Страница 42 из 47
— У чому ілюзії? — поцікавився Віхура.
— У тому, що можна лишатися при своєму й собою! Я б радив прийняти нову владу! Нові ідеї, які мають об'єднати, а не роз'єднати народи на територіях! Вас, пані Богданович, це теж стосується. Хоч поляки розумніші на голову, а не на дві. Й починають продуктивну співпрацю з тими, хто сьогодні диктує та визначає порядок.
— Тим не менше, ви прийшли, — на Климовому обличчі не сіпнувся жоден м'яз. — Чоловік, який передав запрошення, вміє вмовляти, чи не так? І ми, пане Навотний, зібралися тут не заради політики. Й точно не задля дискусій. Хіба з такими, як ви, можна дискутувати? Ми зустрічалися в судах. Ви та ваші такі самі радикальні однодумці заперечите, що небо має синій колір. Бо не можете дотягнутися до нього рукою, аби помацати та роздивитися зблизька. А на зелену траву виллєте чорну фарбу й заявите: в певних місцях травичка може бути чорною.
— Самі кажете — не поговорити закликали. Чого треба? Так уже й буде, не доповім, куди слід, про ваші тайні вечері. Бавтеся.
— Дякую, — Кошовий прокашлявся. — Пане Навотний, лише три питання.. Прошу відповісти при всіх присутніх. Перше: де ви були в ніч із сьомого на восьме листопада, коли вбили Божену Микульську. Друге: хто може підтвердити це. Третє: чи лікуєтесь у доктора Легейди.
Запала тиша.
Навотний зміряв Кошового презирливим поглядом із ніг до голови, потім — назад, крекнув.
— Ого! У вас тут серйозніша гра. Аристократичний салон, бавитеся в детективів? Прошу дуже. По першому питанню — не ваше діло. Я вже говорив вам це й знову повторюю, користуючись нагодою. Питання друге знімається через те, що ви вже почули відповідь на перше. Що там ще? Доктор Легейда? Я не скаржуся на здоров'я. Спілкуюся з лікарями, опікуючись справами нашої благодійної організації. Але мені нема від чого лікуватися. Насмішили. Я вільний?
— Хіба вас позбавили волі? Здається, ні.
— Так я можу йти?
Безбровий Франта ступив набік, загородивши собою двері.
— Як це розуміти?
— Піти не можете, поки не послухаємо ще двох осіб. Ви впоралися швидко. Думаю, інші так само не затягнуть. Відповіді ж прості.
Тима зробив Франті знак.
Той прочинив двері й зник у сутінках.
Навотний рішуче пішов за ним.
— Назад!
Єжи уже стискав револьвер.
— Що відбувається? — стрепенувся Віхура.
— Він може, — сказав Кошовий. — Пане комісаре, ви ж бачите, захід вимушений. Пан Навотний поводить себе виклично.
— Мабуть, я зрозумів, для чого покликали, — крекчучи, Віхура підвівся. — Пане Навотний, при мені в людину ніхто не стрельне. Але ми тут зібралися задля викриття вбивці двох людей. Хай у дещо дивний спосіб, та іншого собі не можемо дозволити. Тому прошу вас не провокувати таких, як пан Тима. Самі бачите, нічого особливого не відбувається.
— Тобто, мене не застрелять — але й піти геть від цього фарсу я не можу?
— Саме так. Точно підмічено.
— Абсурд.
— Ми в ньому живемо. Світ зрушив із мертвої точки, це має наслідки.
Чоловіки були врівень один до одного.
— Лише з поваги до ваших заслуг, пане Віхуро.
Заклавши руки за спину, Навотний відійшов до стіни, всім виглядом виказуючи присутнім крайній ступінь презирства.
Тим часом до контори з вулиці зайшов Зенон Химич.
— Заберіть руки! Я сам! — кричав він, відбиваючись від Франти і його товариша, того самого кремезного типа, одного з нинішніх завсідників бару «Під вошею», захисника скривджених повій. — Я протестую! Ви застосовуєте насильство до представника вільної преси!
— Цікаво, з яких пір газета, котра проходить цензуру, називається вільною, — гмикнув Клим.
— О! — Химич упізнав Кошового. — Тепер бачу, чиї фокуси. Слухайте, я завжди підозрював, що ваша братія практикує терор та викрадання людей. Варто було початися великій війні, аби остаточно переконати мене в цьому. Не вдалося задушити наше слово тоді, за Австрії, так ви зводите рахунки? Труп мій підкинете під ратушу й надрукуєте листівку — так буде з кожним, хто працює на владу?
— У вас багата фантазія, пане Химич.
— А я б не здивувався, — озвався Навотний.
— Ви теж тут? — вигукнув Химич. — Даруйте, не впізнав відразу. Знаєте, пане Навотний, я давно вас шукав. Ось принагідно маю справу. Ви розумієте, що нам із такими, як ви, трохи не по дорозі? Хто ризикує — так це ви. А через таких страждаємо ми, всі ті, хто критикує російську владу за надмірну лояльність. Наша газета вимагає рішучих дій. Навіть репресій. А ви своєю роботою залишаєте ворогам шанс відродитися з попелу.
— Хіба ви не служите? Хто б казав! — Навотний враз забув про Клима та інших. — Та ваше видання фінансово підтримується з Петрограда!
— Ми — служимо! — заявив Химич гордо. — А ви — прислуговуєте. Мені здавалося, пане Навотний, ми однодумці.
Кошовий хлопнув у долоні.
— Панове однодумці, свої стосунки з'ясовуйте деінде, нам нецікаво. Запросили вас, пане Химич, не для того. Ми приватно з'ясовуємо дещо про обставини вбивства на площі Ринок. Ви можете в цьому допомогти.
— Звичайно! — стрепенувся той. — Від нас багато чого приховують про ту криваву трагедію. Охоче допоможу в обмін на цікаві новини.
— Вони не для публікації.
— Все для публікації, пане Кошовий! Слухаю вас.
Сіпнулося віко.
— Три питання, пане Химич, — Клим стис кулак, відігнув великий палець. — Де були в ніч із сьомого на восьме листопада? — відхилив указівний. — Хто може це підтвердити? — додав середній. — Чи лікуєтесь у доктора Легейди? Все.
— Чекайте, Януш Легейда? Він дає нам оголошення, аби друкувати за гроші. Проблеми з чоловічим здоров'ям. Таких не маю, але з самим лікарем знайомий, не близько. Про ту ніч...
— Ту? — вирвалося в Віхури.
— Пане комісаре, вас усякий знає, — Химич харкнув у його бік. — Але ж і я газетяр. Знаю, про яку саме ніч ідеться, що сталося на Ринку. Тієї ночі я вичитував гранки в себе вдома. Підтвердити може дружина, вона моя помічниця, з персоналом нині скрутно. Задоволені?
— Майже.
— Тобто?
— Дружина підтвердить алібі чоловіка. А в цілому — так, відповіді влаштовують.
— Алібі? Пане Кошовий, для чого мені алібі? Чекайте, — Химич ніби щойно прозрів. — У вас тут неформальне судилище? Ви зводите рахунки, залучили купу народу?
— Ласкаво просимо, — пробасив Навотний.
Клим примирливо витягнув руку.
— Пане Химич, ми вам дуже вдячні. На цьому розмову завершено. Прошу побути тут ще десять-п'ятнадцять хвилин. Тим більше, ви газетяр і вам цікаво.
Химич погрозив Кошовому пальцем.
— Бач, знає, чим взяти.
Не знайшовши іншого місця, він примостився поруч із Навотним.
Той відступив на крок.
А Франта вже вводив Романа Данилевича.
— Яке товариство, — мовив він, обвівши присутніх поглядом. — Ось ці дивні панове, наполегливо запрошуючи завітати на Шевську, передали вітання від пана Кошового. Бачу його тут і не скажу, що ви приємна мені особа. Та крім вас, обіцяне добірне товариство. І я його бачу. Смачного.
У відповідь Шацький, вже не бажаючи далі стримуватися, хлюпнув собі наливки, підніс келишок, гойднув заохочувально, випив.
— Чим ви тут ще займаєтесь і чому саме тут, для мене загадка, — Данилевич поводив себе благодушно, хоча в цій манері Клим уловив дуже сильну стриманість, ніби той з останніх сил стискає в собі невидиму пружину. — Але я вдячний, що витягнули мене, ще й у такий, дещо водевільний спосіб. Думаєте, є щось нудніше за службу писаря при магістраті? Та ви просто рятуєте мене від рутини!
— Вважайте, ми теж розважаємося, — сказав Шацький.
Його язик почав небезпечно розв'язуватися, і Кошовий вирішив прискоритися.
— То ви не проти допомогти нам, пане Данилевич?
— Писар до ваших послуг.
— Лише три питання. Відразу чи по черзі?
— Краще по одному.
— Гаразд. Ніч із сьомого на восьме листопада — де ви були?
— Вдома. Спав, хоча останнім часом засинаю погано. Писарська служба не сприяє. Ніколи не любив рутину, завжди від неї тікав. Нині маю.