницю! А уяви, якби я тебе впізнала?

— Синець твій швидко б розшифрували!

— Молодець, «п’ять»! Тому ти й став просто жертвою помилки знервованої і переляканої дівки! А от згвалтування — не синець намальований, згоден?

— Дай нам спокій, чуєш? — Максим ступив крок до неї і мимоволі стиснув кулаки.

— Дуже страшно. — Томка не рушила з місця. — Давай, патруль недалеко відійшов. Покажи, який ти сильний.

— Невже ти не можеш задовольнитися тим, що вже зробила?

Посмішка зникла з її обличчя, кутики губ набули невблаганного виразу.

— Ти образив мене. Ти насміявся з мене. Якби це було десь в Штатах, я б відсудила в тебе на покриття моральних збитків кілька десятків тисяч зелених. Правда, там є пронози-адвокати, вони могли б при бажанні відмазати тебе, теж за десятки, а то й сотні тисяч. Мою ціну ти знаєш. І спробуй лишень не заплатити — я ще й не таке можу. Пока!

Незнайоме дотепер відчуття охопило раптом Максима — він зрозумів, що вперше в житті йому хочеться вбити людину. Проводжаючи її очима, він бачив у ній не людину, а рухому мішень, на зразок тих, в які вони садили з різних видів вогнепальної зброї у військових таборах на навчальному полігоні. Максим Смаль не був серед найгірших стрільців…

10

Протягом трьох наступних днів Аллі остаточно зрадили нерви, хоча вона завжди вважала свою нервову систему залізобетонною. Вона не могла спокійно дивитися на телефон — Тамара Шиян телефонувала акуратно, — починала від дев’ятої ранку, потім — о дванадцятій, третій, шостій, дев’ятій та одинадцятій вечора. Алла на третій день вже не могла сидіти дома, — коли надходила чергова фатальна година, вона панічно вибігала на вулицю або вимикала телефон. Вимкнути його зовсім вона не могла — телефон постійно потрібен для різних особистих справ. Доводилося терпіти — Тома все одно передзвонювала і зухвало питала: «Чому це ти трубки не береш?» Вона не погрожувала — просто нагадувала про своє існування фразами на зразок: «Ну як там справи?» або «Новини є?» Ввечері того ж таки третього дня Максим посварився з Аллою, вона кричала: «Це все ти, бабник, це через тебе!», пробувала надавати йому ляпасів, але він не дозволив — спересердя вдарив її в обличчя, вона від удару перелетіла кімнату з кутка в куток по діагоналі, вдарилася головою об стінку, завмерла. Максим злякався, вилив на непритомну трилітровий бутель холодної води; коли вона заворушилася — скрикнув від радості, підхопив на руки, поклав на ліжко, почав обсипати обличчя поцілунками і бурмотіти: «Пробач, пробач, пробач, не хотів я, їй-богу…» Алла розплющила очі, в них були біль і переляк, вона в свою чергу обвила його руками за шию і почала шепотіти слова пробачення і любові…

На ранок ліва сторона її обличчя таки запухла. Спостерігаючи, як Алла накладає компреси, Максим обмірковував план вбивства Тамари Шиян.

Він зробить це. Рука не здригнеться — це буде бій за майбутнє — не більше, не менше. Звичайно ж, її будуть шукати. Мати точно зчинить бучу. Томка розповіла їй про нового чоловіка, сказала ім’я, прізвище… Все? А що вона ще знала? Місце роботи? Чорт, справді… Жінка з загсу, яка їх розписувала, підтвердить факт і навіть запис покаже. Він буде все заперечувати, але жінка з загсу його впізнає. Єдиний свідок — зате який! Підозра, звичайно, впаде на нього…

Випадкова жертва вуличних хуліганів? Можливо, тим більше — розгул бандитизму ні для кого не новина. І все одно його будуть тягати — адже та ж таки мати знає, що Томка поїхала в Київ до чоловіка. І знову випливає його постать, чорт забирай! Вдати з себе ідіота не вийде — тітонька з загсу вирине знову. Якби не вона — можна було б спробувати зіграти в цікаву гру, та вона його впізнає. І тут ніхто не повірить, що Томка зарані домовилася з тітонькою, показала фотографію липового нареченого, мовляв, впізнаєте його, якщо буде потреба. Одне діло — Аллі лапшу навішати, інше — органам правосуддя. Виходу немає, Максимку.

Але він все ж таки вб’є Тамару Шиян. І зробить це сам, Аллу втягувати не буде: зайвий свідок, ненадійний, як кожна жінка, та й тавро на все життя, страхітлива тінь спільної таємниці…

Це буде тільки його таємниця. Він ніколи не бачив її в Києві. Можливо, вона й збиралася, ні, навіть точно збиралася — але коли її чекати — не сказала. Правда, її могли тут бачити спільні знайомі… Чому кругом глухий кут?

Але Тамара Шиян не повинна жити. Трупа ніколи не знайдуть, нехай на це піде вся ніч, але він надійно заховає його. І доведіть! Доведіть!

Доведуть, — підказував внутрішній голос, ой доведуть…

У нього, врешті-решт, нема трьох тисяч доларів. І нема гарантії, що Томочка не відчепиться після цього. Образили її, бідненьку… Простіше, простіше дивись на речі, кінець двадцятого століття незабаром!