Страница 19 из 47
— Ви прийшли, куди треба. Бо ніхто не повинен знати про вашу зустріч та бесіду з офіцером контррозвідки. Державний інтерес із мого боку. Особистий — із вашого. Чи вам дуже кортить, аби всі довкола знали про ваші контакти з нами?
— Ні-ні-ні! — замахав шепелявий руками.
— Чому? — миттю запитав Зубов, і в голосі почулися лукаві нотки. — Хіба це така ганьба — контактувати з оборонцями нашої безпеки?
У відповідь навіть перетинка, за якою принишк Клим, не приховала гучного сопіння.
— Можете не відповідати. Знаю все, про що мовчите. Не всякий вірнопідданий у Росії афішуватиме подібні візити. Гаразд, назвіть себе, будь ласка.
— Ви ж знаєте...
— Назвіть себе.
— Для протоколу?
— Ми говоримо без протоколу, — капітан, судячи з голосу, втрачав терпець. — Ім'я, прізвище, по-батькові.
Чоловік знову засопів.
— Данилевич Лев Романович.
— Де і яку маєте службу?
— При магістраті.
— Я спитав — ким служите?
Відповідати Данилевичу не хотілося. Перш ніж сказати, чомусь відвернувся, глянувши в Климів бік, і той відсахнувся — ну, як побачить. Та відвідувач байдуже ковзнув поглядом по стіні, видушив:
— Писарем.
— Ви, бачу, чимось незадоволені?
— Мені обіцяли кращу службу.
— Хто обіцяв?
— Ми повернулися з Києва, з вимушеної еміграції, аби служити вірою та правдою імператору, який об'єднує слов'янські землі.
— Хіба служба при магістраті — це не служба вірою та правдою нашому імператору?
— Але — писарем...
— Це лише початок, пане Данилевич. Саме так сприймайте.
— Ваші б слова та Богові у вуха. Раніше, до того, як мене вижили зі Львова, був товаришем депутата Галицького сейму. Наша політична сила робила все для відстоювання захисту інтересів нашої ж, русофільської громади. Тому вважаю себе державним діячем, і то не перебільшення, пане капітане.
Він вів чимдалі, тим запальніше. Тон Зубова всякий раз охолоджував його, і Кошовий бачив: Данилевичу незатишно, він ніяковіє, коли капітан починає до нього говорити.
— Галицького сейму вже не існує. Отже, нема й депутатів. Тут тепер діє військова адміністрація. Вас, цивільну особу, яка, до речі, так і не спромоглася отримати, живучи в Києві, виду на проживання, залучають до тієї служби, яка більше потрібна.
— Я розумію. Але насмілюся нагадати: я з родиною мешкав у Києві менш ніж півроку. Клопотався весь час, проте паперів, котрі б дозволяли вільне проживання, не отримав. Натомість з'явилася щаслива нагода повернутися до Львова. Тож відсутність у мене підданства — не моя провина, пане капітане.
— Підданство вже маєте. Території, взяті за правом війни, відразу переходять під протекторат держави, котра їх зайняла. Отже, ви, пане Данилевич, російський підданий. Але щось не бачу вашого щастя від того.
— Бо я вартий більшого! Мої заслуги...
— У мене не так багато часу, аби слухати весь перелік ваших заслуг, — перервав Зубов. — Зараз я поставлю вам питання, заради якого запросив на розмову. Поза межами цього кабінету ви не маєте права ні з ким обговорювати причину запрошення. Хіба якщо з цього ж приводу вас, пане Данилевич, офіційно викличуть до мене самі розумієте куди. Ясно?
Чоловік завовтузився на стільці, кілька разів енергійно кивнув.
— Божена Микульська. Вам знайома ця особа?
Данилевич завмер. Виглядало — навіть ожив, стрепенувся, миттю забув образи, які не приховали його тон та манера.
— То ви нарешті зацікавилися нею?
— Чому ми взагалі мали б нею цікавитися?
— Пане капітане, ця молода особа посприяла швидкій еміграції нашої родини зі Львова, — голос зміцнів, дзвенів. — Ми змушені були кидати все. Мене попередили добрі люди про донос, який написала та панна. Потім всю дорогу до Києва я ще й мусив давати принизливі пояснення своїй дружині. При дітях, пане капітане, а в мене двоє дівчат, близнючки. Їм по десять років, і все вони чудово розуміють.
— Що ви пояснювали такого, чого не слід слухати десятирічним дівчатам?
— Господи! Галина Гаврилівна запідозрила мене в інтимних зносинах із нею!
— Хто це?
— Моя дружина! А та Микульська — банальна провокаторка, не більше! Кілька разів була присутня в нашому суто чоловічому товаристві. Там ми, довіряючи один одному, дозволяли собі, скажімо так, занадто розпускати язики. Зміст наших розмов вона виклала у своєму пасквілі, представивши мене ледь не ініціатором, натхненником великої змови проти австрійської корони. Таким собі ватажком місцевих сепаратистів. Хоч я не висловлював нічого такого, про що ми б не згадували під час дискусій у тому ж сеймі. Ну, хіба зовсім трошки зайвого.
Розвівши великий та вказівний пальці, Данилевич наочно показав, чим слід вимірювати ступінь його провини.
— Полячка, дама з іншого, ніж ваше, середовища випадково опинилася в суто чоловічому товаристві. Невже одна на всю чесну компанію? — Клим чув, що Зубов відверто глузував. — Пане Данилевич, повірте мені, так не буває.
Той знову голосно зітхнув.
— Зрозумійте правильно. Ми з товариством уникали борделів чи таких собі прихованих будинків розпусти, закритих, ніби аристократичних. Збиралися часом чоловічою компанією... скажемо так... відпочити від власних родин. Заразом обговорити справи, від яких удома мою дружину, відверто кажучи, нудило. Так, наше товариство прикрашали прекрасні дами. Бажано — далекі від того, що хвилює нас. Поруч із якими можна просто розслабитися. Повірте, ще раз прошу — повірте: жодного свинства, нічого непристойного, гріховного! Хтось міг мати з тими дамами ближчі стосунки, як ось пан Навотний. Ви його запитайте, він вам про ту Божену більше розкаже! Мав із нею стосунки на свою голову!
— Не на голову щонайменше, — знову гмикнув капітан, і Кошовий ледь стримав смішок, зрозумівши двозначність вислову. — І я вам не дружина, пане Данилевич. Переді мною виправдовуватись не треба. Після повернення до Львова бачили панну Микульську?
— Ще чого! Після ганьби я намагаюся відтоді на різні зібрання без дружини не ходити. Або, сприймайте, як хочете, шукаю свідка, котрий при нагоді підтвердить, де я був і в якому товаристві.
— Якби зустріли?
— Я не така сильна людина, якою виглядаю, пане капітане. Божені треба молитися, аби випадково не зустрітися десь із моєю кращою половиною. Дружина має всі підстави ненавидіти її.
Зависла пауза.
— Тобто ви не зустрічалися з Микульською?
— Аж ніяк, — відчеканив Данилевич. — Чи вона зі мною. Або так — ми не ходимо тепер в одні й ті самі місця. Можу я спитати, що з нею сталося?
Пауза тривала довше.
— На все свій час, — сухо мовив Зубов. — Ви вільні, йдіть. Не забувайте про попередження.
Чоловік метушливо підскочив, не стримав поклону, швиденько й із помітним Кошовому полегшенням залишив кабінет.
Розминувшись у дверях із кимось, кого Клим зі свого місця не побачив. Хоч машинально розвернуся на звук, намагаючись роздивитися, що відбувається. Судячи з усього, зустріч виявилася несподіваною для обох й не надто приємною.
Потім хлопнули двері — і в поле зору потрапив наступний відвідувач.
Цей говорив обуреним пізнаваним басом.
— Що це означає?
До нього Кошовий придивився уважніше.
— Судячи з тону, ви чимось не задоволені, милостивий государю, — капітан і з ним тримав звичну вже холодну лінію.
— Я бачив вас на одному прийомі. Нас відрекомендували одне одному, пане Зубов. Але ви не зволили приділити мені навіть дещицю уваги.
— Вам так потрібна моя увага, пане Навотний?
Ще один старий знайомий.
Сіпнулося віко.
— Мої послуги можуть бути потрібні російській владі на всіх рівнях!
Фраза прозвучала патетично. Ярослав Навотний навіть не сів, промовив її стоячи. Лиш потім опустився на стілець, котрий писнув, застогнав під його вагою.
— Чому ви так вирішили? — поцікавився капітан.
— Я до цього прийшов не щойно. І вам, пане Зубов, дуже добре відома моя діяльність із викриття ворогів російської корони. Це ж я подавав списки мазепинців, хіба забули? Багатьох заарештували, чим, на мою думку, значно убезпечили тил. Що наговорив про мене цей покидьок Данилевич?