Страница 9 из 43
Тепер Рудик дивився на мене, трішки схиливши голову вбік. Вперше за весь час, що я знаю Вову, я помітив у його очах вираз, подібний до цікавості. І цікавився він мною, Макакою із Зоопарку.
Поруч уже почалися команди. Я ковтнув слину, що набігла до рота, тоді вичавив із себе:
— Равняйсь…
— Чіткіше командуй, Гайдар недороблений, — не промовив — виплюнув крізь зуби Рудик. — Не жуй соплі, козел!
— Равняйсь! — тепер уже я наказував голосніше, здалося навіть, що в мене — справжній командирський голос. — Отставить! Равняйсь! Смирно! Напра-во! Нале-во! Круугом! Кругом! Нале-во! Напра-во! Вольно! Равняйсь!
Я віддавав накази Вовці Рудику і, сам не розуміючи чому, страшенно кайфував від цього. Староста мовчки крутився на місті. Мене зовсім не цікавило, що там зараз у нього в голові й чи почне він потім, на перерві, влаштовувати стройову підготовку мені персонально. Чомусь відразу напрошувалася відповідь — не почне. Ця гра проходила не за його правилами.
— Отставить! — поламав мені кайф старший сержант Білик. — Теперь вторые номера меняются с первыми.
Рудик віддавав мені накази без жодного ентузіазму, що давало привід підтвердити здогад: моє командування старостою минеться без жодних наслідків. Урок — він і є урок. Несподівано я відкрив для себе ще одну істину, яка остаточно заспокоїла: адже Рудик змирився з необхідністю щодня знаходитися в одному класному приміщенні зі мною, Зайцем і Свинею, може, ще з кимось. Наближається не просто кінець чергового навчального року — дуже скоро ані він, ані хто інший з тих, кого ми дратуємо однією своєю присутністю, вже не побачить нас. Хіба що на випускних іспитах, але там нема коли звертати увагу на Зоопарк. Саме тому Рудик та інші стали не лише байдужими до нашої присутності, але й несподівано терпимими.
Цей здогад я й досі тримаю в пам'яті. Бо це була перша справді доросла думка, яка стукнула в голову чотирнадцятилітнього пацана.
Наші військові вправи закінчилися чітко за п'ять хвилин до дзвоника. Старший сержант Білик оголосив:
— Вижу, вы сегодня немножко чему-то научились. Остальное освоите на уроках начальной военной подготовки. И, конечно, во время службы в вооруженных силах. Девочкам это тоже обязательно пригодится в жизни. Потому, что в жизни пригождаются любые полученные знания.
— Спасибо, товарищ старший сержант, — знову виступив на перший план обласний підполковник. — Мы еще сегодня поприсутствуем на уроке физкультуры, так что не прощаемся.
Тут нарешті озвався дзвоник, гості вийшли першими, далі посунули всі інші, збившись у зовсім не по-військовому організовану купу. Я потягнувся за натовпом до виходу, приходячи до чергового, але цього разу — очевидного висновку.
У нас наступний урок — фізра. Ці гості збираються за якимось хером прийти на урок саме до нас. Нічого доброго від таких відвідин чекати не доводилося. Буквально за годину стало ясно: в своїх підозрах я виявився правий.
Аби не їхня присутність, Стародуб і Рудик не завелися б між собою.
МИ ГРАЄМО В БАСКЕТБОЛ
20.05.1985 (ранок)
Дивно, мабуть, таке чути від пацана, але фізкультуру я так само не любив, як математику, мову з її вправами, хімію з її табличкою Менделєєва чи біологію з її тичинками і пестиками.
Не в тому справа, що я чогось там не вмів робити. Стрибав, скільки треба і через що треба, по канату долазив до середини, іноді — трішки вище, підтягувався разів шість. Правда, підйом переворотом не робив, тут є свої спеціалісти.
Проблема в спортивних трусах.
Не скажу точно, коли від нас почали вимагати носити на фізру спортивні труси. А я такий, що не можу штани при людях на пляжі зняти, тому й плавати не навчився. Взагалі я не можу, коли я без штанів, і на мене всі дивляться. Спортивні на мені труси чи сімейні, в квіточку-горошок-смужку, все одно — наче голий стоїш.
Ясно, нікому я цього не поясню. Та й не хочу особливо. Мені купили спортивні труси, червоні, із синіми смужками. Під них усі вдягали плавки, а звідки в мене плавки, коли я ніде на пляжах не буваю? Про плавки я, звичайно, старим не сказав. Але спортивні труси одягти на фізкультуру був змушений. Ми саме в довжину з місця стрибали, я впав на жопу, ноги розчепіривши, і блиснув яйцями.
Далі, думаю, можна не пояснювати.
З того часу почав уперто одягати звичайні сині трикотажні спортивки. Фізрук зауваження робив, спробував виганяти з уроку, бо я типу без форми, тільки тут у нього нічого не вийшло: я прогулювати не збирався, а звичайні спортивні костюми ніхто не відміняв. Так що він змирився зі мною. Думаю, що почав рахуватися, бо поважати — навряд.
Зате Свиня в нас виступив по повній програмі. Свої спортивні труси розмалював кульковою ручкою. Поставив із одного боку значок «адідас» — три смужки фірмові і відповідний напис іноземними буквами, а з іншого намалював слово Montana. Пісня ще ходила: «Мені купила мама труси „Монтана“» — так, здається, чи щось таке подібне. Не тільки Свиня страждав «адідасами» — їх усі кругом малювали, навіть віршик ходив: «У кого „адідас“, тому баба дасть», чи щось таке.
За ці «адідаси» з «монтанами» фізрук Тихому нічого чомусь не сказав. Зате не знаю яким хріном про знамениті Свинячі труси дізнався Чекіст. І виписав тоді всім по самі зелені помідори. Відірвався, як Робінзон на П'ятниці після двадцяти років, прожитих на своєму безлюдному острові з козою.
Раз на місяць у нас проводилися політінформації, так класний керівник на одній почав грузити: «Ось, дехто пише на щоденниках і на одязі різні слова. „Адідаси“ всякі та інше глупство. Ось ви пишете, а програму „Сегодня в мире“ не дивитесь. Хто дивився хоча б останній випуск? Бачите, які ви грамотні. А там, між іншим, і про цей „адідас“ говорилося. Ви думаєте, це фірма, красиве слово, все таке різне. Щоб ви знали — фірма „Адідас“ випускає нижню білизну. Фабрики розкидані по всіх капіталістичних країнах, на них працюють негри. Розписуючи цим значком свої речі, ви підтримуєте американський расизм. „Хатинку дядька Тома“ читав хтось? О, тут кілька рук є. Значить, ті, хто читав, поясніть Тихому та іншим, що таке расизм, і після цього мені цікаво, чи далі хто малюватиме різні „адідаси“».
Свиня намагався випрати свої спортивні труси як слід, у нього нічого не вийшло, паста тільки розвезлася. Мамка йому нові купила.
У роздягальню, відчинивши двері з ноги, влетів Арутюнов, махаючи над головою мішечком із кедами. Такі мішечки батьки пошили всім спеціально для спортивного взуття — вони не продавалися. Кожен підписав свій мішечок, а Литовченку під його прізвищем хтось дописав слово «хуй». Заєць кілька разів намагався витерти його, та потім махнув рукою — все одно хто накарлякав його один раз, зробить це знову. Для чого тоді старатися…
— Рівняйсь! Смір-рна! — закричав Арутюнов, пожбурив мішечком просто над головою Свині, налетів на нього, штовхнув у куток і почав боксувати, промовляючи: — Наліво! Направо! Кругом, Паця, кругом!
Щось подібне відбувалося з кимось із нас у роздягальні не сказати щоб часто, та з якоюсь закономірною періодичністю. До цього краще було ставитися, як до гри, і це, зрештою, справді було грою, правила в якій для мешканців Зоопарку давно встановлені.
— Різобик, знову в бабських трусах!
Вигук Рудика відволік Арутюнова від розминки. Його дієва натура переключилася на Козоріза. Той постійно дратував Вову і, чесно сказати, мене так само, своїми трусами: білими, вузенькими, справді схожими на дівчачі. І це тоді, коли решта чоловічої частини класу носила справжні «сімейні» мужичі трусняки, такі, як у справжніх дядьків. Козоріз намагався пояснити — він теж носить чоловічі труси, тільки їх йому привезли з Прибалтики і називаються вони бікіні. Тепер у них мужики масово ходять — і нічого. Тоді ніякі доводи не приймалися: Рудик обзивав Козоріза бабою і мало не в наказовому порядку вимагав, аби той хоча б на фізкультуру приходив у «людських» трусняках.