Страница 30 из 40
Тамара переступила поріг, роззирнувшись навколо, примостила у куток біля вішалки сумку, скинула туфлі і пройшла за господинею до кімнати.
— Твоя квартира?
— Бабусина. Вона рік як померла, тепер ми тут живемо.
— Ви… — Тамара вмостилася у кріслі, простягнула ноги.
— Мене звуть Алла, — сказала господиня. — Ми з Максимом справді подали заяву.
Замість відповіді Тамара простягнула співбесідниці свого паспорта. У графі «Сімейний стан» дійсно геометрично правильний загсівський штамп.
— Сподіваюсь, ти перевірила його документи. — Тамара заховала паспорт до сумочки. — Я не все розумію.
— Я теж. — Алла залишалася на диво спокійною. — Кави?
— Чаю. Палити можна?
Алла мовчки дала їй попільничку і пішла на кухню. Крім чаю, вона принесла тацю з крекерами і почату коробку шоколадних цукерок. Деякий час вони сиділи мовчки.
— Розкажи все по порядку, — порушила тишу Алла.
— Ми вчилися разом, — просто сказала Тамара і відсьорбнула чаю. — Палиш?
— Мінздрав був би незадоволений. — Алла дістала почату пачку «Президента» з кишені халата. — Ближче до теми, якщо можна.
— Можна. — Тамара акуратно поставила на столик недопиту чашку, запалила другу вже сигарету. — Так ось, ми вчилися разом. Не скажу, щоб я бачила його у дівочих снах, але Максим мені подобався. Не знаю, як сталося, що з часом він почав подобатися мені все більше. Але, на жаль, він ставився до мене байдуже.
— Історія з сентиментального роману про кохання для дівчаток і старих дів, — зробила висновок Алла.
— То, може, не треба розповідати далі?
— Якою б поганою не була масова культура, вона завжди вигравала на тому, що всіх цікавило, чим закінчиться чергова ідіотська мелодрама.
— Я розумію твій стан і…
— Не відволікайся, не відволікайся…
— Продовження справді схоже на рядову мелодраму, розчаровувати тебе не буду. Отже, ми якось опинилися в одній компанії, обоє були не зовсім тверезі… Вранці він здивувався, що раніше не звертав на мене уваги. Близько трьох місяців ми зустрічалися, потім він з головою пішов у роботу — накльовувалася перспектива залишитися у столиці. Я знайшла роботу у своєму обласному центрі, залишила йому про всяк випадок адресу… Якось він був у нас проїздом, завітав у гості. Потім приїхав у відрядження. Під час другого відрядження ми побралися.
— Як це ви встигли!? Адже він був у вас лише тиждень!
— Дурне діло — не хитре. — Тамара посміхнулася і сьорбнула захололого чаю. — Запропонувала я. Не знаю, як це виникло, що мене підштовхнуло… Але він не був проти. Сказав тільки, що не може чекати два місяці, як це водиться після подання заяви. Довго розводився про дурниці, вигадані юристами, і все таке інше.
— Припекло йому, та й тобі не терпілося… Вдруге… У тебе, я бачу, це легко… Ти що, колекціонуєш штампи у паспорті?
— Кожен може помилитися. Справді, я була одружена. Як бачиш, навіть паспорт не поміняла. Ми пожили рік, а фактично — вісім місяців і чотири з половиною дні.
Алла подобалася Тамарі. Сучасна жінка, не влаштовує істерик, до всього підходить по-діловому. Правда, вона зараз аж занадто спокійна, і спокій цей — не штучний, жінка жінку як ніхто відчуває. А сама вона вже давно порахувала, що коли вони йшли до загсу, він уже подав заяву з Аллою і, схоже, не збирається забирати. Може, не наважиться сказати? Чоловіки — боягузи, та й пройшло лише п’ять днів відтоді, як вони розсталися. Так, він не наважувався сказати цій нещасній, що помилився… Шкода її, шкода…
— Яка точність!
— Години в пеклі відраховуються повільно; тому пам’ятається кожна. Шлюб — не мед, ти ще переконаєшся в цьому.
— Дивлячись з ким.
— А, байдуже! Жінка народжена незалежною, а чоловіки визначили коло її обов’язків — кухня, брудна білизна, ліжко, діти — і про інше слухати не хочуть!
— До фемінізму ми ще повернемося! — Алла нетерпляче засовалася у кріслі. — Як вам вдалося так швидко зареєструватися?
— Мати моєї подруги працює в загсі. Я змушена була вичавити з себе кілька сльозинок, щоб остаточно розчулити жінку, яку кинув чоловік десять років тому, історією про палке і чисте кохання двох представників молодої генерації, які не можуть чекати відведеного законодавством терміну і не можуть змиритися з бюрократією, яка стоїть на заваді їхньому щастю. Свідками були моя подруга і її наречений-іспанець. Через два дні після того вони відзначали своє весілля, а вчора вона відбула з чоловіком до Іспанії, до Барселони, як сеньйора Юлія Рамірес. Ти правá — все як у кіно… У нього закінчилося відрядження, я мусила їхати до матері, і ми домовилися, що я приїду до нього сюди.
— Сюди? — Алла обвела рукою кімнату.
— Ну, я не знаю… Він дав мені тільки цей телефон, який я записала неправильно…
— Батьків порадувала?
— У мене тільки мама, вона теж розлучена. — Тамара подумала і додала: — Тричі.
Алла зрозуміла, що від неї очікується реакція на це коротке, але стосовно ситуації, що склалася, змістовне повідомлення. Могла навіть битися об заклад, що співбесідниця точно знає, що саме Алла повинна зараз сказати, — і слова крутилися на язиці. Алла відчула, як засвербів його кінчик. І вирішила утриматися від коментарів.
Дзвінок у двері змусив обох синхронно повернути голови на його звук. Алла піднялася і пішла відчиняти. Тамара почула голос Максима. Спочатку привітання, цмокіт обов’язкового поцілунку, потім — здивоване: «Що сталося?», і нарешті він сам з’явився у дверях кімнати.
Тамара не підвелася йому назустріч. Вони зустрілися поглядами, в його очах читалося щире здивування.
— Привіт, — промовив він. — Яким вітром? Сюрпризи, сюрпризи…
Алла стала трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за ними.
— Як ти мене знайшла? Ви вже, певно, познайомилися, — він перевів погляд з Тамари на Аллу, потім — знову на Тамару. — Щось тут точно трапилося, дівчата.
— Ти сам дав мені телефон, — спокійно сказала Тамара.
— Як? Тобі? Коли?
Якось він хвалився, що чотири роки відвідував драмгурток у своєму містечковому Палаці піонерів. Для драмгуртківця грає досить натурально, подумала Тамара. Якби все це трапилося не з нею, вона б повірила у цю гру.
— Минулої середи.
Штучність посмішки викликала сумніви.
— Точно! Справді, давав! Але, Томко, якщо бути чесним, не думав, що ти так швидко ним скористаєшся. Ти ж не казала, що збираєшся до Києва…
— Один момент! — подала голос Алла. — Нас тут троє. Один з нас — шахрай, а решта — ідіоти. Хто саме — мені хотілося б знати.
— Слухайте, тут точно щось трапилося! Ви не робіть хоча б з мене ідіота і поясніть, у чому справа! — Максим починав сердитися або грав людину, якій ось-ось урветься терпець. Тамара зупинилася на другому припущенні.
— Вона каже, що ти одружився з нею на минулому тижні, — Алла кивнула головою на Тамару.
— А він, я думаю, зараз скаже, що цього бути не може, — Тамара націлила вказівний палець на Максима.
— Ви серйозно? — обличчя хлопця набрало здивованого і водночас розгубленого виразу.
— Максимку, принеси нам свій паспорт, — підкреслено ввічливо сказала Алла, додала навіть: — Будь ласка!
Одинадцята сторінка його документа була непорочно чиста. Слідів підчисток, підтирань, хімікатів не видно. Тома розгублено перегорнула паспорт. Побачила фотокартку — власникові документа шістнадцять років. Такої фотографії вона не бачила ніколи. На іншій — він був мінімум на три роки старший за того, який дивився з цієї картки.
— У тебе два паспорти, — говорячи, вона дивилася йому прямо в очі. — Так не чесно… Два паспорти…
— Я знаю, хто з присутніх претендує на статус ідіота, — заявив Максим, теж дивлячись Тамарі прямо в очі. — Тільки ще не розібрався, комедія тут чи трагедія. І для чого все це…
3
Коли за Тамарою зачинилися двері, Алла, широко розмахнувшись, відважила Маскимові гучного ляпаса. Удар, як для жінки, вийшов сильним, Максим поточився і змушений був схопитися рукою за стіну.