Страница 32 из 47
— Я не відчуваю нічого такого.
— Чудово! Тоді повторю для вас, уже зовсім просто й зрозуміло. Я більше не хотіла зваблювати потенційних покровителів. Мені набридло видивлятися, в чиєму ліжку буде безпечніше. Це могло зайти в коло й тягнутися до безкінечності. Тому почала грати, напускати туману довкола неіснуючого таємного архіву, успадкованого від начальника кримінальної поліції. Блеф допоміг здобути незалежність. Хай доволі відносну, але я навчилася нею користуватися. Ми знайомі шість років. За цей час ви бачили, аби я використала можливості, які мала, комусь на шкоду?
Клим хитнув головою.
— Але я жива людина, Климентію! Не равлик у мушлі, не синя панчоха. Мені лише тридцять три зараз, а на той час тим більше вважала себе дівчинкою. З досвідом, про який не всім скажеш і який не всяка має. І тим не менше, не збиралася жити черницею. Чоловіки, із якими я дозволяла собі відтоді... — в неї враз забракло слів. — Словом, їм було байдуже, є в мене той клятий архів чи нема. Їх цікавила я, а вони — мене, саме цією байдужістю. Та, мабуть, давалися взнаки старі гріхи. Чи Господь карав за велику брехню, яку затіяла. Адам Вишневський, пан Адась... Могло скластися, щось завадило, ви ж трошки знаєте його... нашу історію...
Кошовий кивнув.
Магда закусила губу.
— Ну, доста сповідей. Це приміщення найменше нагадує сповідальню. Хоч ви на сповідника трохи схожі.
— Але на священика — в жодному разі.
— Як і на святенника й мораліста.
— Це добре чи погано?
— Ми цим схожі, Климентію. Трохи. Чи більше, ніж трохи. Не вирішила ще.
Вона знову потерла кісточку.
— Болить?
— Менше.
— Треба туго зав'язати.
— Чим?
Він витягнув із кишені пальта чорну хустинку. Аж тепер звернув увагу: він досі в пальті, на відміну від Магди. Скинувши його й поклавши на стілець, Клим присів поруч із ліжком, торкнувся пошкодженої ноги.
— Тут?
Вона не забрала ногу.
Його пучки погладили панчоху. Не ніжну, шовкову — грубувату, яка краще тримала тепло.
— Я затягну. Так походите день, може — два. Але старайтеся лежати, сидіти, менше рухатися. Не ступати на ногу. Вивих, розтяг зв'язок. Не трагічно, мине, його так лікують просто.
— Рецепт?
— Порада. Я відвернуся, зніміть панчоху. Краще буде перев'язати.
— Чому?
Елементарне питання зупинило, загнало в глухий кут.
Він не знав, стукіт чийого серця лунав у його вухах.
Може, навіть обох.
— Пані Магдо...
— Що.
— Магдо...
— Ну.
— Я мелю дурниці. Хустки, перев'язки, вивихи, панчохи.
— Дурниці?
— Так. Бо мені теж байдуже, є у вас той клятий архів чи нема. Давно байдуже.
— Як давно?
— Не знаю. Не хочу говорити. Боюся сказати.
— Чому?
— Наруга над пам'яттю однієї людини. Дорогої мені, яка ні в чому не завинила і яку я справді любив. Дуже хотів стати для неї тим, кого вона в мені бачила. Розумієте, про кого кажу.
— Звісно. Я її теж полюбила, Климентію... Климе... Але у вас я бачила трошки іншу людину, ніж нещасна Бася.
— Іншу?
— Інакшу. Є жінки, котрі придумують собі чоловіків. І є ті, кого влаштовує те, що перед очами й у відчуттях.
— Про кого ви зараз говорите?
— Вгадайте. Хіба забули? Ми чимось подібні. Не до кінця розумію, чим. Воно не тут, — рука торкнулася скроні, — а тут, — долоня накрила груди зліва, де серце.
Погляди зіткнулися.
Іскри.
Кошовий подався вперед, знайшов її губи.
— Ні! Боже, ні!
Ляпас вийшов лунким, та майже не відчутним. Не вдарила, хлопнула по щоці.
Він не відсторонився.
— Ні, — вона вже шепотіла. — Не слухайте мене... Не слухай...
— Ти мене теж. Слів уже досить.
Його рука вже лежала на її грудях, пестила, ледь стискала, шукала шляху проникнути під сукню.
— Клим.
— Магда.
Він відчув себе сильним, як ніколи раніше.
Вона — слабкою: дозволила його рукам узяти себе за плечі й талію, обережно покласти на ліжко.
Губи до губів.
Ґудзики. Не треба рвати, її пальці допомагали.
— Ні-і-і...
Вона знову простогнала, тихо, звільнивши свої губи від його й трохи посунувшись, аби йому зручніше було ковзнути під спідницю на цьому, як з'ясувалося раптом, завузькому для двох ліжку.
Тепер його пальці пестили затягнену панчохою ногу, довгу, з округлим стегном, вище якого були защіпки, котрі з'єднували широкою гумкою краї панчіх та спіднього.
Вона вже звільняла груди з-під сукні, не звертаючи уваги на те, що й де там тріснуло й надірвалося.
Він не міг відірватися від її Губів, ніби збирався випити всю, втамувати давню, багаторічну спрагу.
Його рука торкнулася грудей, вільних від усього зайвого.
Сосок.
Відсторонився, тяжко дихаючи, заходився відщипувати підв'язку.
— Ні! Ні!
Магда відштовхнула Клима, труснула розтріпаною головою, відсунулася до ліжкового бильця.
— Що сталося? Магдо, що? Чому — ні?
— Не так.
— Як?
— Світло. Загаси. Я не хочу, щоб ти бачив.
— Магдо, я хочу бачити! Я хочу побачити тебе!
Вона облизала губи кінчиком язика, вирівняла дихання.
— А я не хочу, аби ти бачив їх. Це непристойно, Климе. Погано, найбрутальніше, що можна тут побачити.
— Їх? Магдо, заради Бога, кого — їх!!!
Клим Кошовий ніколи не міг подумати, що Магда Богданович здатна так засоромитись і зніяковіти.
— Ну, там... Знизу... Білизну... Панталони...
— Геть її! Що з ними не так?
— Вони... Вони рожеві, Климе... Боже, вони рожеві!
Її груди нагадували стиглі груші.
Климові ніколи не подобалася така форма, хоч перса не визначали його стосунків із жінками раніше. Звісно, його приваблювала спершу жінка, вродлива зовні й цікава в спілкуванні, хоч він мало чим відрізнявся від мільйонів мужчин, які звертають увагу насамперед на личка, а потім уже — на все інше. Не з усякою стосунки заходили аж так далеко, аби йому дозволили побавитися вільними від зайвого одягу грудьми. Та все ж у своїх фантазіях, особливо підліткових та юнацьких, він уявляв собі панну передусім із округлими цицями. Коли бачив інакше, розчаровувався. Нічого не міг із собою вдіяти. Розумів — неправильно, але все одно починав втрачати інтерес.
З Магдою так не було.
Вона лежала в нього на плечі, притулившись міцно й закутавшись у благеньку сіру ковдру, перетягнувши її на себе й сопучи біля вуха. Він дивився в темне вікно перед собою, одну руку підклав під голову, іншою пестив її груди й признався подумки: раніше був дурний. Бо зараз не уявляв собі інакших, ніж схожі на стиглі грушки, персів, також — стегон, ніг, волосся, губ, очей... лона... Розуміння прийшло зненацька й нізвідки. Клим вирішив не шукати причини, не докопуватися, чому саме цієї ночі дізнався: у свої тридцять шість знайшов саме її. Жінку, котра пригорнулася, обхопила голою рукою його тулуб і чи то спить, чи дрімає, чи, заплющивши очі, думає про те саме.
Тіло трохи затерпнуло в одному положенні, й Кошовий поворухнувся, аби вмоститися трохи зручніше.
— Куди? — прошепотіла Магда.
— Знайду води. Або вина.
— Краще вина. Де знайдеш?
— Тут тихо, але тиша оманлива. Завжди хтось є, заклад такий. Ми гості, нам належить.
— Не пущу.
— Але як інакше принести вина?
— Не пущу.
— Там лишилося щось від сигари.
— Дай.
Магда відсторонилася, і Клим підвівся. Босі ноги стали на нечисту підлогу. Взявши тлустий недопалок зі столу, він розкурив, повернувся до ліжка, присів на краєчок. Магда потягнулася до нього, ковдра злізла з плеча. Ані він, ані вона на це не зважили. Впершись на руку й подавшись уперед, Магда розкрила вуста, і Клим вклав край сигари. Зробивши затяжку в нього з рук, вона відсторонилася.
— Далі що?
— У нас? Із нами?
— Ми не можемо сидіти тут до кінця війни. Тим більше, невідомо, коли все це скінчиться.
— Не скоро, Магдо.