Страница 43 из 47
— Хто це може підтвердити?
— Moя дружина, Галина Гаврилівна.
— Та сама, котра підозрювала, що ви зраджуєте їй з Боженою Микульською?
Вперше за час розмови Данилевич втратив над собою контроль. Не сказав — виплюнув різко:
— Це третє питання?
— Можете не відповідати. До слова прийшлося.
— Свою дружину, як будь-кого зі своєї родини, я не дозволю згадувати всує. Тим більше, в такому строкатому товаристві.
— Не так давно вас усе влаштовувало.
— Я вже зрозумів. Ви влаштували провокацію, пане Кошовий. І втягнули мене.
— Помиляєтесь. Але нема часу гарикатись. Третє питання.
— Досить з мене.
— Вже не нудитесь?
— З мене досить вас, пане Кошовий.
— Ви лікуєтесь у доктора Легейди?
Данилевич розкрив рота й завмер, ніби отримав під дихало й тепер відновлював дихання, ловлячи повітря.
— До дідька, — мовив нарешті. — Я не так вихований, аби обговорювати подібне при дамах.
— Так чи ні, пане Данилевич.
— Яке ваше...
— Так чи ні.
Клим зробив крок уперед.
— Ні, — вичавив Данилевич.
— Так, — парирував Кошовий. — Ви приховували візити від Галини Гаврилівни. Вона підозрювала, що ви втратили до неї чоловічий інтерес, бо захопилися молоденькими. Згадала принагідно панну Божену. Насправді всьому виною — рутина, згадана вами вже не раз. Ви втратили інтерес не лише до жінок. До самого життя, пане Данилевич. Російська влада, яку ви так завзято кликали сюди, не знайшла вам кращого застосування. Звідси проблеми. Вам соромно визнати це самому собі. Тим більше — дружині. А ще більше — тут, чужим людям, серед яких жінка. Ось чому ви збрехали зараз. Але, — він жестом зупинив Віхуру, котрий поривався втрутитись, — дружина притисла вас, і ви все розказали. Про візити до лікаря. Пан доктор підтвердив. А перестали ви його навідувати, бо в магістраті писарям стільки не платять. Той рецепт не ваш.
— Який рецепт? Що ви мелете, пане Кошовий!
Віхура гойднув головою — вже не збирався влазити.
— Не важливо, — Клим зобразив на лиці щастя. — Панове, дякую всім. Перепрошую за екстравагантний спосіб і невеличку виставу. Не затримую більше жодного з вас.
— А ви, пане Кошовий?
Магда вперше за весь час подала голос, говорила дзвінко, привернула загальну увагу.
— Лишуся ще тут. Нічого не вдалося. Є над чим подумати.
— Серед наїдків?
— Та де. Серед недоїдків, пані Магдо.
Поки вони розмовляли, Данилевич стрімко, не дивлячись ні на кого, вийшов геть.
— Хто мене проведе? Чи мені сидіти тут із вами? Вже пізно, жінки самі тепер не ходять.
Обійшовши Франту, залишив контору Химич.
— Дозвольте, пані Магдо, скласти вам компанію, — прогудів Віхура, важко підводячись зі стільця. — Пан Кошовий справді перемудрив сьогодні. Благі наміри, розумію. Не заперечуєте проти компанії колишнього поліцейського?
— Поліцейські колишніми не бувають. Ви ще й знали мого покійного чоловіка.
Віхура допоміг Магді вдягнути пальто.
Презирливо глипнувши на Клима, пішов Навотний.
За ним, попрощавшись, — Віхура з Магдою, яка взяла відставного комісара під руку. Шацький метушливо вдягнувся, начепив крислатого капелюха, зібрався сказати щось Кошовому, не знайшов слів, подався назовні.
Цезар заходився збирати посуд.
— Пришлеш людей за всім завтра, — зупинив його Тима.
Кельнер знизав плечима.
Примостившись, де сидів, у голові столу, Клим дочекався, поки контору залишить решта.
Кортіло закурити — чекати веселіше.
Знайшов куплені вчора дешеві самокрутки, набиті міцним тютюном. Дим від нього дер горло та їв очі.
Димів, розглядаючи старі шафи з нікому тепер не потрібними картотеками клієнтів і теками їхніх справ. Звільняючи місце для бенкету, їх відсунули в протилежний куток. Скурив одну, недопалок роздушив у порожній тарілці.
Взявся за другу.
У двері постукали.
Запрошення пізній гість не дочекався — ступив усередину, адже Кошовий не зачинив замок. Зате той, хто повернувся, побачив ключ, повернув. Раз, двічі. Смикнув для переконливості.
— Ви змусили мене червоніти, — мовив чоловік. — При всіх питати про доктора Легейду...
— Лікуватися не соромно.
— Думаєте, я не зловив вашого натяку? Не знаю, для чого ви все це влаштували? Кого хотіли вразити? Чого домоглися?
— Ви повернулися. Самі кажете — натяк ясний. Хоч зрозуміли його лише ви.
Гість наблизився до краю столу.
Клим не зрушив із місця.
— Ви не крупний адвокат. Ви дрібний шантажист, який крутиться там, де не треба, користується моментом, має сумнівних знайомих і пхає носа в чужі справи. Рецепт, кажете. Виписаний Легейдою. Я ж знаю, що ви приходили до нього й випитували. Тому прийшов сюди, послухати й подивитися. Думали, ваша кримінальна шушера з Личакова здатна мене до чогось змусити?
— Нічого я не думаю.
— Все ви продумали! Скільки хочете за той клапоть, який показували лікареві?
— Чимало.
— Назвіть суму.
— Не так. Ціну.
— Граєтесь словами? Добре, назвіть ціну.
Кошовий витяг із внутрішньої кишені піджака складений удвоє паперовий клаптик.
Затис між пальцями.
Помахав.
— Я знаю, що ви вбили Антона Платова. Здогадуюсь, чому. Хочу почути, за що ви Божену вбили, пане Навотний.
Розділ вісімнадцятий
Розчарований убивця
Кремезний велетень Ярослав Навотний не поспішав відповідати.
Повернувся до дверей. Вийняв ключ, який у його пальцях загубився й зник із очей, поклав у кишеню пальта. Потерши руки, знову пройшов до столу. Не питаючи дозволу, вилив залишки наливки у перший-ліпший келишок, котрий побачив. Сам не пив — поставив перед Климом.
Так урочисто шахісти просувають пішака на останню клітинку протилежного поля: він вийшов у ферзі, перемога.
— Ви вже помилилися один раз.
— Це й збило з пантелику, — Кошовий не торкнувся чарки. — Щоправда, дізнавшись багато нового про панну Божену, почав переглядати свої висновки. Вбити отак із ревнощів — ні, не про вас. Знищити ворожого агента, з усієї люті трощити їй голову — це більше на вас схоже. Але потім я подивився на ситуацію під іншим кутом. Уявив її навпаки.
— Тобто?
Клим підвівся, поставив стілець між собою та Навотним, розділивши територію навпіл.
Дотепер говорив російською, зараз перейшов на польську.
— Ви говорили — Божена сама прийшла до вас, попросила допомоги. Нібито покаялася. Попросила пробачення. Нагадала про ваші з нею короткі, проте бурхливі стосунки. Все могло бути навпаки. Аби вона не працювала на австрійську розвідку, жила собі, як більшість молодих містянок, напевне шукала б спосіб продавати себе. Ніхто б її не засудив. Тільки ви їй не потрібні, Навотний. Вона була треба вам. І це ви прийшли до неї. Пропонувати себе.
— Цікаво.
Навотний підхопив польську автоматично, за вродженою звичкою, набутою через життя в багатомовному місті.
— Зараз піде ще цікавіше, — Кошовий поступово заводився. — До цього ми ще повернемося. Давайте зараз від припущень перейдемо до доведених фактів. Таких, як рецепт, — він запхав папірець у кишеню штанів. — Речовий доказ. Знаєте, чому доктор Легейда розказав вам про мій прихід? Бо я його про це попросив. Учора. Особисто. Ви мали знати: в мене є проти вас серйозна зброя. Хочете ще? Прошу дуже. Так само на моє прохання люди Єжи Тими стежили за вами. Так виявили, де мешкає жінка, якою ви опікуєтесь і яка підтвердила капітанові Зубову ваше алібі на час убивства Божени. У вас не надто багате особисте життя, з відомих нам обом причин. Жінку звуть Уляна Поклонська, і запитував у неї не я — Тима. Він не залякував, бо з тим же успіхом її міг залякати й капітан Зубов, допитуючи в контррозвідці. Пані Уляна залежить від вас, Навотний. Не від вашої місії, саме від вас. Ви змогли стати для неї єдиним благодійником, а вона догоджала, як могла. Знаєте, що ви огидні пані Уляні?