Страница 18 из 75
Тому я або дрімаю, або йду собі з кимось побалакати. Люди бувають такі зворушливі! Задають питання, на які сам Бог не знайшов би дотепної відповіді. Наприклад, про майбутнє. Вони уявляють його собі таким:
А воно ось таке:
_____________________
Чи вдасться нам побудувати Вежу?
Але ж ви будуєте Вавилонську вежу.
Чи є життя після смерті?
Вам же просто хочеться перейти в інший світ. Для цього не потрібно вмирати.
У чому сенс життя? Навіщо ми живемо? Ну як може на них відповісти безсмертний Білий Пташок, не схильний до цинізму? Правильно поставити питання можна лише тоді, коли наперед знаєш відповідь.
Ця покинута жінка не знає, що її вже ніколи не покинуть. Повинна б чутися щасливою. А натомість тривожиться, що її покинуть знову, бо сама прагне зазнати цієї солодкої муки.
Тривога породжує багато істот. Це дуже плодюча матрона.
Ви, що вірите в Бога поодинці, створюючи для себе різні його образи і подоби, чи не здається вам, що ви — сироти, замкнені в тісних комірках, і Батько-Мати ще належать вам, а ви їм уже не належите? Та й не знаєте, хто ваш Батько, бо ніколи його не бачили. Це дуже небезпечно — відгороджуватись один від одного, не впізнаючи у ближньому ні брата, ні сестри. Цеглини у стінах Вежі покладені без любові, а любов замкнена на всі замки, бо що оці комірки, як не антисвіти, де антикоти п’ють антимолоко і купаються в задушливому сяйві ласки, злагоди, ніколи не покидаючи антисвіту?
Ось і ця жінка, усім схожа на інших жінок, у своєму антисвіті спалахує, як наднова зірка, усіма притлумленими пристрастями. Я бачив, як у ночі повного місяця до неї прилітав інкуб, намагаючись зачати з нею, але у них нічого не виходило. Можливо, саме тому я не чинив перешкоди цим відвідинам. Жінка не бажала завагітніти від Диявола, отже, один із шляхів, темний, був для неї закритий. Це тішило мене, хоч я ще не знав, чи вийде вона взагалі.
Зате довкола повно спритників, які пишуть листи Дияволу, щоб дав їм гроші і владу. Вони, буває, пускають ці листи за вітром або кладуть їх під цеглини Будови. Яке марнославство! Боже, Ти, що зруйнуєш колись цю Вежу, матимеш певні докази мерзенності людського роду. Чому Ти не створив замість людей Білих Птахів, які не сіють, не жнуть, а всім задоволені? Ніяк не збагну волі Твоєї і Твого заміру. Зате скільки повсюди породжень Диявола: видимих і невидимих! Це все колись вибухне: речі, злосливі думки, заздрість, ненависть… Із цього всього лайна будується Вежа. Ви все це знаєте. Дуже добре знаєте. Нікому не хочеться готувати собі загибель. Але й випустити з рук цегли ніхто не може. Вона приросла до рук. Це — минута всіх, але нестерпно довга, довша за життя.
Хто не будує, той лежить навзнак і дивиться угору. Білому Пташкові не збагнути, що таке життя і що таке смерть, бо він не живе і не вмирає. Він — існує.
Ті, хто не будує, не мають сорому.
Є ще немовлята, діти, каліки. Але й вони не убезпечені від будови в майбутньому. Здавалося б, їм найлегше вийти. Але вони не дозріли для цього. Виходити треба свідомо. Я охоче бавлюся з дітьми, хоч деякі з них ладні скрутити голову першому-ліпшому пташкові. Іноді прилітаю до них, щоб заспокоїти їхні сни. З дітьми легко, бо вони нічого не просять, а питають за всілякі приємні речі.
Жінка розповіла мені свій сон. Ніби з неба на повітряній кулі спускається старий у довгій до п’ят сорочці. Хтось з дітей питає: «Це Бог?» І всі кидаються до нього з проханнями. Старий тікає, а люди з лементом біжать за ним.
Хіба можна просити щось у когось? Той, хто має, завжди дасть сам. Ця жінка нещасна, бо вона просила і їй не дали. Хотіла поєднатися з іншими, відчути себе в родині, а зосталась сиротою і пішла у антисвіт. Правда, не кожен має антисвіт…
Сьогодні я бачив знову ту божевільну в червоній куртці. Вона йшла посеред вулиці й повторювала: «Петре, зачекай!» Я не бачив того Петра. Певно, він покинув її або й відрікся взагалі. «Петре, почекай! — повторювала вона безтямно. — Петре, почекай!»
Попереду була порожнеча, позаду-теж. Її потрібно було пройти. Ми пройшли її разом, купили цигарки в перекупки, а потім жінка кудись зникла: її оточили неголені чоловіки в чорних шкірянках, з-під яких час від часу висовувались важкі, схожі на щурячі, хвости. І наче крізь землю провалились.
Я влетів до гастроному, коло якого весь час товклися перекупки з цигарками, горілкою, навіть з квітами. Я примостився на найвищій полиці і ще якусь хвилю спостерігав за наростанням людського натовпу, доки не склепив повіки і не задрімав у затишному куточку, що пахнув шоколадом.
Розбудив мене дитячий лемент, викликаний, як виявилось, моєю персоною:
— Хочу цього пташка!
— Він не продається. Це опудало.
— Купи! Купи! Хочу опудало!
Я, не бажаючи бути опудалом, злетів униз, трохи покружляв над мамою та її вередливим синочком і полетів геть. Отак мене ледь не купили. Однією з особливостей цього світу є та, що кожна людська істота оцінює вартість речей у грошах і вибудовує собі з того систему вартостей. Слід дякувати долі, що ти Білий Пташок.
Але є речі, які мене турбують більше. Усі переконані, що Вежу слід будувати і що це доцільно, необхідно. Зрештою, вона так довго будується не перше покоління і стала такою характерною прикметою пейзажу, що обійтися без неї неможливо. Заради такої прекрасної ідеї можна не гребувати засобами й офірувати навіть шлюбні обручки. Міф буде важче зруйнувати, ніж саму Вежу.
Час від часу в її лабіринтах випадково когось замуровують, і ті нещасні спілкуються між собою лише перестуком, наче в’язні в тюрмі.
Гадаєте, хтось колись мене спитав:
— Навіщо ця Вежа?
Ніхто й ніколи. Зрештою, я сам не знаю відповіді. Може, для сховку, може, для житла (там і живуть замуровані). Чи задля братства усіх людей. Гадаю, усі ці припущення помилкові. Бог створював цей світ для того, аби побачити, що це добре. Я б радше порівняв людей з термітами, які бачать сенс життя в будуванні термітника.
А я — в тому, що нічого не створюю і не будую.
У тому лісі, де повно весняних квітів, здебільшого білих і жовтих, як у предковічні часи, коли всі квіти були або жовті, або білі, сойка сповіщає про мене, і невдовзі під моєю улюбленою грушею збираються птахи і звірі. Вони дивляться на Білого Пташка як на вищу істоту, але і мене, і їх це не вельми бентежить.
— Що чувати у світі? — питає виголоджений за зиму Вепр.
— У якому? — жартую я.
— У світі людей! — бурчить Вепр.
Тут і кілька лисів, і зайців, білочки, миші й птахи, що вже повернулися.
— Те, що й раніше: будують Вежу.
— Нехай, — відказав Вепр, зітхнувши.
— Нехай! Нехай! Нам яке діло? — закричала Сорока.
— То й нехай. А ви як зимували? Чи всі живі-здорові?
— Та начебто всі. Зима була, нівроку, тепла.
— Захотів вас провідати, — кажу, а в самого серце стукає, бо відвик бачити чисті, довірливі очі.
— Поживеш у нас?
— Трохи поживу. Втомився. А як там гнізда, нори — все гаразд?
— Та помалу справляємось. Ходи подивишся.
…Увесь день я провідую домівки любих моєму серцю істот, моїх друзів, дихаю чистим, дзвінким повітрям, а ввечері Сойка допомагає мені зліпити таке собі гніздечко, щоб я не змерз уночі. Воно вистелене мохом і гостро пахне весною, тепер уже справжньою. Я сплю чутливо: уві сні проганяю снігову хмару, аби мандрівці-пташки не замерзли після довгого перельоту.
Годі казати, що цей ліс особливий. Сюди не приходять люди і ніколи не прийдуть. Мешканцям лісу вони видаються дивакуватими істотами, такими собі великими мурашками, які завжди чимось заклопотані. Коли я розповідаю про людей, мої приятелі весело сміються. Тоді я почуваю себе одним із них, підвладним лише порам року, залежним від стихій. Перелітні птахи розповідають те саме, бо вони летять високо і бачать світ людей з пташиного польоту, згори.