Страница 13 из 40
— Розумно і логічно, — зазначив Олег. — Толковий у тебе, Гено, приятель.
— Друге, — Стас не реагував на компліменти. — Гроші ми повинні були передати тобі, Шефе, біля в’їзду до міста, а самі їхати сюди без тебе. Признаюся, що лише тоді я серйозно почав думати над тим, як ти нас нагрієш. Коли ми розійшлися після першої зустрічі, я вирішив, що, зрештою, не моя справа, звідки ти дізнався про гроші. Але — чи не простіше їхати сюди всім, поділити гроші і розбігтися? Хлопці не подумали про це, бо для них чим складніші умови операції, тим спокійніше, менше підозр. Ти щось буркнув про заплутування слідів — вони й заспокоїлися. Гога взагалі чомусь певен, що його не обдурять. Басмача надихав технічний бік справи, він чомусь певен, що його обдурити ніхто не наважиться. Покійний сержант Вася навіть схвалив таку тактику заплутування слідів. Петруня не розраховував на успіх, між нами кажучи, і ставився до всього, на свою біду, скептично. Отже, підозри виникли тільки в мене. Хочеш змитися з грішми? Даремно, навіщо тобі п’ятеро ворогів, кожен тебе знає і може колись відшукати. Та й не така ти людина…
— Дякую!
— На здоров’я! Тобі потрібен час, щоб віддати невідомому нам наводчику його частку. Таємно від інших, щоб не збуджувати апетиту. Інакше не вийде — адже ми можемо з’ясувати, що в чемодані більше, ніж ми сподіваємося. Я збирався привести сюди всю компанію не через годину, як було домовлено, а через десять хвилин, щоб накрити вас обох на гарячому. Але лопухнувся Петруня і все вирішилося само собою! Ми зі здобиччю опинилися прямо тут, а за нами вже на півзігнутих прискакав твій приятель. Може, Гено, ти й хотів попередити свого товариша, але не зміг. А він не думав, що може трапитися щось таке, чого він не передбачив. Самовпевнений в тебе друг, Шефе.
— Ти все сказав? — сухо запитав Шевель.
— Лишилося дати тобі чорну мітку, на якій буде написано: «Скинутий». Тобі не слід було дурити нас від початку. Тепер ти втратив мою довіру і довіру команди.
Спочатку до квартири зайшли двоє кремезних хлопців. Один безцеремонно потіснив Баскіна, другий, кирпатий, оглянув усі кімнати, зазирнув до туалету, ванної. Переконавшись, що у квартирі, крім господаря, нікого немає, він щось буркнув собі під носа і недобро глипнув на Баскіна.
Віктор Сергійович Караваєв зайшов одразу ж за своїми охоронцями і спокійно чекав, поки кирпатий роздивлявся по квартирі.
— Баскін, у вас мінеральна вода в холодильнику є? — втомлено запитав він.
— Так, звичайно, в таку спеку…
— Сашок, не в падло — зроби водички! — прохання стосувалося кирпатого. — Баскін, ходімте до тієї кімнати, де є телефон.
У залі він вмостився в м’якому кріслі. Кирпатий Саша приніс запітнілу пляшку мінералки і дві склянки. Корок він зняв тут же, пальцями, простягнув пляшку хазяїнові і витер спітніле чоло.
— Юрію Івановичу, нехай хлопці поїдять. Вони потомилися, Сашко жахливо переносить спеку, особливо — на порожній шлунок…
— Ради бога! — махнув рукою Баскін.
Хлопці усамітнилися на кухні, лишивши їх самих. Караваєв жадібно вихилив склянку води, відригнув і блаженно посміхнувся.
— Я про це всю дорогу мріяв. Не хочете? Даремно. Гарна вода. Отже, що вдалося з’ясувати?
— Кур’єри потрапили в засідку. Це означає, що про наші плани довідалася стороння людина. Вбито чотирьох на… ваших людей і сержанта ДАІ. Найімовірніше, він причетний до пограбування. Подробиць не знаю, але сподіваюся, що скоро вони будуть відомі.
— Я так зрозумів, що нам треба насамперед шукати стороннього. — Караваєв опорожнив другу склянку. — Зробити це просто. Крім нас з вами, маршрут кур’єрів знали шестеро…
— Якщо, звичайно, ніхто з кур’єрів не зрадив, розраховуючи на солідний куш…
— Це навряд, Баскін. Всі четверо мертві.
— Їх запросто могли знищити, щоб не ділитися з провокатором і замести сліди.
— Ні, це виключено. Я платив їм достатньо, аби не зраджувати. За них я відповідаю. Взагалі, я відповідаю за всіх своїх людей, які були в курсі операції.
— Я теж поручуся за кожного свого!
— Не сумніваюся. І все ж таки хтось зрадив, правда? — Караваєв допив рештки води. — Скажіть, Баскін, де ваша дружина?
— У Відні. Ви ж знаєте — службове відрядження… А до чого тут моя дружина?
— Ви ж аморальна особа, Баскін, — підморгнув Караваєв. — Я точно знаю, що уже другий рік ви утримуєте двадцятип’ятирічну пасію з незакінченою вищою освітою.
— Припустимо… Це ж не заборонено Кримінальним кодексом. І потім це моє особисте життя, Вікторе Сергійовичу, і я не розумію…
— Зараз зрозумієте. Спека не стимулює роботу мізків, але всю дорогу з Києва сюди я змушував себе думати. І ось до чого я дійшов. Слідкуйте за ходом моїх думок. — Він поставив пляшку на стіл, надів на горлечко склянку. — Ніхто з кур’єрів не міг зрадити. Ті шестеро, які в курсі наших спільних справ, — надійні, перевірені люди. Мені дуже хотілося знайти зрадника, але я відкинув кожного з них по черзі. Лишаємося, як це не смішно, ми з вами, Юрію Івановичу. Вкладаючи по мільйону, ми згодом дістаємо значно більшу суму, дістаємо її напевне, гроші ці будуть абсолютно чисті. Жодному з нас нема сенсу грабувати компаньйона. Але, — Караваєв підніс пальця. — в мене немає коханки, молодої, гарної й палкої, якій в інтимніші моменти вибовтуєш все на світі. А молоді й гарні коханки — не завжди безкорисливі слухачки.
— Чорт забирай! — сказав Баскін після паузи. — Але, Вікторе Сергійовичу, я їй вірю! Я й подумати не міг…
— Отже, я не помилився. Хто вона?
— Звуть Ольга. Соломіна.
— Ви несучасна людина, Баскін. Я розумію, спати з секретаркою — це добра традиція, але щоб зайти з простою секретаркою так далеко! Дружина знає?
— А вам не здається?..
— Ні! Не здається! Я поставив запитання!
— Так. — Баскін відчув, що дуже втомився. — Вона теж не може припуститися думки, що у нас з секретаркою щось серйозне. Дивиться на це як на звичайні чоловічі походеньки.
— У вас сучасна дружина… І наскільки у вас з Ольгою серйозно?
— Це нікого не стосується!
— Гаразд, заспокойтеся! Ми зараз їдемо до неї і з’ясуємо те, що стосується справи.
— Мені можуть дзвонити. Стосовно пограбування. Біля телефону я лишу Сашка. Думаю, обійдемося одним охоронцем. Отже, ми їдемо?
…Жінки відпоювали вдову вбитого сержанта Василя Ковальчука водою і якимись ліками. Бриль уже хвилин сорок намагався з нею толком побалакати, але вона тільки стогнала і ревла білугою.
— Ти заспокоїшся колись чи ні? — не витримав він.
Молода жінка заревіла ще голосніше, а Бриль прийняв на себе удари сусідок.
— Горе у дівки, а ти ще тут зі своїми запитаннями!
— Міліція називається! Вас по одному вбивати будуть, а ви, замість того, щоб бандитів ловити, на мізки вдовам капаєте!
— Чого ж ти раніше не вберіг людину!
— Розігнати вас до такої матері! Дармоїди! Дурні!
— Ану йди звідси, давай, не до тебе тут!
Сухенька, горбоноса стара застрибала навколо Бриля, штовхаючи його в груди і в боки.
— Та замовкніть ви! — гаркнув Бриль.
З верхнього поверху спустилася жінка з паруючою металевою коробочкою для кип’ятіння шприців. Безцеремонно штовхнувши плечем Бриля, вона пропхалася до плачучої.
— Відвернися, кобель, — верескнула агресивна стара.
Тяжко зітхнувши, Бриль підкорився.
Сувора жінка зробила ін’єкцію, прибрала інструменти і сказала, дивлячись кудись повз капітана:
— Вона зараз заспокоїться. Зможете побалакати. Тільки обережно: нерви в неї зараз нікудишні.
Молода вдова Ковальчука справді потроху заспокоювалася. Сусідка-лікарка, буркочучи щось собі під ніс, вийшла з кімнати, решта жінок пішла за нею, лишивши капітана наодинці з вдовою.
— Як тебе звати? — запитав Бриль.
— Ніна, — вона продовжувала схлипувати. — Чого тобі від мене треба?
— Я вже запитував, — терпляче пояснив Бриль. — До Василя хтось приходив останнім часом?