Страница 40 из 47
— То хай як пан собі хоче, — Франта повернув капелюха на місце. — Пан може бути тут, коли, скільки й з ким завгодно. Безпечно, прошу пана.
— Дякую, — Клим церемонно кивнув. — Мені «Під вошею» завжди добре чулося.
Цезар стежив за ними зі свого місця за стійкою, протирав кухоль і робив вигляд, що його нічого не стосується. Франта повернувся до своїх справ, а Кошовий наблизився до шинквасу.
— Давно не бачились, — буркнув кельнер.
— Давненько. Не розрахувалися за вчорашнє.
— Ще зведемо рахунки докупи. Ми всі тепер один одному щось та й винні.
— Пан Тима знову потрібен.
— Ви, пане Кошовий, починаєте мене турбувати. Здається, повільно й упевнено сходите з глузду. Дві доби поспіль смикаєте пана Тиму, хоча ніхто з давніших кумплів подібного собі не дозволяє.
— Тим не менше, пане Цезарю.
— Знову махатимете дулом?
— Не будемо доводити. Момент неприємний для нас обох.
Цезар поставив кухля на місце, витер долоні об фартух.
— Ходіть. Дорогу знаєте.
Кімнатка, залишена ними з Магдою перед обідом, зустріла не вивітреним до кінця сигарним запахом. Цілоденні клопоти далися взнаки, та Кошовий спершу написав усе, що треба, на чистому аркуші, аж потому не сів — улігся на ліжко в одязі. Лиш спустив звідти ноги в брудних черевиках. Очі заплющилися самі.
Коли відкрив, над ним стояв Єжи Тима.
Нині відшукався швидше. Дрімав Клим не більше години, навіть менше. А може він сьогодні й не губився далеко.
— Ви не заспокоїтесь, пане Кошовий. І ніколи не розрахуєтесь за останню добу.
Труснувши головою, аби прогнати залишки підступної дрімоти, Клим підвівся.
— Чули приказку: війна спише всі борги?
— Війни закінчуються. Тоді все й згадається.
— Згадують і виставляють рахунки ті, хто доживає.
— Тому ми й хочемо тихо бути, аби дожити. Ви нам не даєте. Найгірше, пане Кошовий, що не готовий вам відмовити. Й не ладен пояснити причину.
Клим простягнув Тимі списаний аркуш.
— Цього разу прошу про легшу послугу. І мабуть, останню найближчим часом.
— Ви таки починаєте дружити з головою?
— Боже збав, пане Тимо. Все набагато простіше — мушу виїхати зі Львова на невизначений термін і дати вам спокій.
Єжи пробіг очами написане.
— Що це має бути?
— За кожним, хто тут указаний, треба простежити бодай добу. Знаю, вашій братії по силах усе владнати.
— І ось за цим паном? — Тима показав прізвище, яке Кошовий написав у кінці списку. — Краще ми вдруге прийдемо серед ночі в «Жорж» і знову наведемо там шереху. Це не звичайний павук, це жандарм. Навчений виявляти стеження.
— Хіба не цікаво переграти його?
— Та ви жартуєте.
— Може, так. Може, ні.
Тима цикнув зубом, демонструючи крайній ступінь невдоволення.
— Чорти б вас побрали, — буркнув він. — А до чого тут Магда Богданович? Знову щось не так?
— Навпаки. З пані Магдою все просто чудово. Хотів попросити, аби кілька міцних батярів допомогли їй перенести речі з готелю до мене, на Личаківську. Сам я не впораюсь.
— Ви серйозно?
— Жіночі речі — це завжди серйозно. Їх завжди багато, пане Тимо. Валізи важкі. У мене лише дві руки.
Додому Кошовий повернувся перед комендантською годиною: обговорення всіх деталей забрало більше часу, ніж він розраховував.
У помешканні було темно, тихо й холодно.
Зате вперше за багато часу тут відчувалася жінка.
Вона спала міцно, на животі, підклавши одну руку під голову.
Він не будив, примостився поруч.
Магда, не розплющуючи очей, заворочалася, пошукала поруч.
— Зимно, — прошепотіла.
Й притислася, рівно засопіла біля вуха.
Поводилася дуже впевнено, ніби готувалася до цього довго й навіть вправлялася. З чого Клим зробив висновок: Магда сама цього хотіла. І мріяла про щось таке, крутячись сама на своєму ліжку.
Не про нього думала, припущення надто сміливе й самовпевнене.
Про мужчину поруч..
Так.
Розділ сімнадцятий
Вечеря на п'ять персон
Стіл накрили на Шевській.
Іншого варіанту Клим не придумав, та й навряд чи тепер можна знайти у Львові пристойний ресторан, де б не сиділи щовечора російські офіцери. Прокурені бари на кшталт «Під вошею» теж не пасували для зустрічей, подібних до замисленої Кошовим. Для завершення історії йому потрібно було по можливості затишне й непримітне місце, де не буде зайвих людей. Найменше він хотів привертати до себе та компанії, яку зібрав, надмірну увагу.
Перетворити адвокатську контору на подобу бенкетної зали вдалося за кілька годин. Прибрали, зсунули два столи, Магда офірувала одні зі своїх скатертин. Вона ж узяла на себе керування кухнею, а оскільки зайнявся цим Цезар, йому й перепадало найбільше. Заради такої нагоди він постарався, й на чорному ринку знайшлося все, що треба для простих, популярних на Верхньому Личакові страв. З гречаного та пшеничного борошна, замішаного на дріжджах ще звечора, напекли гречаних млинців, майже таких, як до війни, хіба без родзинок. З картоплі натерли пляцків, лиш для начинки не знайшлося всіх компонентів, обійшлися без телятини, та й свинину й копчену ковбасу знайти вдалося в обмеженій кількості. Роздобули курку, з неї вийшов прозорий бульйон, куди окремо поклали моркву й шматочки варених яєць. Нарешті, від щедрот Цезар виділив на стіл із особистих запасів фірмову синю пляшку наливки від Бачевських.
Не абищо.
Але зараз перебирати й комизитися гріх.
Кошовий був певен, що Мареку Віхурі легкий курячий бульйон смакуватиме й не зашкодить хворому шлунку. Відставний комісар стояв у списку запрошених першим, і посильний із «Жоржа» на прохання Магди відніс йому записку, дочекавшись позитивної відповіді. Йозеф Шацький значився другим, і до нього Клим сходив сам, враховуючи страхи пані Естер. Хоч на цей час євреїв уже почали чіпати менше,— навіть видали відповідний наказ. Кошовий пообіцяв особисто зайти за ним і так само персонально провести додому. Магда Богданович стояла третьою, і, попри стрімкий розвиток їхніх стосунків, Клим усе ж вважав її гостею. Себе порахував четвертим.
Номер п'ять — Єжи Тима.
Як домовлялися, він і прийшов останнім, коли всі зібралися в конторі за столом, а Цезар, вбраний з такої нагоди в чистий, підкрохмалений фартух, подавав страви. Кошовий уже знав: перш ніж опинитися «Під вошею», колись дуже давно, в іншому житті, кельнера звали інакше і він мав власний ресторан у Станіславі. Подробиці опустив він сам, і Клим залишив за Цезарем право розповідати про власне життя тому і так, кому і як вважатиме за потрібне. Коли Тима, постукавши, зайшов, усі, крім Віхури, тримали келишки.
— Останній гість, — Кошовий підвівся назустріч. — Думаю, знайомити нікого спеціально не треба. Щось не так, пане комісаре?
Віхура насупив брови, прокашлявся.
— Не так усе. Світ котиться в Тартар[44], падати можна довго, нема дна. Тому я, поліцейський, сиджу за одним столом, із бандитом. З яким не раз і не два свого часу мав кілька офіційних та водночас душевних розмов. Присідайте, пане Тимо.
— Дякую, пане Віхуро, — стримано відповів той. — Посадити мене туди, де, на вашу думку, таким, як я, саме місце, у вас не вийшло. Тепер я прийшов сам, ви запрошуєте, я сідаю навпроти з доброї волі.
— Може, хтось із нас тут зайвий? — відставний комісар відсунув тарілку з жовтим прозорим бульйоном. — Навіть через наполегливі прохання пана Кошового я не терпітиму поруч нахабу, за яким плаче тюрма. Погодьтеся, пане Тимо, це було б справедливо.
— Пане Віхуро, мої колеги про вас досі говорять як про одного з найчесніших людей, які колись працювали у львівському криміналі. Аби ви, особисто ви, змогли знайти на мене докази, я б провину визнав у суді. Бо так — по закону. Але доказів — пшик. І давайте зараз не звинувачувати одне одного в тому, що кожен із нас на своєму місці. Здається, ми в одному човні.
44
Світ котиться в Тартар — у міфології давніх греків: безодня без дна, яка знаходиться під царством Аїда, тобто нижче пекла.