Страница 43 из 43
Ласкаво просимо до ПТУ!
Ми не вчилися разом. Свиня взагалі в іншу бурсу пішов. А ми із Зайцем в одну, але на різні спеціальності. Я — токар, він — слюсар, Свиня там у себе, здається, на фрезерувальника вчився. Перший семестр ще за звичкою більш-менш регулярно бачилися, а вже Новий рік я з пацанами з училища гуляв. Так і пішло — все рідше бачив я тих, хто вважався моїми шкільними друзями.
Далі усе стандартно. Після училища попрацював до армії на заводі, потім — два роки строкової. Заперли мене аж у Казахстан, місто Джезказган, по п'яному ділу й не вимовиш. У чурбанів там дідівщина[44] страшна, перших півроку насилу витримав, тоді раптом попустило. Кого «діди» виховують, знаєте? Не таких, як я, а борзих і надто розумних. А розумних у нас вистачало, особливо серед студентів, яких після першого курсу призвали. Тому я особливо не виділявся там. Так, пару зубів вибили пряжкою від ременя, а вже після того підлогу мити за «діда» ніколи не відмовлявся. І признаюся у цьому чесно — раз такий порядок, значить, він не мною придуманий. Тим, хто борзів, ще гірше було — вони очко наввипередки драїли й на тумбочці частіше за інших стояли.
Ну, а коли повернувся з армії, в країні вже такий бардак почався, куди там горбачовському Указу. Мені то воно було до лампочки, я в свою бригаду на заводі повернувся. Тільки спочатку зарплату затримувати почали, а коли Союз розвалився, половину народу позвільняли. І мене, звичайно, в перших рядах. Завод потім зупинився, начальство красти почало, коротше, вчасно мене звідти погнали.
Я тоді вже одружився. Весілля широко не гуляли, так, розписалися та посиділи в нас у квартирі з родичами. Сім'ю якось треба годувати. «Човники» почали то в Польщу, то в Москву кататися. Чим я гірший? Сумки в руки — і вперед. Тільки, мабуть, і це не моє. Прогорів раз, пролетів другий, так десь півтора роки покрутився — і кинув це діло. Трохи десь перебивався з хліба на квас, аж нарешті, коли в нас базар почав розширятися, взяв мене один бізнесмен реалізатором. На що сезон — те й реалізуємо: картоплю, яблука, цибулю, кавуни, таке інше. Я завжди казав — вища математика ні до чого, коли калькулятор є. Приплюсував одну цифру до іншої чи відмінусував — ось тобі й уся реалізація.
А на базарі, щоб ви знали, всі бухають. Робота така — без цього діла ніяк. І бабів там самотніх багато. Їх чоловіки часто кидають, бо, бачте, не хочуть же базарних. Відповідно жінки чоловіків. Нічого, переживу, Людка коли-не-коли зайде, мені вистачає. Сказати чесно, я Валю частенько згадую. Ну, оту нашу розмову на сходах, коли вона про мінімальні потреби наших мужиків у цьому ділі говорила. Так вона права, йолки-палки…
Думаю, про Стародуба вам теж цікаво послухати. Після школи бачив його на вулиці кілька разів, тільки йому не до мене було, слава Богу. Його ж таки посадили через два місяці. Пішов з кимось на квартирну крадіжку і засипався. Сидів спочатку на малолітці трішки, потім на дорослу колонію перевели. Відсидів, вийшов, знову сів — там уже розбійницький напад: із кухонними ножиками у кооперативний магазин заскочили, когось навіть порізали. Не смертельно, але для суду цього досить. На зоні познайомився Стародуб із якимись пацанами з Краснодону. Вони раніше вийшли, але на нього почекали. Після відсидки він до них на Донбас і подався.
Півтора року банда, в який наш Стародуб не останньою людиною був, тримала район під собою. У них усе було — автомати, пістолети, гранати. Де брали — не знаю, тільки люди виявилися серйозні. Коли їх нарешті вирахували, на затримання спецназівці на БТРі поїхали. Як раз перед Новим роком це було, в останній день грудня дев'яносто четвертого року. Менти оточили хату, де пацани засіли, а ті просто так не здалися — почали відстрілюватися. Кілька там же полягли, інші пішли на прорив, тікати, а Стародуб лишився їх прикривати. Стріляв, поки патрони не скінчилися. А потім під кулі вискочив. Нічого, не на смерть, відходили його в лікарні. Аби потім на суді смертну кару присудити і розстріляти.
Із Рудиком теж цікава історія вийшла. Він свою спортшколу закінчив, армію відслужив, відмінник бойової та політичної, все як положено. Після армії в Ніжин повернувся, тільки щось тут не склалося — одразу до Чернігова подався. Там випускники спортшколи збиралися в бригаду і спочатку самі кооператорів бомбили, потім почали їм «дах ставити» від чужих бандюків. Коли вийшли на цю всю компашку менти, так сталося, що першим випасли Рудика. Поставили його перед фактом: або здаєш усіх і не сідаєш, або граєш героя і сідаєш першим. Звичайно, Рудик застукав, кого треба, і швиденько з Чернігова змотався. Знову трошки в Ніжині покантувався, куди потім подівся — не знаю. Може, десь спортивні надії далі подає, а може, знайшли його і за стукацтво вбили. Хоча міг і десь у бізнес-структурах прилаштуватися, з нього станеться, Словом, як ви щось про Рудика знаєте — спеціально мені нічого казати не треба, а при нагоді повідомте. Просто так, заради інтересу.
Про Тихого не знаю нічого. Ніби, як усі, «човником» підробляв, потім кудись зник спочатку з міста, а потім, кажуть, із країни. Ніби в Росію подався, тут нічого не скажу.
Зате про Литовченка все знаю. Бо історія гучна була. Він же після армії в ментуру подався, і дуже швидко зажив собі слави швидкого на розправу й важкого на руку бійця. Лупив затриманих, аж пил із них сипався. Ну й долупився — якось прибив одного. Не на смерть, але калікою на все життя зробив Знаєте, до речі, кого? Нашого Женю Apутюнова. Пам'ятаєте, за Рудиком підлизував? Він у бізнес подався, прибився до когось розумного, цей розумний — в політику, Арутюнов — за ним. Раз-два, і «корочка» крута, помічника депутата. Розгулявся, зовсім нюх втратив, і колись під кабаком Заєць його пригріб із принципу. «Корочка» не допомогла — тільки роздратувала. Ох і відтягнувся Юрка на Арутюнові за всі школьниє годи чудєсниє! Ну і, ясне діло, що такого потім не замнеш.
Відразу службове розслідування, в газетах про цей випадок написали, навіть телебачення приїздило. Коротше, повісили на нашого Зайця всі гріхи української міліції за останні роки, навіть посадили ненадовго. Оце скоро вийти повинен, тільки куди піде? Жінка з ним розлучилася, квартира — її, з такою репутацією ніхто його нікуди не візьме.
Зіп'ється, мабуть.
Усі ми в цьому житті спиваємося.
Не життя — зоопарк. Клітка, а ми в ній — звірі.
Тому досить лежати. Вранішній колотун за спогадами минув, можна вийти.
Пивка, скажімо, випити.
2005 р.
Київ, березень-липень
44
«Дідівщина» — стосунки в армії (і не тільки в радянській) між тими, хто відслужив більше, та новобранцями. Ті, хто служить довше, називаються «дідами», новобранці іменуються «салабонами». Вони за неписаними законами перуть «дідам» онучі і шкарпетки, застеляють їм ліжка, підшивають підкомірці, виконують іншу чорну роботу. Якщо слов'янин опинявся на службі в Казахстані чи, скажімо, на Кавказі, до дідівщини звичайної додавалася дідівщина етнічна. Те ж саме навпаки — коли узбек або вірменин потрапляли служити в Україну чи Росію, вони відразу ставали окремими об’єктами знущань. Рятували тільки міцні земляцькі стосунки як в одному, так і в іншому випадку.