Шлюбні ігрища жаб

Поїзд наближався. Але він був ще досить далеко, щоб відрізати Басмача й Гогу, що перескочать колію, від переслідувачів. Але не чекати ж, поки він підійде ближче! За цей час швидконогі мисливці встигнуть підбігти на небезпечно близьку відстань.

Гога ступив крок на шпали.

Басмач, який жодного разу не стрельнув у переслідувачів за час гонитви, підняв зброю і стрельнув йому в потилицю.

Гога мішком гепнувся на рейки. Басмач перестрибнув через нього — і ось він уже смикає Стаса за рукав:

— Не стій! Рота роззявив! Біжи! Мать твою, вперед!

Від несподіванки переслідувачі загаялися. Поїзд був уже поряд, машиніст гудком намагався зігнати з колії людину, а коли зрозумів, що діло нечисте, вирішив загальмувати.

Басмач і Стас вже миготіли між сосен і беріз.

Двоє і мільйон

На небі — ані хмаринки. Верхівки дерев впиралися в нього, і якщо залізти на саму маківку хоча б тієї, найдовшої сосни, то можна торкнутися рукою цієї блакитної гладі. Ближче до неба може бути прохолодніше, ніж тут, на землі, яка другий тиждень не знає дощу. Немає навіть натяку на вітерець, і тінь від дерев не приємна й розслаблююча, а важка, задушна, липуча якась.

Стас перевернувся на живіт, ткнувся обличчям у траву, але на його писок негайно заявили права різні дрібні мешканці трав’яного міста, і він знову відкинувся на спину, струсивши зі щоки комах. Сонце сліпило очі, але примружуватись не хотілося — в якихось п’яти метрах рівно дихав Басмач.

Зітхнувши, Стас відірвав від землі спину і всівся, спершись спиною об стовбур сосни. Сидіти було незручно, хотілося лягти й зрештою розслабитися — день, що повільно минав, був дуже важким. Ось тільки Басмач поряд, і розслаблятися небезпечно для життя.

— Відірвалися, — прогудів Басмач, повертаючись до Стаса обличчям. — Вони — серйозні люди, раз облаву влаштували, а ми все одно відірвалися.

За той час, поки вони відпочивали на цій затишній галявині, це були перші слова, сказані вголос.

Стас промовчав. Йому не хотілося розмовляти з Басмачем.

— І в лісі спокою нема. Мабуть, великих людей ми обманули, раз такий шухер піднявся. Чого мовчиш, Стасику?

Стас поклав руку на рюкзак.

— Зараз ми поділимо бабки.

— Нащо? — Басмач щиро здивувався. — Навіщо тобі в лісі бабки? Вийдемо звідси — тоді й поділимо.

— Нам в різні боки. Куди б ти не пішов — я піду в протилежний бік. Я не збираюся партизанити. Тим більше з тобою в одному загоні…

— Що ти мелеш?

— За сьогоднішній день ти вбив двох. Учора — одного. Петруня зрадив, згода, він заслужив смерть. Шеф був тягарем, і не вбий ти його — ми мали б тягар, особливо враховуючи теперішні обставини. Але за що ти вбив Гогу? Він нікому не заважав! Я не хочу бути наступним.

Стас говорив повільно, дивлячись прямо в обличчя Басмачеві. А рот Басмача з кожним словом усе ширше розтягувався в посмішці.

— Я чекав, що ти почнеш про це говорити. — Він поповз до Стаса навкарачки, незважаючи на пістолет в його руці. — Зараз ти боїшся мене, Стасику.

Стас підняв пістолет на рівень його обличчя.

— Дурню, там нема набоїв! Не треба мене лякати!

Стас байдуже відкинув непотрібну зброю вбік. Він-то знав, що обойма порожня, але як це зрозумів Басмач — невідомо.

— Якщо тобі дуже кортить вбити мене — візьми ось це, — Басмач легенько підкинув йому під ноги свій пістолет. Стас схопив його, міцно стиснув у правиці — і здригнувся від різкого і неприємного смішка Басмача. — Заспокойся, тепер ти можеш стрельнути мені в лоба, коли захочеш. Якщо тобі так спокійніше — можеш у мене цілитися, я й під дулом можу балакати… Тільки перед тим, як будеш стріляти, я хочу щось сказати.

Він підсунувся до Стаса ще на чверть метра.

— Ти ж сам бажав смерті всім хлопцям, Стасику! Вбити їх ти не зміг — не та ти людина. І зараз ти хочеш моєї смерті — тоді цілий мішок грошей буде твоїм.

Коли він говорив довго й хвилювався, його акцент ставав більш помітним. Він присунувся ближче й повів далі:

— Тоді, коли ми всі зібралися, щоб обговорити справу, я вже знав, що, тільки-но мільйон буде в нас, я повбиваю всіх і заберу бабки собі. Тебе я одразу виділив з усіх — ти не дурень, не лох, ти, навпаки, звик бачити лохів навколо себе, і ти думав про те саме, що і я, але вбивати ти, Стасику, не вмієш. Ти — професійний пройдисвіт, ти маєш гроші з того, що дуриш лохів… знаєш їхню психологію… і робиш з цього гроші, хитрість — твоя зброя.

Акцент уже різав Стасове вухо. Посмішка на обличчі Басмача поступово поступалася місцем жорстокій гримасі.

— Спочатку я хотів замочити й тебе, навіть в першу чергу тебе, бо я помітив — помітив, Стасику! — твої недвозначні погляди. Ти міг розкусити мене або розкусив одразу. А потім, — він вилаявся рідною мовою, — все ледь не зірвалося через того шакала, твого друзяку. Скажу чесно — був момент, коли ці хлопці могли нас запросто переграти, бо хоч нас і більше, а вони — професіонали… Спочатку я хотів покласти вас усіх поряд з кур’єрами, але через всі ці проколи я розгубився. А потім, коли всі зібралися, щоб ділити здобич, я зрозумів, що проґавив момент. Якщо кожен заховається зі своєю часткою у свою нору, як скорпіон, то мені довгенько доведеться виколупувати кожного, це займе час, а в моєму становищі зайвий ризик не потрібен.

Басмачу все важче було добирати слова. Від його кострубатих фраз Стаса починало нудити.

— Ти допоміг мені. Ти розколов подвійну гру Шефа і настроїв хлопців проти Олежки. — Басмач проковтнув слину. — Отримати весь мільйон або хоча б більшу його частину хотів кожен з п’ятьох. Тому ніхто особливо не наполягав на якнайшвидшому розподілі грошей: а раптом пощастить і хтось відколеться, як Вася лягавий. Отоді його частка буде поділена між тими, хто був спритнішим, розумнішим, сильнішим… Твоєму Петруні не пощастило, не пощастило й Шефові. Гонитва нам дуже допомагає: я знаю, у такій каші найлегше позбутися небажаної людини. Так і сталося з Гогою. По-перше, ми збили з пантелику тих, хто женеться за нами, по-друге, змусили зупинитися поїзд, тобто виявився небажаний свідок, якого наші друзі спробують уникнути і затримаються самі, ну, і по-третє, мені потрібна половина мільйона, а не його третина.

Він уже підсунувся до Стаса впритул і важко дихав йому в обличчя.

— А може, зараз ти зажадаєш увесь мільйон?

— Я ж сказав — ти допоміг мені. Завжди допомагав своєю мовчазною й хитрою підтримкою. Хитрість і сила, ти і я — хіба погана компанія, Стасику?

— Ти певен цього?

— Так! — очі Басмача збуджено блиснули. — Так! Слухай мене! — він стиснув руку Стаса трохи вище ліктя. — Цей ліс колись скінчиться, ми дістанемося до Києва, звідти — до Москви, а потім — до Ташкента! Грошей нам стане, це — дрібниці! З Ташкента — до Фергани, там у мене багато друзів, є такі, що через кордон гуляють щодня. Контрабандисти, розумієш? І ми звалимо за бугор. Звалимо, розумієш? За долари там все можна! Ну, думай, Стасику! Погоджуйся, ну!

— А якщо… якщо я не піду з тобою? — після паузи спитав Стас. — Якщо я захочу взяти бабки і поїхати до Криму?

— Навіщо тобі Крим? Я пропоную вигідну справу, дурню! Так, мені потрібен мільйон, але й ти мені теж потрібен, а то б я давно відправив тебе за всіма ними!

— Ти ще можеш спробувати зробити це…

— Можу! Запросто можу! Тільки не хочу, Стасику! Чого ти боїшся рвонути зі мною за бугор? Думаєш, нічого не вигорить?

— Вигорить. Але з тобою небезпечно, — зараз Стасові було дуже легко — він говорив Басмачеві все, що думав про нього, так просто, як говорить людина із зашморгом на шиї людині, яка цей зашморг затягує. Він був готовий до сутички на смерть уже тоді, коли Басмач застрелив Гену Шевеля.

— Чому ти не віриш мені, Стасику? З тобою ми наворочаємо такого, що й не снилося нікому! Тримай руку, Стасику! На, тримай!

Його смаглява рука, повернута долонею вгору, була на рівні Стасових грудей.

Якусь хвилину Стас коливався. Він не вірив Басмачеві до кінця, але той факт, що він досі живий, говорив сам за себе.