Страница 18 из 47
— Тобто — не часто?
— Особливі випадки теж трапляються частенько. Вони просто, гм, особливі.
— Наприклад?
— Ох... Божену вводили в гру, коли треба було зібрати відомості про чоловіків з товариства вищого, аніж мешканці передмість чи завсідники злодійських барів та притонів. Навіть... — тепер посміхнулася Магда, — не завжди чоловіків. Розумієте?
— О, Господи, — Кошовий не стримався, перехрестився. — Давайте якось обійдемо це, якщо мені не знадобиться.
— Вам вирішувати, знадобиться чи ні.
Магді вдалося провокувати його, загнати на слизьке, й вона з того відверто тішилася. Не все ж їй опинятися в незручному становищі й програвати.
— Не знадобиться, — буркнув Клим. — Корисніше дізнатися, до кого панну Божену, так би мовити, підводили востаннє. Навіть уточню, — він упорядкував думки. — Її міг убити той, про кого вона за родом своєї діяльності знала те, про що не має дізнатися чинна влада. Інші гріхи від росіян нема смислу приховувати. Божена як колишній агент кримінальної поліції могла стати небезпечною для того чи тих, хто сьогодні у Львові обіймає досить затишну для себе посаду. Співпрацює з окупантами, як би патетично це не прозвучало. А Божена з якихось причин все псувала.
— Згодна. Доп'ємо лікер — і я спробую назвати прізвище — чи назву, а потім доп'ємо?
Замість відповіді Кошовий розлив напій по келишкам.
До денця випив.
Варто.
Розділ восьмий
Крізь шпарку в стіні
У цьому кабінеті Кошовому вже доводилося бувати.
Раніше його займав пан Ольшанський, слідчий кримінальної поліції, схожий на цвіркуна в окулярах. Сюди Клима завели на допит у той самий, перший день у Львові, коли його, емігранта, затримали біля трупа єдиної знайомої йому в місті особи. Тут він побачив Магду Богданович — холодна, як тоді здалося, вродлива пані зайшла в кабінет крізь стіну, перервавши допит. Потім Клим зрозумів: жодних чарів. Таємна кімната облаштована за тонкою стіною, і, сидячи там, можна слухати, що відбувається, лишаючись непомітним для сторонніх.
Надалі, буваючи в Ольшанського вже по різних адвокатських справах, поцікавився при нагоді сховком. Слідчий не мав причин відмовити, завів усередину, показав. Нічого особливого: вузенька, мов канцелярський пенал, кімнатка, два стільці, перетинка обклеєна дешевими шпалерами задля пристойності, аби був бодай якийсь естетичний вигляд. Принагідно Кошовий дізнався: тут не лише все добре чути, але й видно. У стіні зроблено навіть два вічка, непомітних з протилежного боку. Одне — на рівні сидячої людини, напевне для дам чи літніх людей. В інше можна зирити стоячи.
Біля нього зараз прилаштувався Клим, бо так краще видно кожного, хто зайде до кабінету.
Пан Ольшанський його вже не займав. Встиг забрати родину та виїхати зі Львова ще в останні серпневі дні. Тепер його віддали котромусь із виписаних російських поліцейських службовців, пишновусий черевань, чиє ім'я не затрималося в голові. Запропонувавши Зубову використати для втілення його плану саме цей кабінет, Кошовий найменше сушив голову, хто нині хазяйнує і кому накажуть його звільнити. Капітан довго не думав, погодився відразу. За короткий час усе влаштував. І той чоловік у цивільному метушливо пропустив їх, розкланявся перед офіцером контррозвідки й зник.
Ось чому зараз Клим стояв біля стіни таємної кімнати й приміряв око до вічка, котре більше нагадувало за формою замкову шпарину.
Піддивлявся.
План мав дуже простий. Магда назвала кілька прізвищ із числа русофілів, чия діяльність до війни цікавила королівську цісарську жандармерію і до яких у той час підводили Божену як «позиченого» агента. Кримінальна поліція не займалася шпигунами, до яких — не завжди безпідставно, — австрійська влада зараховувала галицьких прихильників московства. Магда пояснила: агентурне завдання не всякий раз означало, що з «об'єктом» треба лягати в ліжко. Інакше панна Микульська сприймалася б звичайною шльондрою, котра відрізняється від колежанок тим, що продає себе не так для заробітку, як в інтересах безпеки імперії.
— Загибла не була повією, — Кошовий заявив це Зубову чітко, як перед тим йому сказала це саме Магда. — Відомості про підозрілих осіб можна добувати й не лягаючи з ними до ліжка.
— Згоден. Але, — капітан багатозначно тицьнув у стелю пальцем, — раз вона свого часу мала справу з жандармерією, ви готові дати гарантію, що її зв'язок із Платовим не має нічого спільного з роботою на австрійську розвідку? Тут, у нашому тилу?
Схожа думка майнула і в Клима, коли поговорив із Магдою.
— Ні. Навряд.
— Чому?
— Божена була на виду, пане Зубов. Учорашні вороги австрійської корони, до яких зараховували активних пропагандистів ідеї возз'єднання з Росією, тепер тут, друзі нової влади. Кожен, кому панна зіпсувала життя й кар'єру, чудово знає, ким вона є. Надто ризиковано для таємного агента, чи не так?
— На неї за цей час ніхто не доніс.
— Це нічого не означає. Ситуація сама по собі ставить конфідента під загрозу.
— Чому ж вона в такому разі не виїхала зі Львова? Теж ризик.
— Я теж не виїхав, — розвів руками Кошовий. — Наслідки нагадати? Таких, як я...
— Досить, — жестом зупинив його капітан. — Ми знову зайдемо в коло непотрібних, позбавлених сенсу дискусій. Може, ви й праві. Кожна з цих осіб напевне мала власні підстави не інформувати нас про шкоду, завдану ним молодою дамою. Звідки ви все дізналися?
Запитав у лоба, прямо. Клим чекав, готувався, відповів спокійно, виважено.
— Минулого разу ми не обговорили умови.
— Ви знову ставите умови? Чи не забагато?
— Лише одна, пане Зубов. Важлива для мене.
— Слухаю.
— Я не виказую ані вам, ані комусь іншому джерела, звідки черпаю потрібну для успішного вирішення справи інформацію. Такими ж були правила нашої співпраці з кримінальною поліцією. Пан Віхура підтвердить.
— Зараз інші часи. Війна. Будь-яка прихована вами інформація здатна в перспективі зашкодити нам.
— Я не шпигую й не збираю відомостей, небезпечних для вашої влади. Жоден із моїх знайомих так само не має стосунку до військових, розвідувальних, інших структур. Я лише цікавлюся життям жорстоко, по-звірячому вбитої жінки. Кого я про неї запитую, хто мені відповідає — вам знати не слід. І колегам, своєю чергою, краще не знати, що я виконую прохання офіцера російської контррозвідки.
— Ви виконуєте моє завдання, — наголосив капітан.
— Коли так, прошу дати мені його офіційно. Та оформити наші стосунки.
— Ви ж цього не хочете.
— Ні. Проте лише в такому разі прохання стане завданням.
Зубов гмикнув.
— Збрешу, сказавши, що ви мені подобаєтеся, пане Кошовий. Навпаки, є у вас щось ідейне, а з ідейними не люблю мати справу від часів служби в київському охоронному. Ви вперті. З вами не домовишся.
— Хіба ми зараз не домовилися?
— Як бачите — ні. Ви ставите умови, я вимушений поки на них приставати.
— Поки? До якого часу?
— Як побачу, що вони мене не влаштовують. І обтяжують, пане Кошовий.
— Але ж не можу відповісти вам тією самою монетою. Ми від самого початку в нерівних стосунках.
— Рівність — химера. Забудьте, принаймні — під час війни. Ще щось скажете?
— Звісно. Є пропозиція, пане Зубов.
Ось так Кошовий і опинився в таємній кімнаті, куди вже заходив перший із трьох викликаних фігурантів.
Перший вклякнув, переступивши поріг.
— Даруйте, мені не сюди, мабуть...
— Сюди, — різко мовив капітан.
Він примостився за столом, якого Клим зі свого місця не бачив. Зате відвідувача міг роздивитися дуже добре. Стілець, на який йому вказали, навмисне поставили в певному місці, даючи тому, хто підглядає, найзручніший ракурс.
— Мене попросили зайти в поліцейський департамент.
Відвідувач трохи тягнув звуки, в нього замість з виходило подвійне с, мов вуж шипить, — попроссили ссайти.