Страница 31 из 47
— Коли так, чи варто вам сповідатися?
— Сповідатися — ні. Лиш ви обмовилися там, у готелі: мені особливо цікаво буде дізнатися про якусь місію ротмістра Жарова. Отже, певною мірою мене стосується те, що відбулося нині з вами... З нами, — виправився.
Магда встала, відкинула волосся, вперлася обома руками об край столу.
— Звичайно, тут ніде не можна знайти цигарок.
— Сигара влаштує? Лишилася одна, випадково. Привіт із старого життя.
— Діліться.
Кошовий вивудив із кишені пальта останню, переконався — перипетії дня сьогоднішнього її пом'яли. Проте лишилася придатною, а сірники Єжи Тими досі валялися під стільцем. Запросто відкусивши кінчик, Клим простягнув сигару Магді, підніс вогню. Вона затягнулася, відразу закашлялася, почервонівши, й довелося легенько хлопати її долонею по спині.
— Не навчилася, — пояснила. — Нічого. Як ви так казали? Доведеться приймати з вдячністю все, чого раніше в житті не було й не дуже хотілося. Вірно?
— Приблизно. Суть правильна.
— Гаразд.
Магда знову затягнулася, тепер обережніше. Цього разу вдалося вдихнути нікотин, вона повільно випустила струмінь запашного диму собі під ноги, повернулася на ліжко. Попіл упав на підлогу. Не збентежило.
— Все дуже просто, Климентію, — почала вона, дивлячись повз нього, на старі бруднуваті шпалери. — У мене, як і у вас, з приходом російської армії у Львові проявилося чимало доброзичливців. Беру слово в лапки, ясна річ. Підозрювала, що рано чи пізно так станеться. До мене прийдуть і вимагатимуть видати архіви покійного чоловіка. Скажете, що нічого про них не знаєте й ніколи не чули, припиню розмову. То як?
— Чув, — Кошовий обмежився короткою відповіддю. — Поверхово. Без подробиць. Знаю те саме, що й усі.
— Оті всі харчуються чутками, — відмахнулася Магда. — Втім, не важливо. Так само не має значення ані зараз, ані потім, хто саме доніс їх до вашого, а тепер і нашого спільного знайомого капітана Зубова. Він прийшов до мене в готель по обіді, як він сам сказав, у приватній справі. Хоча, йдучи до пані з подібною справою, не беруть із собою почет. Почав відразу: контррозвідку, як і поліцію, дуже цікавить картотека Густава Богдановича. Торгуватися ніхто не збирається. Новій владі потрібні ці відомості, тим більше, як вони ще й компрометуючі. Але я стала тягнути час, спершу довго не розуміючи, про що йдеться, потім — таки відкривши торги. Слухати мене й домовлятися Зубов наміру не мав. Проте тягнути мене до в'язниці теж не думав. Попередив: лишить зі мною своїх людей, старшим є ротмістр Жаров, вони сидітимуть тут, а тим часом будуть взяті заручники. Сидітимуть за ґратами стільки, скільки треба, аби я взялася за розум. У тому, що вони так зроблять, я не сумнівалася. Тому придумала покликати на допомогу вас.
— Чим, по-вашому, я міг допомогти? Справді, пані Магдо, ось як ви все це собі уявляли?
— Не знаю. Вже зізнавалася в цьому. Чесно кажучи, набагато важливішим для себе бачила можливість повідомити хоч когось про своє скрутне становище. Того, кому я довіряю й хто сприйме все, як належне. І зробить бодай щось, не кине напризволяще. Призналася панові Зубову — маю спільника. Тобто партнера, це він далі говорив про спільника. Капітан тут же повірив, що не тримаю такі важливі й, без перебільшення, цінні речі десь там, звідки їх можна легко забрати. Так само взяв на віру, що у нас налагоджений спеціальний зв'язок і я маю викликати його умовною фразою. Котра означатиме: треба без питань зібрати картотеку й нести до мене в апартаменти. Ось як виправдала можливе довге чекання. Звичайно, Зубов не лишився зі мною, не його рівень. Жаров мусив попередити, коли той партнер з'явиться. Взяти під варту й тримати до його появи.
— Тягнули час.
— Насправді давала фору вам і собі, Климентію. Жевріла слабенька надія, що ви прийдете відразу, ротмістр викличе капітана, з яким ви в певних стосунках. Зубов прийде, застане вас, і ви почнете про щось домовлятися. Я б уже знайшла спосіб підказати.
— Ви відразу провели лінію від Зубова до мене.
Клим узяв у Магди сигару, остаточно перекресливши всі сталі правила пристойності, пахнув, повернув назад, дивлячись при цьому їй просто у вічі.
— Пані Магдо, я завжди захоплювався вами й вашим розумом. Тільки ж я повівся інакше.
Так само не відводячи очей, Магда затисла губами край, який щойно тримав у роті Клим.
— Інакше. Тому ми переховуємося тут.
Затягнувшись, вона сама простягнула йому недопалок.
— Коли так, вам доведеться тікати зі Львова.
— Чому?
— Припустімо, лише припустімо, пані Магдо, мені неймовірним чином удасться вивернутися й витягнути вас. Дамо нам усім шанс піти ва-банк і домовитися з Зубовим, аби вас не репресували через нинішню нахабну втечу. Я зможу щось придумати до ранку. Але, — Кошовий зробив затяжку, — контррозвідка не відчепиться від вас. Так чи інакше доведеться віддати чоловікову картотеку. Ваш найбільший скарб, вашу страховку, гарантію безпеки та засіб впливу, який під час війни перетворився на тягар, котрий може згубити. Мені як посереднику лишається виторгувати в Зубова для вас вигідні умови капітуляції.
Магда двома пальцями взяла з його руки сигару, струсила попіл на підлогу, примружила одне око, роздивляючись щось на тліючому кінчику.
— Ні.
— Тобто — ні?
— Жодних умов.
— У такому разі іншого варіанту, крім залягти на дно, причому в усіх смислах цього слова, у вас нема. Звичайно, я вас не залишу і зроблю все можливе, аби...
— Нічого ви не зробите, Климентію. Обмін неможливий. Домовлятися нема про що.
— Чому?
— Бо це блеф, — просто сказала Магда.
Зробила глибоку затяжку.
Не закашлялась цього разу.
Грянув грім.
Щоправда, лише в голові Кошового. Від удару він здригнувся, віко смикнулося так сильно, як ніколи раніше. Тим часом Магда знову вмостилася на ліжку, залишивши наполовину скурену сигару на столі біля карафки. Клим стояв мовчки, мов прибитий цвяхами до підлоги, й дивився, як вона підтягнула до себе пошкоджену ногу, дбаючи, аби при цьому не задерся край спідниці, потерла болюче місце на кісточці. Глянувши на нього знизу вгору, мовила так само рівно й спокійно:
— Здивовані? Дарма. Бачте, призналася. Весь час, усі ці роки після смерті мого чоловіка я морочила голову ледь не половині Львова. Усім, від кого щось залежало в місті, так точно. Нема архіву Густава Богдановича. Це блеф, повторюю вам. Останні роки життя він почав здавати, настала якась дивна чорна смуга, на службі почалися проблеми. Я ще не знала, що скоро він відійде. Лікарі сказали цю сумну новину за три місяці до того. Не знав, що приречений, згорів швидко. Але до того, Климентію, я запропонувала йому запустити чутку, ніби він збирає компромат. З його зв'язками не складно було організувати таку, як кажуть шпигуни, дезінформацію. Справи пішли на лад, задум спрацював, чоловіка почали побоюватися. Відтак — менше відмовляли в співпраці, активніше потекла потрібна поліції інформація.
— І коли він помер, ви продовжили підживлювати легенду.
— У мене був вихід? Климентію, ви знаєте, чому я вийшла заміж саме за впливового поліцейського! Я перекреслила своє минуле, хотіла розпочати нове життя з чистого аркуша! Заховати колишні гріхи за статусом дружини начальника кримінальної поліції! Вона ж поза всякими підозрами, як і дружина цезаря! Раптом пан Богданович, мій захист, моя міцна фортеця, помирає. У нас казенна квартира, власне помешкання він має далеко в провінції, й те мусив ще успадкувати після старшого брата. Ви думаєте, я б виїхала зі Львова?
— Навряд.
— Так отож! Довелося далі підкидати дровець. Підтримувати чутки про картотеку Густава з неприємними фактами про всіх перших осіб Львова: політиків, банкірів, промисловиків, аристократію. Так вони всі стали до моїх послуг. Ось чому я жила в «Жоржі», не знаючи горя, хоч і прагнучи більшого. Ось звідки в мене невеличка, проте стабільна рента. Ось як я здобула той статус, у якому мене всі тут знають. Брехнею? Так! А може — грою? Ви не припускаєте, що жінці, яка лишилася сама, без засобів для існування, не хотілося відразу з головою кидатися на пошуки наступника, виставляти себе на продаж? Саме так це називається, пане Кошовий. Я ледве вирвалася з подібного життя, й ось тепер треба було знову ламати голову, до кого прибитися. Під кого пристроїтися. Ви збентежені, Климентію? Ви червонієте? Ви опускаєте очі? А щойно самі закликали мене прийняти інакшу, не звичну — бруднішу, брутальнішу реальність, бо настають, бачте, інші часи. Я готова називати речі своїми іменами. А ви? Ви готові прийняти ці імена? Вимовити їх уголос, без ненависті та огиди?