Шлюбні ігрища жаб

Його й порекомендували майору Харченку. І тепер лісник Улас Григорович Зінченко сидів на пеньку, палив «біломорину» і скептично поглядав на міських лопушків.

— На хріна мені твоя карта! — пробурчав він майору Харченку. — Я без неї тут усе знаю! Карту тицяє ще… Папірець… Знаєш куди з ним сходи?

Майора Харченка попереджували, що лісник — людина важка, некомунікабельна, як усі, хто більшу частину свого життя прожив у лісі. Він готовий був потерпіти замашки Зінченка, але часу на це в нього не було.

— Я погано знаю ліс, — холодно сказав він. — Без карти не розберуся.

— Куди тобі! — Зінченко старанно втоптав недопалок у землю. — Давай сюди свій папірець. І дивись уважно. — Він розклав карту на колінах, видобув з кишені недогризок олівця, ткнув у якесь місце на карті. — Ми тут. Бандити твої отак пішли…

— Чому? — майор Харченко незрозуміло втупився у нерівно проведену смужку. — Ліс великий… Могли на всі чотири боки…

— Вчити вас, міських, і вчити, — зітхнув Зінченко. — Переляканий ваш ось куди побіг. А у таких випадках і людина, і звір у протилежні боки чухають! Значить так, у них задача проста — від вас подалі. Йти будуть прямо, сюдою, — олівець ковзнув по паперу. — До залізниці вони будь-як вийдуть. Якщо перетнуть рейки і підуть далі — ваша взяла.

— Не зрозумів…

— Болото попереду! Рисочки тут намальовані, бачиш? Якщо їх до болота притиснули — нікуди не дінуться.

— Що за болото?

— Меліоратори-сволота прогледіли! — Зінченко вдоволено реготнув. — Пройти його можна, якщо знати як. Є небезпечні місця, ковтне — пискнути не встигнеш. Вони до самої середини повинні вийти.

— Чому?

— Вони перелякані, біжать навпростець. Але це все одно що з заплющеними очима ходити. Людина, яка не вміє лісом ходити, однак постійно праворуч забирає, — так і блукають ваші міські… Якщо це враховувати, то йтимуть вони отак, — він провів на карті жирну криву, — і вийдуть приблизно сюди, до середини болота. — Зінченко був задоволений собою. — Травити їх думаєш, як вовків? Мене послухай — отак їх жени! — Він намалював параболу, кінці якої впиралися в болото. — Тут вони! Мене б ти хрін зловив, а вони не втечуть! — лісник заштрихував внутрішню частину параболи. — Скільки їх там?

— Троє.

— Що зробили?

— Людину вбили. І не одну.

— Гади, — байдуже промовив Зінченко, ховаючи олівець у кишеню. — Треба зловити. — Він витрусив з пачки чергову «біломорину». — Років три тому з зони теж…

Майор Харченко вже не слухав лісника. Він прикидав, скільки потрібно людей для облави і скільки часу це займе. Друга доба пошуків наближалася до фінішу: вночі лісом лазити охоти немає.

Ще майор Харченко думав про те, що виявився правий — їх вже троє. Поділити мільйон на п’ять рівних частин справді не просто. Шевель лежить тут… Ще когось одного убили вчора, адже вчора вдень їх уже було четверо… А може, хтось уже звалив зі своєю часткою? Ні, його б так просто не відпустили! Та він і сам би не пішов: кожен потай сподівається, що вибере момент і переб’є інших…

Першим видихався Басмач. Гепнувся на землю, задихав тяжко і часто, заплющив очі. Стас і Гога теж обливалися потом: цілу годину то бігли, то йшли швидкими кроками.

— Привал! — прохрипів Стас і тяжко осів під сосною. Гога поруч витягнувся на землі, розкинув руки.

Басмач відсапався, піднявся на простягнутих руках, потім став навкарачки і труснув головою, як коняка.

— Харош лежати! Пішли далі!

— Нікуди не підемо! Відпочинемо! — заперечив Стас. Йому не хотілося, щоб Басмач командував.

— Час дорогий! — не поступався Басмач.

— Тут нас уже не дістануть. Хіба що з вертольота… Тільки звідки в них вертоліт?

Басмач пробурчав щось по-своєму і теж ліг на спину. Лежати на м’якій траві було приємно. Ще б цигарочку… Але куриво лишилося на столі у Нінчиній квартирі.

— Гого, палити є?

Якимось дивом пачка «Прими» не випала з кишені Гогиних джинсів. Половина цигарок, що лишилися в пачці, висипалися, але це краще, ніж зовсім без курива. Підвівшись на лікті, Гога жбурнув червону пачку Басмачеві.

…Потім повернув голову і побачив малинник. Одразу ж почув голоси матері, тітки Жені й дядька Віті. І себе, дев’ятирічного, побачив з маленьким синім капроновим відерцем. Він рідко коли набирав повне відерце: любив їсти ягоди просто з куща. У гущину не заходив — одразу обличчя й руки обліплювали полчища комарів. Скраю їх було менше, Гога стояв, повільно об’їдав кущ і слухав веселу тріпотню дорослих, котрі, вимастившись одеколоном «Гвоздика», лізли у комарині володіння і виносили звідти по великому емальованому відру малини.

А одного разу мати не поїхала з ними, вперше за п’ять років. Гога захворів, і вона лишилася з ним дома. Ввечері прийшли якісь люди, і мати дізналася, що при в’їзді в місто п’яний в дупель водій «БеЛАЗа» кинув свою машину прямо на дядькові «Жигулі»… Дядько Вітя помер у лікарні, протримався три доби, тітка Женя лишилася живою, але й досі кульгає…

Гога підвівся і зайшов у малинник. Ягоди сипалися з куща при найменшому дотику. Гога почав їсти з такою швидкістю, неначе цей кущ у нього зараз заберуть. Комарі атакували його миттю, але Гога чомусь не реагував на їхні укуси, хоча завжди був до них дуже чутливим.

— Ух ти! Малина!

Стас на якийсь час забув про рюкзак і згадав про нього, коли перша жменя ягід була вже у нього в роті. Він рвучко обернувся. Рюкзак лежав на тому ж місці, де він його кинув. А трохи далі сидів навпочіпки Басмач і недобро посміхався. Стояти до Басмача спиною? Йому в очі дивитися страшно… Стасові перехотілося малини. Машинально він прихлопнув комара на щоці і повернувся до рюкзака. Добре Гозі! На все йому, схоже, начхати, обжирається собі малиною, як ведмідь на картинці з дитячої книжки казок.

— Сука твоя Нінка, — сказав Стас, вмощуючись на рюкзакові.

— Ага, — легко погодився Басмач. — У нас бабам взагалі не довіряють. Нічого. Тільки жерти готувати і чоловіка улещувати.

— Чого ж ти так проколовся з Нінкою?

— Я думав, ваші баби кращі. Помилився.

— Баби всюди однакові!

— Узбечки кращі! Пробував узбечку, Стасику? — Басмач підморгнув.

— Вам нема про що базарити? — неохоче подав Гога голос із кущів.

— О! Великий Німий заговорив! Чув, Басмач, ми правда не в тему базарили. У нас на хвості стільки реп’яхів! Що робити?

— У лісі вони нас не дістануть. Тут підвалів нема, будинків багатоповерхових — теж! Вали на всі чотири сторони…

— Попереду — залізка! — сказав Стас.

Удалині чувся монотонний стукіт коліс.

— Недалеко, — Басмач прислухався. — Застрибнути на ходу на товарняк — і ту-ту! Тільки не в місто, туди я не повернуся, досить! — Він звівся на ноги. — Кінчай жерти, Гого! Ходімо!

— Ти чого до пацана причепився? — Стас подивився на нього знизу вгору. — Сядь, посидь, заспокойся. Залізка нікуди не втече.

На наказ Басмача Гога ніяк не зреагував. Плювати йому було й на накази Стаса. У нього є третя частина мільйона, і він може собі дозволити нікому не підкорятися.

Басмач вибрав з пачки цигарку більш-менш повну, примостився під деревом і запалив, не дивлячись ні на кого…

…Незрозуміло було, хто кого першим помітив — дичина мисливців чи мисливці дичину. Крик: «Ось вони! Стояти!» злився з пострілом Стаса. У «Макарові», що лишився йому від Шевеля, було ще три патрони, після третього пострілу пістолет знущально клацнув порожнечею.

Першим побіг Гога. Але біля самого залізничного насипу Стас з рюкзаком перегнав його, птахом злетів на насип і озирнувся. Відстань між ними й переслідувачами не скоротилася, але й не збільшилась. Він устиг помітити, що їх хочуть узяти в напівкільце, і стрибнув через рейки вниз, на інший бік насипу.

Басмач біг останнім, постійно шпортаючись, і Гозі доводилося його підхоплювати. Почувши гудок поїзда, що наближався, Гога трохи гальмонув.

— Швидше! — від власного крику Стас навіть закашлявся.