Страница 29 из 40
Рюкзак!
Він викинув його у відчаї. Він не сподівався, що його не помітять, і справедливо вирішив, що мільйон на болоті йому ні до чого. Але зараз, коли все обійшлося і з’явився шанс врятуватися, Стас згадав про мільйон, втоплений у болоті, і йому перехотілося вибиратися на тверду землю.
Він повернувся, поглянув туди, звідки почулося чвакання падаючого вантажу. Помацав очима — і нове полегшене зітхання вирвалося з його грудей: рюкзак мирно погойдувався на купині, зачепившись шлейкою за гілку старої, сухої берези. Мокрий і зелений, він особливо не вирізнявся на загальному тлі болота, був схожий на купину, трухлявий пень або загуслу багнюку і не привертав до себе уваги.
До рюкзака було не більше шести метрів. Стас рушив до нього. Він зробив десять кроків, а потім ліва нога занурилася раптово у м’яку, гливку грязюку. Лайнувшись, Стас розставив руки врізнобіч для рівноваги і спробував витягнути ногу. З другої спроби йому вдалося, і далі він пішов, обережно намацуючи дно ногами. Думка про те, що придалася б якась деревина, майнула в голові, але він поспішав до свого багатства і відкинув усі непотрібні думки. Він грузнув ще кілька разів, але завжди встигав витягнути ногу. Чим ближче підбирався він до рюкзака, тим небезпечніше ставало дно. Наблизившись на відстань простягнутої руки, він пошукав, чим би підчепити вантаж, нічого не знайшов і, подавшись уперед, простягнув руку. Ні, не дістати. Ще малесенький крок, ще півкроку…
Обидві ноги пішли в драговину одночасно. Стас оговтатися не встиг, як його засмоктало до колін. Матюкаючись, він рвонувся на волю, але болото з разючою швидкістю проковтнуло його до стегон, а потім — до пояса.
Стас заметушився, але його засмоктало міцно і надійно. Чим більше він смикався, тим глибше вгрузав у чрево трясовини. Він поступово дотягнувся до берези, але єдина гілка, за яку він схопився, виявилася сухою і лишилася в його руці.
І все ж таки Стас ще сподівався вивільнитися з болотяного полону. Він одчайдушно розгрібав здоровою рукою мул і твань, рвався й рвався, прагнучи перемогти цю грузьку, похмуру, драглисту жижу. Але коли драговина стиснула йому груди, він наважився закричати й гукнути на допомогу. Погоня поряд, хлопці почують, прибіжать, витягнуть його. Нехай він помре потім, не так страшно… Крику не вийшло, тільки слабке «A-а!» вирвалося назовні. Жах скував Стаса. Він спробував закричати знову — і знову замість крику вийшло щось схоже на передсмертні хрипи.
Ліва рука, що висіла батогом вздовж тулуба, давно пішла в трясовину. Правою Стас мляво намагався боротися з болотом, але сили вже облишили його. Він не міг навіть смикатися — грузька твань міцно стисла все тіло і підбиралася до горла.
Деякий час на поверхні виднілася голова з відкритим у німому крикові ротом. Потім трясовина заковтнула і її, увірвавшись через роззявлений рот у легені людини. У Стаса не було сил підняти голову і подивитися на небо, як належить у таких випадках. Весь час, поки він безуспішно боровся з болотом, прямо перед його очима лежав на купині рюкзак.
Мільйон
Ніким не помічений, він погойдувався на купині, надійно зачепившись шлейкою рюкзака за міцну гілку дерева. Місце, де хвилину тому стирчала людська голова, повільно затягнуло тванню. Це місце було всього за півметра від рюкзака.
Щось хлюпнулося об рюкзак. Це жаба знайшла зручну купину. Поряд стрибнула інша, за кілька хвилин одна вже осідлала іншу. У жаб починався шлюбний період, час для ігрищ…
Грудень 1991 — квітень 1992 —
листопад 1994 — березень 1995 pp.
Лють жіноча
(Маленька повість з криміналом)
— Може, досить про уроки, — втрутився рішуче Грифон. — Розкажи-но їй про наші ігри…
Льюїс Керрол. «Аліса у Країні Чудес»
1
Якщо піднятися на дев’ятий поверх, то з вікон можна побачити стіну місцевої тюрми. А якщо додати трошки уяви — то й подвір’я і навіть зеків, що його підмітають старими мітлами з дерев’яними держаками, відполірованими сотнями рук.
Кажуть, місцеві донжуани починають процес зваблення саме звідси. Найсприятливіша пора — сутінки, коли можна ледь розгледіти обриси похмурого і романтичного о цій порі будинку. Банальні, але обов’язкові розмови про погоду, музику, моду й кіно найлегше вести після того, як невпевнено запропонуєш: «Хочеш, тюрму покажу?» Сутінки додадуть таємничого і романтичного антуражу, нова знайома вже вдячна за те, що перед нею підняли моторошну завісу, яка відокремлює набридлу буденність від страшного і тим цікавого кримінального світу, — нехай навіть на півсантиметра підняли, — і вона готова вислуховувати набір обов’язкових за ненаписаним етикетом фраз, які передують першородному гріху.
Спрацьовує, за легендами, у восьми випадках з десяти.
А з вікна п’ятого поверху відкривається сумний і зовсім не мальовничий краєвид — захаращене битою тарою господарське подвір’я консервного комбінату. Пора рання, непохмелених вантажників ще не видно, і Максимові навіть трошки нудно — він звик спостерігати, як вони півдня тиняються в очікуванні благословенного пива, а потім спочивають у холодку: роботи немає все одно, комбінат простоює, склади завантажені готовою продукцією, яка чомусь нікому не потрібна…
За спиною в Максима пейзаж значно кращий — і це все дякуючи серпневій спеці, яка змушує Тамару спати, прикрившись простирадлом лише символічно. Фігура в неї, звичайно, не з картинки «Плейбоя», але певне естетичне задоволення викликати здатна. Струшуючи попіл з вікна і спокійно роздивляючись сплячу Томку, Максим ще раз констатував, що провів не найгірші два тижні із своїх неповних двадцяти чотирьох років.
Він ковзнув поглядом по будильнику. За півтори години почне оживати гуртожиток, через шість годин їм з Томою треба йти в гості, через тридцять шість годин його не буде в цьому місті. А вже сорок вісім годин вони з Тамарою Шиян вважаються чоловіком і жінкою. Весело…
Тамара перевернулася на інший бік, остаточно відкинувши цнотливе простирадло, промовила, не розплющуючи очей:
— Лягай, рано ще…
— Не спиться. Душно, дихати нічим.
— Сходи під душ.
— Та треба… На нашому поверсі якісь козли душову заблювали, тягне ж когось пити в таку спеку. А на четвертому — забито. Доведеться нагору йти.
— Нас Юлька з Пако на першу чекають, не забув?
— Чому це я повинен забувати? Грошей, правда, мінімум…
— На пляшку шампанського вистачить, ввечері Танька приїжджає, знаєш, за стінкою живе — в неї трошки позичу. Викрутимося.
Викинувши недопалок з вікна і прослідкувавши за його польотом, Максим, зітхнувши, зліз з підвіконня, натягнув шорти, кинув на шию рушника, пхнув ноги у Томчині капці.
Холодний душ справді не завадить.
2
— Слухаю вас.
— Добрий день. Можна Максима?
— Максима? Його зараз немає, а… хто його запитує?
— Слава Богу! Нарешті потрапила правильно! Розумієте, я, мабуть, номер неправильно записала, помилилася на одну цифру і вирішила підставляти інші цифри, за порядком! Ваш варіант — п’ятий!
— Рада за вас. Це все дуже цікаво, але…
— Хіба Максим не попередив, що я приїду?
— Дівчино, я не зовсім розумію, про що йдеться.
— Отак! Я взагалі-то його дружина, і я…
— Яка дружина?
— Що значить «яка»? Законна, — приїхала, як обіцяла. Він справді нічого не сказав? Взагалі, з ким я розмовляю?
— У нього немає ніякої дружини, не морочте мені голову!
— Тепер є!
— Взагалі-то, я буду його законною дружиною через півтора місяці. Ви дзвоните до мене додому, якщо вам цікаво. Думаю, все це не зовсім телефонна розмова. Ви знаєте місто? Запишіть мою адресу, приїздіть, — будемо розбиратися…
Молоді жінки зміряли одна одну швидким оцінюючим поглядом.
— Заходь. Будемо на «ти» одразу, не проти?